частина 5

Археологія – це цікава праця, яка огортає своєю загадковістю, відкриваючи людям минулий час старих місць, де мешкали стародавні цивілізації. Дістаючи з глибин землі артефакти, археологи по крупицях створюють невідому нам раніше історію.

Перуанський археолог Марко Флорес, який прибув на допомогу колегам до Мексики, посприяв своїми знаннями у вивченні слідів, залишених древніми предками, які звели піраміди Теотіуакана, залишивши чимало питань, на які потрібно було відповісти дослідникам.

Штучний тунель під пірамідою місяця йшов глибоко під землю, його створювали вчені багато років, і ось настав той день, коли перешкода, що була попереду, здалася. Посипавшись у всередину, камінь із землею відкрили людям печеру. Шукачі істини не сподівалися на таку вдачу, але міф виявився правдою, під пірамідами дійсно існували підземні проходи.

Багатошарову піраміду будували різні народи багато століть, покриваючи старий шар каменю новим, збільшуючи її розміри. Будівельники різних поколінь знали перехідну історію, де йшлося про бога, який спочивав під гробницею, перебуваючи в міцному сні. Щоб він не прокинувся, люди заливали те місце людською кров'ю, приносячи жертви підземному владиці, щоб у того був солодкий сон. Бо, прокинувшись, він впаде в лють, від якої їм ніде буде сховатися. «Захисний камінь» – таку назву мала піраміда. На неї покладали надію, що вона в разі лиха зможе втримати лють і не дати вийти на поверхню богові, який опритомнів.

Збільшений прохід печери пустив гостей у підземний світ загадок. За багато віків суцільної темряви світло розірвало морок, подарувавши погляду глибоко приховане приміщення. Повільно, один за одним люди зайшли всередину, озираючись на всі боки й уважно розглядаючи стіни, що оточили їх. У подальші дні, уважно вивчаючи знайдену печеру, археологи знайшли не так вже й багато історичних пам'яток. Найціннішим, що містилося в печері, Марко визнав камінь, який він прийняв за магнітний.

Проходячи уздовж стіни, перуанець підняв з брили камінь, що перегородив йому шлях, він  ледве поміщався у нього на розкритій долоні. Покрутивши й розглянувши знахідку, не помітивши нічого цікавого, дослідник, опустивши руку на рівні паска, почав обертати камінь в руці, розглядаючи печеру в пошуку цікавих природних матеріалів. І тут він відчув, як підносячи трохи ближче до пряжки ременя твердий об'єкт, той злегка притягувався. Дія легкого магнетизму підтвердилася, щойно Марко підвів ближче предмет у руці до металу.

Розглянувши ще раз уважно камінь, не помітивши нічого незвичайного, вчений відправив його до сумки. З кожної мандрівки він привозив своїй доньці подарунок. Не знаючи, що їм рухало, але перуанець вирішив подарувати своїй юній дівчинці-силексофілу цей магнітний предмет.

Нікому не розповівши про знахідку, Марко працював з повною самовіддачею, поки йому не підвернувся момент на тиждень відлучитися в рідні краї. Однак за час відсутності Флореса в Теотіуакані, археологи виявили гробницю, тому відкликали його назад.

Відкривши заслін, шукачі істини зіткнулися з кімнатою, на стінах якої містилася невідома писемність. Малюнки вказували, що раніше над людьми проводилися деякі експерименти. Але найбільшу увагу вчених привернуло тіло, яке лежало на кам'яній плиті. 

Довжина мумії сягала понад два метри. Шкіра висушена і зморшкувата. Обличчя зберегло чоловічі риси. Дивно було те, що волосся і нігті тіла, обігнувши камінь, йшли в підлогу, занурившись в неї. Непогано зберігся й одяг покійного. Ознаки, які б вказували на будь-яку приналежність до касти, релігії або нації, були відсутні. Ким був цей чоловік? Чому його усипальня розташовувалася під пірамідою місяця? Скільки років він тут спочиває, і хто його сюди помістив? Вчені не розуміли: як тіло, розташоване так глибоко, могло так довго зберігатися? Яким чином волосся і нігті людини проникли під землю? Тільки жодного натяку не було в кімнаті, щоб пролити світло хоч на одне з багатьох питань, що ставилися людьми. Питання лише породжували нові питання.

Еврастор перебував в очікуванні пробудження. Земля, де він був  похований, – його батьківщина. Батько, атлант, який порушив правила Атлантиди, якому не судилося потрапити назад у рідний край, знайшов собі місцеву дівчину до душі. Їхнє кохання створило велику сім'ю. Тільки особливу увагу голова сім'ї приділив синові Еврастору, у якого першим проявилися здібності до чаклунства. Навчання і бажання до магії привели хлопчиська до Атлантиди. Що більше нових знань отримував допитливий чародій, то стрімкіше він йшов до своєї мети. Життя любить міняти людей, підносячи їм подарунки. Так на своєму шляху Еврастор зустрів старого чарівника, який змінив його судження про життя. Отримуючи відомості стародавнього жителя, чарівник, дивлячись на старезного мага, поставив питання: для чого йому усі ці знання? Як довго він може ними користуватися? І чому таке коротке життя? Міркування розгойдували планку сумнівів, які поступово вибудовували чіткі подальші дії заплутаної людини, що змінила погляди. Реалізація його думок вимагала покинути Атлантиду. Побоювання були не порожніми, адже піраміда атлантів бачила невпевненість чаклуна, вона стежила чітким поглядом за його ваганням внутрішнього стану.

Еврастор покинув навчання, пішовши в невідомі йому землі, сподіваючись на долю. Фортуна, ніби знущаючись, підкидала йому нових попутників, які запевняли, що існування у цьому світі не вічне й від життя треба брати все. Магові не потрібні були ні багатства, ні слава, йому хотілося одного – мати довге щасливе життя. Думка про безсмертя стала нав'язливою. Але як пізнати, де набути довговічності? Секрет довголіття за всіма висновками чародій вирішив шукати в самих людях. Жертви не краяли його душу, він сприймав їх як експериментальний матеріал. Довга праця і пригоди знаходили таких же чарівників-однодумців, що бажали пізнати вічність буття.