Розділ 1

Коли мені було лише шістдесят місяців, я вперше побачила його. З вікна своєї кімнати, що на третьому поверсі нашого замку, я спостерігала за світом, як раптом мою увагу привернуло дивне явище  — портал, що виник просто в повітрі. Спочатку він нагадував яскраве скупчення світла, але згодом набув незвичайної форми, яка тоді здалася мені схожою на якийсь фрукт. Із цього порталу вийшов хлопчик, приблизно дванадцяти років. Світло, що випромінював портал, робило його і так світле волосся просто золотим. Очі я, на жаль, не змогла розгледіти у той день, але мені хотілося вірити, що вони були кольору сталі. Як згодом розповіли, це був вісник — один із вихованців Найвеличнішого Чарівника — Віщуна. Кажуть, вісників відбирають ще до їхнього народження, а потім місяцями навчають і випробовують, аби обрати найкращих. Вони для мене схожі на нашу службу доставки, тільки доставляють не посилки, а важливі звістки та настанови між чарівними островами, і за це не беруть плати.

І ось, через двісті шістнадцять місяців, я знову його побачила. Він наближався критим переходом, що нагадував міст, його впевнені кроки не залишали сумнівів, що він точно знає, куди йде і навіщо. Вітер тріпав його плащ, і йому доводилося однією рукою притримувати капюшон, а в іншій руці він тримав свисток у формі черепашки. Стукіт його чобіт ставав усе голоснішим, і люди, що чекали біля іншої вежі, почали злякано переглядатися. Я не бачила ані його обличчя, ані волосся, але відчувала кожною клітинкою, що це він. У мені немов знову прокинулася та маленька п'ятирічна дівчинка, яка колись з непідробною цікавістю спостерігала за появою дивного хлопчика з порталу у небі.

— Вітаю, Вісник! Навіть наші оракули не можуть передбачити Ваш візит, — розпочав розмову один худий старий.

— Вітаю! Вони можуть, їм просто заборонено про це розповідати.

— Портал був відкритий досить довгий час, тому ми не знали, хто до нас прибуде.

— Так, зараз тривають ретельні перевірки, мандрівники віщуна скрізь і всюди.

Вісник, здавалося, поглинув натовп мешканців замку, зникнувши разом із ними у лабіринті довгих коридорів. Ці коридори, мов вени велетенської істоти, вели прямо до приймальні правителя острова Сили. Мене охопило гостре бажання підслухати їхню розмову, тож я без вагань кинулася навздогін, обравши таємний хід, який знала лише я. Перетнувши його, я опинилася за стіною, що відділяла мене від кабінету правителя. Дивовижно, але для мене ця стіна здавалася прозорою, дозволяючи бачити все, що відбувалося всередині, і чути кожне слово. Це було моє потаємне місце, куди я ховалася, коли прагнула тиші та самотності. Чи здогадувався про це мій батько, правитель Сили, залишалося загадкою.

— Вільям, радий Вас бачити у своєму замку, — чоловік, що сидів у кріслі біля вікна, почав підніматися і тільки зараз можна було помітити, що він на голову нижчий за вісника.

— Вітаю Вас, правитель острова Сили, хранитель Чаші Сили! — вісник зробив уклін і наблизився до нього.

— Як поживають інші п'ять островів? Чи панує там мир? — він злегка посміхнувся й уважно подивився на вісника.

— Мир панує на всіх островах. Правителі всіх п'яти островів передають Вам подяку за підтримання миру. Віщун робить усе можливе для цього.

— Так, розумію. Моя повага до Віщуна і всіх правителів нашого світу. Тоді що привело тебе сюди?

— Віщун закликає вашу доньку прийняти Присягу Мандрівниці.

Ні, не може бути. Я не готова.

— Але чого він знову змінює своє рішення? Через кілька місяців мають відбутися заручини зі спадкоємцем острова Дара для зміцнення союзу між нашими островами. Віщун це передбачав ще двадцять чотири місяці тому, - очі батька стали пониклими, він повільно сів у крісло, що стояло поруч, і підпер голову рукою.

— Розумію, що для Вас це величезна втрата можливостей і порушення планів. Віщун побачив несприятливі події, пов'язані з цим союзом, що призведуть до війни, а він, як охоронець порядку на всіх шести островах, зобов'язаний цьому запобігти й зберегти мир між островами, — вісник вимовив заклинання, і в його руці з'явився сувій, на якому стояла печатка Правителя — неспростовний доказ правдивості слів Вільяма.

Я теж не вважала наш союз сприятливим, але не вдаватися ж у крайнощі.

— Обов'язок понад усе. Бачу справжність Ваших слів і не можу не коритися. Але я маю першим повідомити про це доньку.

— Розумію. Я можу трохи почекати.

— Я так розумію, у нас не буде часу попрощатися. Ми могли б влаштувати прощальну вечерю.

— Вибачте, але навчання незабаром починається, тому немає часу на довгі прощання.

Серце моє калатало, як переляканий птах, а ноги самі несли мене коридорами. Спідниця заплутувалася в ногах, але я не зупинялася. Моє серце билося як навіжене. Я гнала до своєї кімнати, відчуваючи, як нерви натягуються, наче струни. Слід було встигнути до приходу слуги батька, щоб уникнути прямого питання, яке він напевно мав задати.

* * *

Батько, немов замкнений у клітці, метушився по кімнаті, його нервові кроки відбивалися від стін, наче відлуння тривоги. Це не був звичайний вияв його роздумів, а скоріше вибух внутрішнього неспокою, що виказував себе в кожному його русі. Я спостерігала за ним, намагаючись бути спокійною, хоча в глибині душі вже давно засіло неприємне відчуття, ніби насувається темна хмара. Його неспокій був заразливим, і мене охоплювало тяжке передчуття, що моя доля знову опинилася на роздоріжжі, де рішення приймаю не я.