Випуск перший. КАВОК.

— Назва неймовірної й заворожливої краси місця, що постало перед нами — Кавок. Місто, де виховується й зростає майбутнє іллітів. Ви тільки подивіться на цю монументальну споруду. Якщо глянути на столицю, там зі стовідсотковою впевненістю можна сказати, що це рукотворні будівлі, то тут… — Ярик запнувся, намагаючись підібрати слова, але його настільки переповнював захват, що аж перехопило подих, і разом із ним зникли всі знайомі слова, — …то тут… тут…

— Ці стіни й колони звела сама Іллібія, — витираючи скупу сльозу щастя, допоміг знайти слова Денчик.

— Саме так! Ніби сама Іллібія звела це місто.

— Це виріжемо, — на автоматі прошепотіла Соня, зробила помітку пальцями-ножицями й повільно почала обертати скляну кульку, і вже за секунду замість добре знайомого обличчя в кепці на її лінзах з’явився Кавок.

— Це щось на кшталт місцевих вулканічних гір… — несподівано пояснив «туристам» учений, який ішов позаду Соні.

— Валерію, а чи не могли б ви розповісти про це детальніше, будь ласка? — коли потрібно було, дівчина вміла вправно керувати інтонацією свого голосу, і зараз він був сповнений прохання й наївності.

— Оці вісім чорних утворень, схожих на стовпи, на яких стоїть місто, колись дуже давно були, якщо так можна сказати, трубами, через які лава виходила на поверхню. І, на відміну від нашої, земної, місцева застигає майже миттєво. У результаті потоки повільно виповзали з цих труб угору й наростали на стовпи, розширюючись догори. З часом вони з’єдналися й утворили ось цю величезну чорну брилу на стовпах. Лава повністю застигла, перекривши отвори для витікання. Десь кілька місцевих століть тому…

— Валеріку, ти весь час говориш «місцевий час», «місцеві доби». А наскільки це все відрізняється від нашого літочислення?

— Тут усе трохи складніше, бо вони рахують час не за сонцем, як, наприклад, наші давні люди, а за своїми циклами відпочинку — вони у всіх на Іллібії відбуваються в один і той самий час. Якщо брати щось на кшталт доби, то вони вважають добою два цикли відпочинку. А рік у них — це сто циклів.

— Дуже дякую за таку цікаву довідку, — усміхнулася Соня. Вони підходили дедалі ближче до міста, і з кожним кроком члени «Всесвітнього путівника» усвідомлювали, наскільки воно величезне.

— Якщо ви більше не будете мене перебивати, я можу закінчити розповідь, — невдоволено пробурмотів учений.

— Так-так, вибачте Ярика, — несильно вдарила дівчина ідейного натхненника кулаком у плече.

— Отже. Десь кілька століть тому, за місцевим літочисленням, одне із міст для вирощування дітей було зруйноване моками. Ілліти почали шукати нове місце для міста, ближче до столиці, і звернули увагу на цю місцевість. Кілька років наполегливої роботи — і ці «труби» стали порожнистими, усередині з’явилися сходи. Дві з них ведуть угору, до основного міста. Шість — із міста вниз, до ферм. А величезний валун, що стоїть на цих стовпах, вони продірявили в багатьох місцях і перетворили на щось схоже на мурашник.

Запала пауза. Денчик зачекав, зрозумів, що учений не продовжуватиме, і поставив запитання:

— А кількість дітей, їхніх наставників і мешканців цього міста можете назвати?

— Це питання краще поставити Шлавіку. Шлавік! — гукнув Валерій місцевого. — Скільки іллітів живе в Кавоку?

— Двадшать тишаш дітей і двадшать три тишаши дорошлих.

— Дякую.

До міста залишалося вже метрів триста, і військові, що супроводжували експедицію, почали стягуватися ближче.

— Ласкаво просимо до Кавока, туристи. Запам’ятайте найголовніше — не дивіться в очі дітям іллітів! Мимохідь можна, але не довше ніж кілька секунд.

— Чому? — поставив цілком логічне запитання Денчик.

— Інакше вони поскаржаться на вас своїм дорослим — і вас уб’ють.

— Ох, Валеріку, любиш ти нагнати драми, — сказав Ярик, чиї руки дивом ще не вкрилися пухирями й опіками. — Там на ноги не дивіться, тут в очі не дивіться — а то смерть!

— Смійтеся чи ні, але я вас попередив.

— А скільки живуть ілліти? — поцікавився задумливо Денчик.

— В середньому, за земними мірками, років тридцять.

— А скільки Илу?

— Ми ще досліджуємо це питання, — відповів Валерій таким тоном, що розмова затухла сама собою.

Решту шляху подолали мовчки. Люди разом із воїнами-іллітами та Шлавіком підійшли до найближчої з колон. Широка, кілька метрів в діаметрі, зроблена з чогось, схожого на застиглу нафту чи смолу, вона мала прохід завширшки й заввишки приблизно по два метри. Усередині, сховавшись у тіні прямо на першій сходинці, сидів вартовий. Він майже нічим не відрізнявся від воїнів, що супроводжували людей, за винятком кольору сорочки під кам’яним жилетом — вона була блідо-рожева.

Шлавік і очільник столичної варти вдвох підійшли до охоронця проходу й недовго переговорили своєю мовою.

— Можна жайти… люди… їжа, видпочинок… жа мною.

Ілліт зайшов першим, за ним учений, потім «Всесвітній путівник». Напівтемрява й прохолода всередині стали приємним бонусом для землян. Камеру відправили знімати панорами, а три інші на переніссях вели запис безпосередньо всередині колони-сходів.