Глава 5

Берислав гуляв Києвом перед тим, як летіти додому. Небо над містом було кольору розтопленого олова — важке, але спокійне. У повітрі стояв запах дощу, і навіть вулиці, здавалося, на мить відпружились. Сигнал термінового повідомлення від Асоціації — короткий рявк ком-браслету — вплівся спалахом тривоги у сіру симфонію вулиць.

Провидець сів на найближчу лаву під накриттям і тихо промовив:

— Лейн-ар, нове повідомлення.

М’яке голографічне світло торкнулося його обличчя.

> Бериславе Лемко,
> вам доручено провести розслідування зникнення особи на Місяці.
> Зниклий: доктор Едвард Грей, 47 років, громадянин Об’єднаного Британського Альянсу.
> Фах: нейроінтерфейсні системи, консультант космічного відділу Обсерваторії Вестхілл.
> Час: зникнення зафіксовано о 9:16 UTC. 
> Остання активність: Селенополіс, сектор “Епсілон-6”, дослідницький купол №17.

Берислав торкнувся голоекрану, переглядаючи фото: середнього віку чоловік із короткою борідкою, зосереджений, з м’яким поглядом людини, яка звикла більше думати, ніж говорити.

Нічого виняткового. Завдання з нечастих — але геть рутинних. 

— Лейн-ар, Асоціація ред, зв'язок.

Над браслетом розгорнулась прозора півсфера; у ній з'явилась знайома постать координаторки. Стримана, точна, вона зазвичай розмовляла рівним, майже беземоційним голосом — який, проте, чомусь завжди здавався теплішим, ніж більшість інших.

— Пане Лемко, — кивнула вона. — Вітаю. Ознайомились із запитом?

Дочекавшись кивку Берислава, вона продовжила.

— Востаннє Грея бачили дві години тому. Технічні системи не зафіксували виходу з куполу. Камери — теж. Просто… зник.

— Поліція?

— Працює. Але безрезультатно. Немає слідів варп-активності, ознак викрадення, чи бодай доступу в гермозони. Людина була — і перестала бути.

— Тож ви хочете, щоб я…

— Відчули. Простежили. Як зазвичай.

— На місці чи дистанційно?

— На місці, — відповіла координаторка. — Запит офіційний, із допуском високого рівня.
Вона замовкла на мить. І в цій короткій паузі прозвучало щось людське: турбота чи, може, співчуття.

— Доктор Грей — значуща особа, ключова постать у сфері нейроінтерфейсів. Тож ми задіємо Провидця високого рангу. Проте, ми знаємо, що після прориву ви відчуваєте речі... інакше. Чи ви готові до такого завдання наразі?

Берислав повільно прокрутив на зап’ястках рунічні браслети — широкий та тонкий.

— Якщо світ дає тобі нові очі, — сказав він нарешті, — то, мабуть, не для того, щоб дивитись у підлогу.

Координаторка ледь усміхнулась.

— Підтверджую прийняття. Допуск надіслано на ваш ком-браслет. Гарної дороги, Провидцю.

* * *

Він сидів у тиші, розглядаючи голопроєкцію Місяця — холодного, прекрасного, байдужого. Колись він бачив його просто як супутник, потім — як прадавнє дзеркало людських  снів.  А тепер… як мовчазну свідомість, що спостерігає за людьми довше, ніж існує саме людство.

Політ на Місяць займав менше години. Космобус “Евридіка” працював з тихим, оксамитовим гуркотом. Сусід — молодий турист із Норвегії — гортав вірт-журнал і жував щось схоже на кавові гранули. Інші пасажири дрімали. Все виглядало спокійно, навіть буденно.

Берислав відкрив досьє.

Перед очима спалахнув голоекран:

> EDWARD GRAY 
> 47 років. Громадянин Об’єднаного Британського Альянсу.
> Фах — нейроінтерфейсні системи.
> Основні проєкти — SynDreams v4.2, Neural SleepNet, MemorySync Protocol.

Грей був одним із тих, хто розробляв алгоритми для синхронізації людського мозку з вірт-капсулами та шоломами. Вибудовував крихкі місткі між свідомістю людини й машини. І саме він — іронія! — брав участь у створенні системи “SynDreams v4.2”. Тієї самої, в якій Провидець занурювався у пригоди зорельота Ентерпрайз.

Лемко гортнув файли: карти секторів, мапи пересувань, біометричні зведення, короткі поліцейські нотатки. Потім — відео. Дві секунди.

Грей сидить у лабораторії, щось уважно перевіряє. Підводить погляд — і дивиться просто в камеру.

За кілька хвилин на екрані космобусу спалахнув напис:

> ETA до Селенополіса: 2 хвилини.

Пам’ять малювала Місяць як місце, де тиша має густину металу. Селенополіс, проте, жив бурхливо та гучно: потоки ховеркарів, рекламні голограми, кафе, хайпова музика та голоси звідусіль. Повітря — сухе, з легким присмаком озону — пахло енергією та металом. Гравітація — земна, освітлення — м’яке.

— Містер Лемко? — привітно обізвався службовий дрон, що підлетів збоку. — Ваш готель — «Люмос Прем’єр». Трансфер очікує.

У «Люмосі» було стерильно й затишно: світло білого спектру, стіни з ефектом напівпрозорого мармуру, легкий запах антисептиків. Берислав кинув речі у номері, вмився, перевірив ком-браслет — й за двадцять хвилин уже стояв на платформі місцевого маглева.

Потяг виглядав, наче срібляста голка, зависла над чорною лінією напрямних. Коли він рушив, усе навколо стало плином — плавним, без ривків, без шуму. За вікном тягнулися ряди куполів, блискучі тонкі коридори між ними — мов нервові волокна гігантського живого організму. Пропливали панелі з написами: Gamma-4. Epsilon-1. Epsilon-3…

Берислав розмірковував, дивлячись, як за склом повільно змінюються відтінки світла.

Він буде діяти як слідчий — розпитувати свідків, оглядати місце зникнення, шукати зачіпки. Формально він аматор у таких справах, проте... звичайна логіка розслідування для нього є другорядною.

Коли людина згадує зниклого — вона викликає образ у пам’яті. І в ту ж мить між свідком і зниклим простягається невидима нитка. Тонка, як павутиння, але справжня. Провидець лише підхоплює її, торкається, як музикант — струни, і уловлює звук.

Так само й речі. Стілець, клавіатура, келих, пил на панелі — усе пам’ятає дотики. Кожен дотик — це слід, відлуння. Мить, що не зникла до кінця.

Якщо ниток багато, вони сплітаються у візерунок — і Провидець відчуває напрямок. Пульс. Відгук того, кого шукають. Світ шепоче йому історії, які для більшість людей залишаються мовчанням. І він, врешті, знаходить зниклого.