Глава 8

Наступним був Генрі Кроуфорд — біоінженер і, за досьє, близький друг Грея.

Той сидів у технічній каюті, спершись ліктями на стіл. Сорочка зім’ята, голос втомлений — він виглядав людиною, яку день уже гарненько прожував.

Берислав привітав його та опустився навпроти.

— Скажіть… — почав він, — ви здивовані тим, що сталося?

Генрі криво всміхнувся.

— Якщо чесно? Не дуже. Ед уже давно ходив на межі. Постійні проєкти, дедлайни, тиск… ще й ці нейроінтерфейси — після них голова гуде годинами. — Він окреслив у повітрі розмите коло. — Він часто казав: “Я втомився, Генрі. Від усього цього цирку”.

— “Від усього цього” — це від купола, роботи, людей? — уточнив Берислав.

— Від усього, — знизав плечима Кроуфорд. — Від очікувань. Від того, що всі хочуть ще один прорив, ще одну версію, ще один патч до їхніх снів. “От би просто зникнути на пару тижнів, — казав. — Просто сидіти там, де тихо. Де ніхто не постукає в двері”. І кожного разу так дивився, ніби перевіряв, як я на це відреагую.

— І як ви реагували?

— Як усі, — зітхнув Кроуфорд. — Казав щось на кшталт: “Візьми відпустку, Еде, ми якось переживемо”. Або “не драматизуй”. Ми завжди думаємо, що в нас ще купа часу, щоб поговорити серйозно.

— Він планував поїздку? Згадував конкретні місця?

— Ні. Жодних квитків, бронювань. Просто цей мотив. Зникнути. Переключитись. Перестати відповідати. 

Генрі замовк, втупившись у стіл.

— Учора, до речі, кинув мені дурний мем про горілий сервер. Але ніяких прощальних нотаток. На нього це не схоже. Якщо б він збирався грюкнути дверима, то хоча б написав щось типу “пішов у тишу, не дзвоніть”.

Генрі говорив із тихим сумом, але без страху. І знову — та сама порожнеча. Жодного сліду людини, яка, за документами, ще кілька годин тому тут жила, дихала, працювала.

* * *

Останнім у списку значився адміністратор гідропоніки. Вайлуватий чоловік із вічним виглядом людини, яку щойно відлипили від дрімоти над моніторами, з'явився в дверях, потираючи очі й кліпаючи так, ніби світло в куполі було надто гучним.

— Ваш сектор — гідропонні системи “Епсілон-6”, так? — уточнив Берислав.

— Так, — розтягнуто підтвердив той. — Рослини, добрива, все мокре й зелене. Що вам про нього?

— Чи заходив до вас сьогодні доктор Грей? — прямо запитав Берислав. — Або хтось, кого ви з ним асоціюєте.

Адміністратор почухав щоку, підняв очі до стелі, потім перевів погляд убік — ніби потрібний фрагмент пам’яті крутився десь на стіні.

— У нас… багато людей ходять, — нарешті сказав він, зітхнувши. — Важко сказати. Але сьогодні… здається, хтось дуже схожий заходив. Високий, з борідкою. Не наш. Не з агрономів.

— Що він робив?

— Та... — знизав плечима адміністратор. — Ніби дивився на підвісні кореневища. Питав, як почуваються рослини. Мене це трохи… — він зібрав губи, підбираючи слово, — збентежило. Бо Грей, якщо це був він, ніколи не питав.

— Ви довго говорили?

— Хвилини дві, не більше. Він пройшов, зупинився, запитав… Я відповів щось стандартне: рН у нормі, удобрення стабільне, світловий цикл без збоїв. Потім він ще трохи постояв і глянув угору — на лінію освітлення. І пішов. Коли — не скажу. День сьогодні якийсь… розмазаний.

— Зрозуміло, — кивнув Берислав. — Дякую.

* * *

Кімната відпочинку персоналу була крихітна та затишна — тут пахло сухою кавою, пластиком і спокоєм. Берислав сидів, повільно обертаючи в руках чашку, і дивився, як на її стінці тремтить відбиток світла.

На екрані перед ним миготіли копії звітів поліції.

Свідчення складалися в лінії — рівні, логічні. І водночас — суперечливі. 

1. Грей вирушив на прогулянку на місяцеході.
2. Грей спустився в підземну технічну зону калібрувати обладнання.
3. Грей говорив, що хоче зникнути — й, можливо, таки зник.

І всі, хто це казав, були щирими. 

Ба більше — жоден із семи свідків не дозволив відчути «слід» Грея.

“Так не буває,” — подумав Провидець.

Коли людина згадує іншу людину, через думки йде ледь помітний слід — як нитка. Її можна торкнутись, уловити текстуру — і через неї знайти відбиток. Маркер людини, яку згадують.
Сім людей по черзі вимовляли ім’я Едварда Грея. Вони згадували його голос, кроки, манери, фрази. Кожне слово мало би підсилювати відлуння. Але там, де мав звучати відгук, було тихо. Не глухо — саме тихо, як у кімнаті, яку ще навіть ніхто не займав. 

Навіть вигадані персонажі — навіть міфи — мають енергетичний відбиток, відчутний для сильних Провидців. Люди вкладають у них увагу, сенси, почуття. І вони оживають у просторі свідомості.

А тут — ніби Едварда Грея вигадали кілька годин тому. І відразу забули.

І ще дивніше: всі вони говорили про нього так, ніби колега просто вийшов на перерву й запізнюється. Ні страху, ні напруги, ні навіть того легкого тремтіння, що зазвичай з’являється, коли людина щезає. Крім хіба Мендеса — але той, здається, тривожний по життю. Ну і Амаї.

Загалом емофон був глухий, затінений, приглушений. Ніби зникнення сталося місяць тому, а не кілька годин. Як старий запис, де стерто верхні частоти.

Свічення ламп відбивалося в склі екрана, і в цьому відбитку Берислав бачив власне обличчя: спокійне та зосереджене.

Він акуратно поставив чашку та прошепотів:

— Гаразд, докторе Грей. Якщо ви — лише тінь… я знайду, звідки падає світло.