Глава 11

Генрі Кроуфорд прийшов сам.

Берислав сидів у кімнаті відпочинку, коли двері тихо розчинилися, і Кроуфорд з’явився на порозі — змарнілий, з поглядом людини, яку щось гризе зсередини. 

— Ви знов про Едварда, — сказав він тихо, сідаючи. Це було не питання.

Берислав відчув полегшення — коротке, як ковток повітря.

— Так, — відповів він. — Але цього разу не як про зниклого. А як про людину.

Генрі кілька секунд мовчав. Потім повільно провів рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти втому — чи щось інше.

— Він… — почав і запнувся. — Дивно. Зазвичай я можу говорити про нього годинами. А зараз… — він ковтнув. — ніби в голові туман. Густий. В’язкий.

— Не поспішайте, — м’яко сказав Берислав. — Просто скажіть перше, що спливе.

Пауза затягнулась.

— Він був моїм другом. — нарешті вимовив Кроуфорд. Слово 'друг' прозвучало так, ніби він видирав його з себе. — Він не дуже любив людей. Точніше… він любив тишу між людьми. Паузи. Моменти, коли не треба нічого доводити. Він… 

Генрі знов запнувся, роздратовано стис пальці. 

— Хай йому грець! Я знаю ці слова. Знаю, що це правда. Але коли намагаюсь уявити його… обличчя… інтонації… — він дивився кудись повз Берислава.. — Ніби хтось тримає кадр поза фокусом.

Берислав упіймав рядок про тишу і завмер. Це мало стати ниткою. Він налаштувався. Тонко. Обережно.

І знову — нічого. 

Жодної струни. Жодної присутності за словами.

— Про що ви говорили останнім часом? — спробував він інакше.

— Про втому. Про бажання вимкнути все. Про те, що хочеться… — Генрі замовк. — Чогось іншого.

— Чого саме?

— Я… — він похитав головою. — Я не пам’ятаю. І це лякає.

— Ви сумуєте за ним?

Кроуфорд довго не відповідав.

— Так, — сказав нарешті. — Я знаю, що сумую. Але… — він підняв погляд. — За ким — не зовсім розумію.

* * *

Амая Ву зайшла тихо, ніби боялася, що її помітять стіни.

Берислав уже знав: вона працює в суміжній лабораторії, з нейроінтерфейсами. З першої розмови він відчув її... особисту залученість до зниклого. Проте, він не збирався лізти в занадто особисте. Йому вистачило б загальних слів.  

Амая сіла й одразу опустила очі.

— Ви… про Едварда, — сказала вона ледь чутно.

— Так, — відповів Провидець. — Але цього разу не про те, коли ви його бачили. А про те, яким він був.

Вона ковтнула.

— Він… — і на мить її обличчя змінилося. Не туман, не порожнеча — короткий спалах зусилля, ніби вона тягне щось важке з глибини. — Він був… — Амая заплющила очі, насупилась, мов студентка на іспиті. — Він був уважний. Ні, не так… — вона розгублено хитнула головою. — Не “уважний”. Він був… — вона беззвучно засміялася від розпачу. — Я не можу підібрати слово. Я… — вона затремтіла. — Чому я не можу?

— Дихайте, — м’яко сказав Берислав. — Не змушуйте.

— У нього були руки, — раптом сказала Амая, ніби вхопившись за першу реальну деталь. — Теплі. Дуже. Коли він торкався панелі, то робив це так, ніби… ніби вона жива. Я бачила це. Я… — вона замовкла, дивлячись у підлогу. — Я пам’ятаю, як він говорив зі мною. Але не пам’ятаю слів. Лише… відчуття.

У її голосі був не просто сум — там жило тонке, майже сором’язливе тепло. Романтичне, живе, справжнє.

Берислав зробив останню спробу — на цьому теплі, на цій людській ноті. Він відкрився, як відкривають долоню для птаха.

І знов — нічого.

Тепло Амаї було без адресата. Як лист без отримувача. Як любов, що раптом не має об’єкта, але не зникає — просто висить у повітрі, безглузда і розгублена.

— Це… — прошепотіла вона. — Це ж не нормально, правда?

Берислав повільно кивнув.

— Так, — відповів він чесно. — Це ненормально.

Коли вона пішла, він залишився сам. І тільки тоді дозволив собі сформулювати вголос те, що давно складалося з уламків спостережень.

— Його викреслюють.

Не викрали. Не вбили. Не сховали. Викреслюють.

Зі спогадів. З речей. З файлів. З емоцій. З причин і наслідків. Викреслюють саму можливість пам’ятати — так що ті, хто його пам’ятає, згадують ніби крізь туман. А ті, хто не пам’ятає — навіть не помічають втрати.

Берислав торкнувся браслета на зап’ястку. Холодний метал заземлив емоції, як якір.

Він підвівся, повільно підійшов до прозорої стіни коридору. За нею купол жив звичайним життям: хтось ніс контейнери, хтось сперечався про клапани, хтось сміявся біля кавового автомата. Нормальне, купольне, механічно-людське життя. Але в центрі цього життя була діра.

Біла пляма, яку всі обходять, навіть не знаючи про це.

Провидець заплющив очі, видихнув. Відкрив їх знову. І вийшов у коридор, де світло було білим — як аркуш, з якого хтось стер найважливіший рядок.