Глава 9

Берислав ще кілька хвилин сидів у кімнаті відпочинку персоналу. Голоекран із поліцейськими звітами згас, і темне скло стало дзеркалом: обличчя спокійне, очі — уважні, зосереджені. 

Він підвівся й тихо сказав — так, ніби звертався не до себе, а до самого куполу:

— Гаразд. Поговоримо з речами.

Лабораторія №3 була опечатана стрічкою й протоколами, але його допуск другого рівня відкрив усе без зайвої драми. Замок пискнув, двері ковзнули вбік, випустивши короткий подих холодного повітря.

Всередині панував стерильний порядок. Стіл. Термінали на панелях. Дві чашки: одна порожня, друга — з темним слідом на дні, як місячний кратер у мініатюрі. Стілець трохи відсунутий. Клавіатура. Чутливі рукавички для тонких інтерфейсів. Кейc із інструментами в кутку. На спинці — тонкий лабораторний плащ із графітовим шевроном. На полиці — мікроконтейнери, підписані сухими кодами.

Берислав не поспішав.

Він пройшовся, наче робив це не вперше. Зупинився біля столу. Пальці торкнулися краю чашки — холодної, гладкої. Потім — спинки стільця. Потім — клавіатури.

Усередині мала розгорнутися знайома картина: легке мерехтіння, ніби в темряві спалахує тонка нитка. Що веде до останніх дотиків. До присутності. До «людини, що була тут». 

Таке вміє навіть Провидець середньої сили, коли час ще "свіжий". Особливо якщо людина торкалася предметів свідомо — думала, нервувала, вкладала увагу.

Нічого. Навіть не «порожньо» — «відсутньо».

Він розплющив очі, повільно видихнув і взявся за кейс з інструментами. На кришці — подряпини: його часто ставили на підлогу, не надто переймаючись естетикою. Річ-фаворит, «своя» річ.

Обійшов лабораторію ще раз. Торкнувся плаща. Торкнувся рукавичок. Торкнувся тонкої металевої планки на краю пульта — місця, куди люди мимоволі кладуть долоню, коли задумуються. 

Усе, що мало би співати, мовчало. 

Берислав не дуже вже і здивувався. 

— Добре, — сказав він у порожнечу. — Тоді поговоримо з тими, хто вже не речі... але ще не люди. 

* * *

Персональний ШІ доктора Грея мешкав у закритому секторі мережі купола. Його ім’я в досьє було без натяку на романтику: MUZZY. Коротко, технічно, майже безособово. Можливо, колись це було чиєсь прізвисько. 

Термінал у лабораторії прийняв його допуск без зайвих питань. На голоекрані з’явився якийсь мультяшний персонаж — схожий чи то на бігфута, чи то на брунатного йеті. Над ним засвітився напис "I AM MUZZY! BIG, BIG MUZZY!" Решту екрану займав мінімалістичний інтерфейс: темний фон,  тонкі лінії меню, малий курсор. Майже старомодно — таке полюбляють люди, що працюють із мозком і не терплять, коли дизайн кричить.

> MUZZY / Personal Core Access: Granted (Assoc. Seer LEMKO / lvl-2)

— Маззі, — промовив Берислав уголос, хоча знав: мікрофон тут реагує і на шепіт. — Покажи особисті записи Грея. Щоденник, чернетки, повідомлення. Усе, що він писав сам.

> MUZZY: Доступ надано.

> MUZZY: Відображаю.

Перед ним розгорнулися списки: листування, нотатки, технічні роздуми, закладки на статті, аудіо-мемо. Людське життя в цифровій формі — не лише дані, а звички. Маленькі ритуали: як він називав файли, в які папки складав важливе, що лишав «на виду», що ховав глибше.
Поліція це вже переглядала. Берислав і не чекав знайти тут «випадково забутий файл із признанням». Він прийшов за іншим. За відбитком уваги.

Люди вкладають себе в текст навіть тоді, коли пишуть сухий список справ. А в повідомлення — особливо. Там є нерв, імпульс, почуття. Навіть у наукових нотатках іноді лишається тонке тепло — якого в рядку з формулою бути не повинно, але воно там є, бо людина жива.

Він торкнувся пальцем першого файлу — SleepNet_notes_07. Відкрив.

Рядки. Сухі. Ідеально структуровані. Списки, формули, посилання. Все як має бути.

Лемко заплющив очі й спробував зробити з текстом те ж, що робив із предметами: торкнутися сліду.

Нічого.

Він відкрив наступний файл. Потім ще один. Потім — аудіо-мемо.

Голос Грея був рівний, трохи хриплуватий, з британською артикуляцією: «Note to self… adjust latency window…». У голосі мали би бути мікросліди людини. Ледь помітні, але для провидця очевидні.

І все ж — пусто.

Ніби це був не голос, а симуляція голосу. Якісна. Досконала. Але без носія.

Це вже було очікувано. Та раптом око зачепилось за одну дрібницю. 

Берислав відкрив поліцейський звіт ще раз, перечитав.

— Маззі, — сказав він. — Поліція в досьє зазначила кілька файлів: E.Gray_private_log_03, Draft_letter_H.Crawford, Personal_audio_09: "quiet place". Де вони?

Цього разу пауза тривала задовго.

> MUZZY: Запит прийнято.
> MUZZY: Файли не виявлено.

— Вони видалені?

> MUZZY: Немає записів про видалення.
> MUZZY: Немає записів про переміщення.
> MUZZY: Немає записів про архівацію.

Берислав повільно опустив руку.

У системах такого рівня все лишає слід. Навіть видалення залишає тінь видалення. Навіть спроба приховати залишає метадані про приховування. А тут — як ніби файли ніколи не існували.

І все ж вони були вказані в поліцейському досьє. Хтось їх бачив. Хтось фіксував назви. Хтось, можливо, навіть читав. Не могла ж поліція вигадати настільки конкретні маркери, якщо їх не було.

— Добре, — сказав Лемко. — Закрий доступ. І… якщо з’явиться будь-яка активність, будь-який сигнал — повідом мені.

> MUZZY: Прийнято.

Голоекран згас — м’яко, без ефектів.