Глава 12

Коли всі очевидні зачіпки обірвалися, Берислав перестав їх шукати.

Він просто пішов.

Без маршруту, без позначок на голокарті, без тієї демонстративної зосередженості, з якою слідчі у старих фільмах утретє обходять місце злочину в надії помітити недопалок, ґудзик чи підозрілу подряпину. Просто рушив станцією, без поспіху, так, ніби жив тут уже багато років.

Він дозволив собі слухати. Не вухами.

Під куполом усе перепліталося. Емоційний пил розмов. Відлуння поспіху на перехрестях коридорів. Тонкі причинно-наслідкові натяки — людей, машин, речей.

Раніше це все зливалось для Берислава в суцільний гул — як голоси натовпу за стіною. Тепер усе було інакше. Після останніх змін у його здібностях світ ніби набув ще одного шару. Ще однієї сенсорної реальності, накладеної поверх звичайної.

І в ній усе залишало тіні.

Берислав ішов повз зал капсул і відчував знайому напругу занурення. Не страх — щось тонше. Останню внутрішню судому контролю, коли людина вже дозволяє машині забрати тіло, але свідомість іще тримається за реальність кінчиками пальців.

Гідропоніка. Тут відчуття було зовсім іншим — рівним, тихим, майже заспокійливим. Волога, тепло, цикли світла. І крізь усе це — вперта спрямованість угору. Примітивне, майже дитяче бажання живого тягнутися до світла, навіть якщо це світло синтетичне й вмикається за розкладом.

Вузол технічних коридорів. Тут пахло металом та озоном. За панелями працювали насоси, десь у стіні клацнуло реле. Ряд дрібних «пульсацій» — хтось біг, хтось втомлено сперечався. Біля сервісного люка залишився короткий емоційний сплеск роздратування: схоже, якась деталь уперто не хотіла ставати на місце.

Станція звучала. 

А потім — 

вона замовкла.

Перша думка була безглуздою: заклало вуха.

Але справа була не у звуках. Вентиляція, як і раніше, гуділа. Підошва черевика тихо ковзнула по композиту. Зникло інше.

Це нагадувало кафе, де хтось раптом вимкнув фонову музику. Приміщення не змінилося. Люди залишилися на місцях. Чашки так само стоять на столах. Але раптова тиша ніби набула ваги.

Берислав повільно озирнувся.

Він стояв у бічному технічному відгалуженні. Коридор тут звужувався й за кілька метрів закінчувався сервісною нішею з розподільними щитками. На стіні — жовта смуга обмеження доступу. Під стелею — стандартні світлові панелі. Збоку — пожежний модуль і наліпка з кодом технічної бригади.

Нічого особливого. Нічого, за що мало б зачепитися око.

І все ж... Тут було ніщо.

Шкірою на передпліччях побігли мурашки.

У звичайному просторі навіть найстерильніший куток не буває справді порожнім. Залишки рухів, шматочки причинностей, наміри, емоції — усе лишає мікроскопічний осад. Не історію, не готовий запис, а хоча б шум присутності. Тут шуму не було. 

Ніби хтось узяв ножиці, акуратно вирізав шматок реальності — і вставив на його місце ідеально чистий вакуум. 

І вакуум... мав контури. 

Берислав не бачив силуету очима. Якби сюди зайшов звичайний технік, то побачив би лише порожній коридор і Провидця, що без причини витріщається в стіну. Але для Берислава там стояла людина. 

Точніше — місце, де людини не було. Голова. Плечі. Тулуб. Розмиті краї рук.

Не привид. Не відбиток. Антивідбиток.

Зона, всередині якої реальність мовчала. Математичний нуль, що чомусь набув людської форми.

Провидець зробив крок ближче. Потім ще один.

Силует не рухався. Та Бериславові раптом здалося, що він дивиться на нього — тільки не очима, а їх відсутністю.

— От ти де, — тихо промовив він.

Долаючи відчуття неправильності, він обережно ступив на місце «ніщо», просто в центр.

Світ не здригнувся. Лампи не замиготіли. Сигналізація не завила.

Нічого не сталося. 

Просто відчуття, ніби під ногами вже не підлога, а відсутність підлоги. І тіло стоїть на цій відсутності.

Берислав заплющив очі.

І зробив те, чого зазвичай уникав: відкрив чутливість настільки широко, наскільки міг.
Не так, як у медитації - коли свідомість розслаблюється й дозволяє ввійти цілому світові. Ні. 

Берислав відкинув гул вентиляції. Вібрації підлоги. Власне дихання. Серцебиття. Він став порожнім, щоб осягнути - всім собою - порожнечу. І тільки порожнечу.

Спершу — нічого.

Секунда.

Друга.

Третя.

А тоді щось торкнулося свідомості. Ледь-ледь.

Як сонячний промінь крізь заплющені повіки.

Образ.

Сірі будинки, притиснуті один до одного. Вузька вуличка. Темна бруківка блищить після дощу. Білі рами вікон. Низька кам’яна стіна, обплетена плющем.

Десь збоку — вивіска пабу. 

Назви не прочитати.

Образ зник.

Берислав не ворухнувся.

Річка.

Невелика, спокійна, темна від хмарного неба. Над водою перекинувся старий кам’яний міст — арки нерівні, потемнілі від часу. Уздовж берега шумлять високі дерева.

Зникло.

— Ще… — ледь чутно прошепотів Провидець.

Черепичні дахи спускаються схилом униз. За ними — сіра смуга води. Море? Лиман? Широка затока?

Небо низьке, важке.

Вітер.

Над дахами кружляють чайки.

Крик. Ляскіт крил.

Берислав спробував утримати картину.

Помилка.

Щойно він спрямував на образ увагу, той почав руйнуватися. Наче промінь прожектора потрапив у туман - і туман розчинився. 

Будинки розсипалися першими. Потім міст. Вода. Черепиця.

Останньою зникла чайка — біла пляма на сірому небі.

Берислав розплющив очі.

Силует «ніщо» залишався. Але тепер Берислав знав: у цьому нулі є відбиток місця. Земного. Реального.

Він відступив на крок, щоб не зламати те, що ще тримається, і торкнувся ком-браслета.
— Лейн-Ар, — сказав тихо. — Тахіонний канал. Мені треба швидко.

Короткий спалах на внутрішньому дисплеї — підтвердження. Тахіонний зв’язок завжди відчувався дивно: не як «швидше», а як «без відстані». Ніби Земля й Місяць на мить опинились на одному столі.

— Я передам тобі три фрагменти, — продовжив Берислав. — Не відео. Пам’ять.
На тому боці запала коротка пауза.