Випуск перший. НЕОЧІКУВАНИЙ ПОВОРОТ ПОДІЙ.

Жалібний свист і гарчання, що долинали з проходу, відволікли Соню від картинки в окулярах. Вона напружилася й уже збиралася розбудити вченого та Ярика, але Шлавік її випередив.

Закривавлений ілліт (а кров у них, як з’ясувалося, чорного кольору) ввалився в кімнату й розтягнувся на підлозі, здригаючись щосекунди, мов поранений звір. Ті дивні звуки, які дівчина почула спочатку, виходили саме від нього.

— Шлавіку! — вигукнула землянка, радше щоб розбудити інших, ніж звернутися до ілліта. — Що сталося?

— Там! Вкгали людину…

Далі розібрати звуки, що виривалися з його рота, було неможливо. Він почав дихати й гарчати, мов старий допотопний бензиновий двигун.

— Де Денчик? — одразу ввімкнувся напівсонний Ярик.

— Вкгали…

— Хто вкрав? — це вже Валерій повернувся зі світу сновидінь.

Обидва підскочили на ноги, а Шлавік видав щось схоже на плювок, змішаний зі звуками блювання.

— Моки? Цього здоровенного туриста викрали моки?

— Так, — ледве чутно відповів лежачий Шлавік. Під ним уже розтікалася чимала чорна калюжа.

— Я за цілителем, — вилетів із кімнати учений.

— Соню…

— Уже дивлюся. Його камера нічого не показує — чорний екран, лише якесь шарудіння чути.

— А ти можеш…

— Уже відправила камеру номер чотири за ним. Вона відстежила місцеположення й найкоротшим маршрутом дістанеться до Денчика.

— Так, ти! — уже остаточно прийшовши до тями, Ярик нахилився до закривавленого ілліта, — розповідай, що сталося?

Шлавік дивився на ідейного натхненника затуманеним центральним оком і мовчав. Лише зараз Ярик чомусь помітив, що око ілліта таке саме, як у людей — білок, райдужка, кришталик. У пораненого Шлавіка воно було блакитного кольору. А може, й усі три — зараз не розібрати, два інші були заплющені.

Соня тим часом уважно вдивлялася в картинку в окулярах і поки що бачила лише безкрає зеленкувате небо та нескінченні поля.

— Що… ста-ло-ся? Що було? — мало не по складах вимовив хлопець.

У цей момент до кімнати вбіг Валерій разом із невисоким іллітом, за спиною якого маячив бордовий кристал. Не гаючи жодної секунди, цілитель відштовхнув Ярика, нахилився над Шлавіком, і кристал почав лікувати пораненого своєю магією.

— Що було? — коротко й чітко запитав учений.

— Ми віднесли їсти воинам, вони їшти. Я відмовивша. Ми ш людиною почали розмовлят, а потім…

Розповідь ілліта обірвалася черговими дивними звуками, ніби він голосно стогнав від болю. Кристал тим часом кружляв навколо тіла Шлавіка, торкаючись гострим кінцем до різних його частин.

— Є! Бачу їх!

— Можеш вивести зображення на стіну?

— Секунду…

Поки дівчина крутила видимі лише їй повзунки інтерфейсу, Ярик підійшов до неї впритул і прошепотів: «Я ж сподіваюся, запис зараз ведеться з усіх камер?» Соня кивнула.

Знявши окуляри, вона повернула їх дужками до стіни, щось натиснула — і, мов із проєктора, на стіну впав промінь. З’явилося зображення.

Четверо істот. Двоє попереду — масивні, бугристі, двоє позаду — менші, але огрядні. Задні тягнули за собою щось на кшталт мішка.

— Моки! СволотИ! — вигукнув Валерій.

— Моки? Гноми? Оце? — ошелешено витріщився Ярик.

У цих істот із гномами було ще менше спільного, ніж у іллітів з ельфами. Руки й ноги в них були однакової довжини й нагадували потужні кінські, але закінчувалися лапами, як у ведмедів. Бігли вони теж, як коні — на всіх чотирьох і з неабиякою швидкістю. Жодної рослинності на тілі — лише міцні м’язи, вкриті тонкою рудою шкірою. Тулуб був масивний і дуже широкий, настільки, що за довжиною й шириною вони були майже однакові.

Голови — гуманоїдні, інакше й не скажеш, але без будь-яких вух, очей чи інших людських рис. Кулясті, з довгою шиєю, вкриті кількома невеликими отворами, хаотично розкиданими по всій поверхні.

— А це в них що? — запитав Ярик.

Камера вже підлетіла досить близько, і стало видно напівпрозору плівку, що з’єднувала передні й задні ноги з обох боків.

— Це щось на кшталт крил. Літати вони не можуть, а от планерувати — цілком.

— Як у вінгсьютах? — здогадався хлопець.

— Саме так.

— А де в них роти?

— У шиї в них є спеціальні отвори, які вони відкривають, щоб туди…

— Агов! Гурток юних зоологів! Як ми Денчика рятувати будемо?! — майже гаркнула на всіх Соня.

— У якому напрямку вони біжать? — миттєво став серйозним учений.

— Туди.

— Я жберу воинов, — простежив за напрямком руки дівчини вже майже остаточно прийшовший до тями Шлавік. — Догоним! Вбити!

— Дивіться! — раптом вигукнула операторка, і всі, окрім ілліта-цілителя, який повільно відступав до виходу, втупилися в зображення з камери номер чотири.