Глава 1

Три дні. 

Три дні "Андрій Мельник" повільно ковзав у глибинах порожнього простору, а Андрій Мельник нервово гриз нігті. Три дні голова техвідділу Горан повзав коридорами, мов сомнамбула, щогодини перевіряючи системи імпульсного руху (а це вам не пршут наминати), а Вітовт згадував у закручених конструкціях генеалогічні дерева кротовин та просторових кишень до сьомого коліна.

Коли зореліт нарешті досягнув точки входу — місця, де все почалось, — екіпаж зустріла все та ж байдуже, глухе ніщо. Сенсори мовчали. Космос залишався застиглим, мов крига на замерзлому озері.

Капітан Мельник повільно видихнув і опустив плечі. Потім знову подивився на екрани, де, попри всі зусилля сенсорів, не відбувалося рівним рахунком нічого.

— Добре, — сказав він спокійно. — Лемко. Звіт.

Берислав Лемко, штатний Провидець вантажника, сидів, притулившись плечем до стіни рубки, й крутив на зап’ясті вузький металевий браслет.

Не помітити його було важко. Високий, худорлявий, зі світлою шкірою й гоструватими рисами обличчя; довге волосся перехоплювали кілька недбало заплетених кісець із намистинами та кольоровими нитками. З однієї звисала невелика пір’їна, темно-зелена, із золотавим полиском. На правому зап’ясті сидів широкий браслет із темно-синього металу, вкритий різьбленою рунічною в’яззю; на лівому — схожий, але тонший, майже як талісман.

Колись хтось із екіпажу спитав, що означають руни.

«Та нічого містичного, — відповів тоді Лемко. — Просто пам’ятка з місця, де я трохи заблукав».

Подробиць він, звісно, не додав.

Зараз у куточках його губ ще трималася легка усмішка — ніби вся ця історія була не катастрофою, а Всесвіт просто невдало пожартував і Берислав поки що намагався зрозуміти каламбур.

Провидець відштовхнувся плечем від стіни рубки. Мовчки подивився вперед, ніби слухав щось за межами шуму систем.

— Серйозної небезпеки не бачу, — сказав він нарешті. — Але... там щось є. Ота... дивина, про яку я казав три дні тому. — Берислав повів пальцями в бік центрального екрана.@Капітан сперся долонею на край консолі.

— Добре. Воно тут. Що далі?

Лемко трохи помовчав.

— Нам треба туди.

— Чому?

— Бо це вихід.

Вітовт повернув до нього голову.

— Оце вже цікавіше. Як ним скористатись?

— Не знаю.

— Ти щойно сказав, що це вихід.

— Так.

— Але не знаєш, як ним скористатись.

— Саме так.

Вітовт кілька секунд дивився на нього.

— Обожнюю Провидців.

— Неправда.

— Так помітно?

Берислав ледь усміхнувся, але Мельник перервав їх раніше, ніж розмова встигла піти далі.

— Лемко.

— Я серйозно, капітане. — Усмішка зникла. — Я не бачу, що там. Не знаю, як воно працює. Не можу сказати, що станеться. Але напрям відчуваю чітко. Уявіть, що дивитесь крізь туманне скло і бачите лише тінь. Але ця тінь вказує напрям. Оце приблизно все, що в мене є.

— Сенсори нічого не фіксують, — озвався один із техніків. У голосі не було заперечення — швидше втомлена констатація. — Ми вже прогнали весь доступний діапазон. Там чисто.

Берислав кивнув.

— Вірю.

Технік озирнувся на нього.

— І?

— І нічого. Тут вони нам не допоможуть.

Капітан потер підборіддя.

— Припустімо. То що буде, якщо ми влетимо туди на кораблі?

Лемко не відповів одразу. Пройшов кілька кроків уперед, зупинився біля головного екрана. Простір перед ними був чистим, мов стертий файл.

— Залізо витримає, — сказав він після паузи. — Корпус, системи — усе буде ціле.

— А ми? — тихо спитала Саманта.

Берислав нахилив голову, прислухаючись до чогось, чого решта не могла почути.

— Оце складніше.

— Наскільки?

— Не знаю.

Капітан важко видихнув через ніс.

— Лемко…

— Я не викручуюсь. — Берислав підняв на нього очі. — З кораблем усе буде гаразд. Фізичних пошкоджень не відчуваю. Але для людей це місце… небезпечне.

— Чим? — запитав Вітовт.

— Не можу сказати.

— Не знаєш?

Берислав повагався.

— Не можу пояснити. І ще одна проблема. Чим більше я намагаюся це сформулювати, тим сильніше відчуваю, що краще цього не робити. Наче слова самі по собі викликають... щось.

Мельник нарешті випростався.

— Тобто ви пропонуєте мені змінити курс на щось, чого немає на сенсорах, природи чого ви не розумієте і про що, за вашими ж словами, краще багато не говорити.

— Якщо звести до одного речення — звучить погано.

— Воно й у кількох звучало не краще.

Берислав визнав це легким нахилом голови.

Капітан схрестив руки на грудях.

— Провидці… От чому у вас ніколи не буває відповіді на кшталт: «тридцять градусів праворуч, небезпека помірна»?

— Тому що тоді ви встановили б ще один сенсор.

На обличчі Мельника на мить майнуло щось середнє між роздратуванням і бажанням усміхнутися. Перемогло перше.

— І що конкретно ви пропонуєте?

Берислав відштовхнувся від стіни.

— Піду я.

Саманта, яка досі мовчала, різко повернула до нього голову.

— Куди?

— Туди.

— Дуже конкретно.

— Наскільки можу.

Мельник уже дивився на нього зовсім інакше.

— Один?

— Один.

— Ви щойно сказали, що це місце небезпечне для людей.

— Для інших — так.

— А для вас?

Берислав замислився на секунду.

— Я маю відчуття, що якщо піду сам — у нас є шанс.

Саманта насупилася.

— А якщо це відчуття помилкове?

Лемко перевів погляд на неї.

— Тоді повернуся, визнаю, що красиво завів усіх не туди, і будемо шукати інший варіант.

Мельник дивився то на нього, то на порожній центральний екран. Потім знову на Лемка.

— Ви впевнені, що це вихід?

Берислав цього разу відповів без паузи:

— Так.

— І впевнені, що маєте йти самі?

— Наскільки взагалі можу бути впевненим у речах, які не піддаються перевірці.

Ще кілька секунд капітан мовчав.

Потім розвернувся до навігаційної консолі.

— Курс на аномалію.