Глава 6

Купол №17 прийняв його сухим, рівним подихом кондиціонованого повітря.

Звуки глухнули, щойно двері за спиною зімкнулися — і Берислав залишився сам посеред порожнього приміщення. Навіть тиша тут мала власну архітектуру — багатошарову, механічну. Вона складалася з далеких вібрацій насосів, з тонких відлунь повітряних каналів, і з глибоких, ледь чутних шумів систем життєзабезпечення.

"Ніхто не зустрічає. Дивно." — подумав він.

Він зробив кілька кроків углиб коридору і мимоволі — сам не зрозумів чому — спинився. 

Його погляд ковзнув по білих панелях, рівних лініях освітлення, блиску металу... а в голові сяяла порожнеча. Він дивився, не розуміючи, що саме мав тут зробити. Сенс візиту, плани дій — усе вислизнуло, як вода крізь пальці.

Берислав торкнувся скроні. Заплющив очі. Видих. Вдих.

Метал. Озон. Ледь солонувате повітря фільтрів...

І тоді —  пам’ять повернулася. Селенополіс. Грей. Зникнення. Розслідування.

— Так, — тихо промовив він. — Працюємо.

Перед ним тягнувся широкий коридор, освітлений білими панелями на стелі. Сірий композит під ногами нагадував камінь. Повітря було прохолодним, трохи сухим, та... якимось дивним — ніби з нього висмоктали всякий рух.

Берислав торкнувся ком-браслета.

Перед очима сплив перелік із семи імен — людей, що востаннє бачили Грея. Координатор зміни, два науковці, двоє техніків, охоронець і адміністратор гідропоніки.

* * *

Середнього віку координаторку він зустрів біля входу до лабораторного відсіку. Вона вже чекала: рівна постава, бездоганно вкладене волосся, м’який та відточений — майже неприродньо врівноважений — голос. 

Берислав кивнув у бік невеликої переговорної з матовими стінами.

— Чи не заперечуєте проти короткої розмови?

— Звісно, ні, — вона майже автоматично відкрила двері. — Мене вже опитували, але якщо потрібні уточнення…

Вони сіли один навпроти одного за вузький стіл. На мить у повітрі зависла тиша, з ледь чутним гудінням систем вентиляції.

— Отже, — м’яко почав Берислав, — давайте просто пройдемося ще раз. Коли ви востаннє бачили доктора Грея?

Вона машинально ковзнула поглядом убік, ніби шукаючи відповідний рядок протоколу.

— Сьогодні, близько дев’ятої, — сказала й трохи звела плечі. — Він був у залі капсул. Перевіряв дванадцяту. Все як завжди.

— Щось вам сказав?

— Лише робоче. Питав, чи можна зсунути одне з вікон техогляду, щоб не накладалося на калібрування. Я дозволила. Формулювання зараз не пригадаю, але суть така.

Лемко кивнув.

— Згадайте, будь ласка, у що він був одягнений.

Координаторка машинально глянула на двері, ніби очікуючи, що Грей ось-ось з’явиться на порозі.

— Стандартний комбінезон, — упевнено сказала вона. — Лабораторний. Сірий... — Вона зморщила лоба. — Чи… синюватий. 

Берислав трохи нахилив голову.

— У технічного персоналу темно-сині, у старших науковців — графітові, — пояснила вона. — Едвард за посадою… — жінка запнулася, — здається, мав бути в графітовому. Але я бачила його в темному. Мабуть, графіт.

— Ви часто його бачили? — Перепитав Провидець після паузи.

— Щодня, — одразу відказала вона. — Ми перетинаємось майже щоранку. Він входить у зміну, приходить до залу, звіряє розклад, іноді навідується до відсіку безпеки. 

— І все ж не пам’ятаєте колір його одягу? — спокійно, без тиску уточнив Берислав.

Координаторка ледь помітно знітилась. На мить відвела погляд убік, затисла губи.

— Мабуть… я просто втомлена, — сказала вона, змусивши себе усміхнутися. — Ви ж розумієте, останні години всі на вухах. Поліція, протоколи, перевірки систем. 

Берислав кивнув, не коментуючи. Його увага була не в словах. Він намагався налаштуватися — як музикант, що шукає ледь чутну партію в складній симфонії. Відчути відлуння Едварда Грея.

Спогад мав би залишити слід — емоційний резонанс, короткий імпульс, тінь присутності.
Але там була лише тиша.

Абсолютна, порожня. Ні нитки, ні навіть іскри.

* * *

Наступного він знайшов біля ангару. Молодий невисокий хлопець із скуйовдженим волоссям і усмішкою, що ніяк не пасувала до його переляканих очей. 

— К’ю Мендес, технічний відділ, — випалив той, ніби на перекличці. — Я вже все розповів поліції, але…

— Це не страшно, — перебив його Берислав. — Просто повторимо.

— Бачив Грея сьогодні вранці, — затараторив Мендес, не чекаючи запитань. — Це було… ну… годин шість тому. Може, п’ять із половиною. Він ішов до ліфта в нижню технічну зону. З кейсом.

— З кейсом? — перепитав Берислав.

— Так, так, — хлопець закивав трохи надто швидко. — Така валіза-інструменталка, темна. Він завжди її бере, коли сам лізе до обладнання.

— Щось казав?

— М-м… — К'ю ледь не втік поглядом у стелю. — Щось про калібрування. Хоча… — він зам’явся, — сьогодні ж не було планових перевірок… Я... просто йшов назустріч. Ми розминулись. Я глянув, махнув йому — отак, — хлопець незграбно змахнув долонею, — а він кивнув. 

— Ви впевнені, що це був саме Грей? — спитав Берислав.

К’ю завмер, ніби лялька, у якій закінчився завод. Спробував посміхнутись, але посмішка зламалась на півдорозі.

— Так, — сказав нарешті. — Це... був він. Високий, із борідкою... і знаєте, оця його манера дивитися… не прямо на тебе, а ніби трохи вище... Так. Певен.

Берислав мовчки вдивлявся у техніка. У його словах звучала тремка, збита нота страху, але внутрішній тон залишався чистим. Жодної фальші, жодного прихованого підтексту. 

Емоційне поле не брехало — він говорив правду. Принаймні ту правду, яку сам вважав правдою.

І водночас — знову тиша. Жодного сліду людини, про яку йшлося. 

А як вишенька на торті — поліція вже прочісувала підземні рівні. Жодного натяку на присутність Грея не знайшла.