Глава 10

Берислав ще кілька секунд сидів у напівтемряві лабораторії. Вентиляційні панелі дихали рівно й байдуже. У нього було відчуття, що він дивиться на ідеально прибраний злочин. Настільки чистий, що зникли не лише сліди — зникла сама можливість їх існування.

Втім, варіанти ще не скінчилися. "Нитки"... є ще дещо, що їх тримає. 

Люди. Зв’язки, пам’ять, емоції.

Перший обхід він проводив як слідчий: час, місце, маршрути, предмети, хто бачив, хто чув. Другий він вирішив провести як Провидець.

Не «де він був», а «ким він був для вас». Не «що сталося», а «що ви носили про нього всередині».

Берислав відкрив досьє й знову пішов по колу — семеро людей, по одному. 

Першим був охоронець— той самий кремезний чолов'яга. Тепер у ньому було ще більше байдужості: справа перетворилася на зайвий пункт у зміні.

— Знову ви, — буркнув він, сідаючи. — Я ж усе сказав.

— Сказали, — спокійно кивнув Берислав. — Тепер інші питання. Скажіть... чи ви розмовляли колись з доктором Греєм? Чи маєте якісь враження про нього як людину?

Охоронець моргнув. Повільно.

— Яким… доктором? — спитав він нарешті.

Берислав не змінив виразу обличчя. Навіть ледь усміхнувся — тепло, майже поблажливо, як до людини, що просто не виспалася.

— Едвардом Греєм. Сорок сім років. Борідка. Лабораторія номер три. “Науковець номер двадцять сім”.

Охоронець дивився на нього з відвертим здивуванням, ніби Берислав щойно запитав його, чи бачив він тут динозавра.

— Ви серйозно? — нарешті озвався він. — Лабораторія три — є. Люди — є. Але… Грей? Це ім’я нічого мені не каже.

— Дві години тому ви казали, що бачили його сьогодні.

— Я? — охоронець фиркнув. — Та ви що. Я б запам’ятав. Але це ім’я… — він похитав головою. — Не було такого.

Берислав не став тиснути. Тиск тут був марний: не витрусиш монету з порожньої кишені.

Другим був технік-ветеран — той, що говорив про дрейф температури й вентканали.

Берислав почав м’яко:

— Згадайте людину, яка сьогодні питала вас про контури. Яким він був? Що його дратувало? Що тішило?

Технік моргнув і трохи нахилився вперед.

— Про контури? — перепитав він. — Та з радістю. Вони знов дрейфують, бо хтось економить на клапанах. Ви це в протокол занесіть.

— Я занесу, — кивнув Берислав. — А тепер — про Едварда Грея.

Технік дивився на нього спокійно. Навіть уважно. Але фразу, здається, не почув.

— Про Грея, — повторив Провидець. — Людину з лабораторії №3.

— Лабораторія три… — протягнув технік. — Там у нас Сондерс зараз, якщо ви про нього. А… — він знизав плечима. — Якщо ви про кадрові списки, то це не до мене.

Берислав помовчав секунду, потім спитав інакше:

— Коли ви вперше познайомилися з Греєм?

Технік кивнув — і почав відповідати. Але не на це питання.

— Я сюди прийшов три роки тому. Тоді ще половину купола добудовували. Пам’ятаю, як у третьому контурі вперше зірвало клапан… 

Він говорив жваво, докладно, охоче. Не ухилявся від відповіді. Він справді відповідав — але... ніби не чув у питанні імені вченого. 

— Едвард. Грей, — чітко, трохи голосніше вимовив Берислав.

Технік продовжував розповідь про клапан. Ні погляду, ні паузи, ні мікрореакції.

Провидець відпустив техніка й пішов далі.

Координаторка зміни... ніби чула його — а ніби і ні.

Після запитання вона кліпнула.

— Перепрошую… ви маєте на увазі кого саме?

— Едварда Грея, — чітко сказав він. — Доктора Грея. Лабораторія номер три.

Вона кивнула, ніби все зрозуміла, і відповіла:

— Усі співробітники лабораторій дотримуються кодексу професійної поведінки.

Берислав мовчки дивився на неї.

— Ви не відповіли, — зауважив він.

— Я відповіла, — рівно сказала вона. — Емоційний клімат колективу стабільний.

Він спробував ще раз — повільніше, розділяючи слова.

— Яким був Едвард Грей як людина?

Координаторка кілька секунд уважно дивилася на нього. Потім чемно всміхнулась.

— Чи можу я ще чимось допомогти, пане Лемко?

Слова Провидця падали в порожнечу. Наче ім’я «Едвард Грей» було не звуком, а забороненим сигналом, який їхня свідомість просто не пропускає.

Берислав повторив перевірку з адміністратором гідропоніки та з К’ю Мендесом. Картина не змінювалась. Ні спротиву. Ні подиву. Просто автоматичне ковзання повз питання, наче в їхніх головах працював фільтр: цей блок звуку — пропустити.

А ще двоє… двоє зачепилися.