Глава 7

Третя — молода дівчина з бейджем «А. Ву» — зустріла його біля ліфту. Тендітна постать, чорне волосся, пальці нервово перебирають магнітні гудзики.

— Амая Ву, лаборантка, — сказала вона тихо, майже пошепки.

— Амає, — кивнув Берислав. — Мені потрібно, щоб ви просто розповіли, коли й де бачили доктора Грея сьогодні. Так, як згадаєте. Не хвилюйтесь, це не іспит.

Вона кивнула — але виглядала при цьому саме як студентка перед екзаменатором.

— Я бачила його… — вона на мить заплющила очі. — Години за чотири до того, як… — ковтнула повітря, — як підняли тривогу. Він ішов коридором у бік ангару для місяцеходів. Здається, з невеликою валізою. Я подумала, що він знову їде кататися. Він... любив такі прогулянки.

— Як він виглядав? — м’яко підштовхнув Берислав. — Втомлений, напружений, спокійний?

Амая задумалась надовше, ніж можна було очікувати.

— Він... — вона підбирала слово, ніби воно могло зламатися. — Він був… М’який. Це дивно звучить, правда? Ніби розслаблений, але... всередині ніби щось крутиться.

— Пам’ятаєте, у що він був одягнений?

Дівчина знітилася.

— Технічний комбінезон... здається, дзю-класу... або сан-класу... — вона винувато знизала плечима. — Вибачте, точно не певна.

Слова були логічні. Інтонації — щирі. Емоційне поле — рівне, без жодної фальші. Але нитка — знову відсутня.

Берислав не відчував жодного сліду людини, про яку вона говорила.

— Ви впевнені, що він ішов саме до ангару? — запитав він після короткої паузи.

— Так! — надто швидко кивнула Амая. — Абсолютно.

— Цікаво, — тихо мовив Берислав. — Всі місяцеходи зараз на місці. І жоден не виходив за межі купола.

Вона завмерла. Погляд опустився, пальці з силою затисли гудзик.

— Може, він просто… передумав?

— Може, — м’яко відповів Провидець. — Дякую. Ви допомогли.

Амая кивнула і швидко вислизнула з кімнати, ніби боялася знов сказати щось не те.

* * *

Четвертий свідок — кремезний чоловік у формі безпеки — походжав біля шлюзу в закриті сектори.  Голо-планшет із фото Грея він узяв двома пальцями, як щось зайве.

— Це він? — запитав Берислав.

Охоронець довго вдивлявся.

— Цей? — нарешті витиснув. — Ви точно впевнені, що він тут працює?

— А ви — ні? — спокійно перепитав Берислав.

Той надовго замислився, врешті знехотя знизав плечима.

— Фізіономія ніби знайома. Але тут стільки народу вештається… Що вам треба — я бачив його чи ні?

— Так, — сказав Берислав. — Чи бачили ви його сьогодні.

Охоронець знову втупився в фото, ніби перевіряючи, чи не зміниться воно.

— Думаю, бачив, — сказав нарешті. — Години за три-чотири до всього галасу. Пройшов через шлюз. Без нічого в руках. Просто… пройшов далі, у внутрішні сектори.

— Він зупинявся? Щось сказав?

— Ні. Навіть не глянув у мій бік. Швидкий крок, очі вперед. З таким виглядом, як у всіх тут, коли їм щось кортить доробити й щоб їх не чіпали. — Він фиркнув. — Та мені і по барабану, для мене він якийсь… як там… “науковець номер двадцять сім”.

— Дякую, — сказав Берислав. — Достатньо.

Слова охоронця звучали дивнувато. Він справді міг не пам’ятати всіх в куполі — але ж чотири години тому поліція вже перевертала догори дриґом весь купол 17 та сусідні станції, шукаючи Грея.

* * *

П’ятим був чоловік років п’ятдесяти з лишком — досвідчений технік, у якого все в позі й голосі говорило: “я тут знав, де що лежить, коли вас ще не було”. Прийшов сам, сів, не чекаючи запрошення, і поклав руки на стіл — немов перед нарадою, а не допитом.

— Мені сказали, що ви по Грея, — без прелюдій почав він. — Я не був з ним близько знайомий. Працювали поруч, але не разом.

— Тоді просто скажіть, чи бачили його сьогодні, — відказав Берислав.

Технік зморщив лоба, подивився трохи вбік.

— Напевно, бачив, — сказав він. — Цілком можливо, що заходив до мого відсіку. Вони всі так роблять — через техсектор коротше. Але чи це було саме сьогодні…

— Спробуйте згадати якусь деталь, — порадив Берислав. — Фразу, жест, запах кави — будь-що, за що можна зачепитись.

Чоловік прислухався до себе, як до старого двигуна.

— Є, — нарешті озвався. —  Питання про дрейф температури в одному з контурів. Хтось, дуже схожий на Еда, питав, чи можна підкрутити налаштування без фіксації в логах. Я сказав — офіційно ні, неофіційно теж ні, бо потім мені ж і розгрібати. Він хмикнув і пішов. Я би сказав, що це сьогодні було. Але якщо чесно — дні тут, знаєте… зливаються.

— Розумію, — кивнув Берислав. — Дякую.