Випуск перший. ДОРОГАМИ УКІУІШНИ.

— Підйом, туристи, пів години на ранковий туалет — і вирушаємо! — крикнув у прохід Валерій, навіть не заходячи до кімнати.

— Слухаюсь! — як по команді відповів Денчик уже з відкритими очима, потягнувся й жваво встав із розкладачки.

— Доброго ранку, — відсторонено промовила Соня, яка вже з годину як прокинулася, переглядала вчорашній відзнятий матеріал і пила каву з чашки, позиченої у місцевих учених.

— А-а-а-а-а-а, — жалібно простогнав Ярик, навіть не поворухнувшись і не знявши маску з очей. — Ненавиджу цей світ. Тобто я в захваті від нього, але все одно ненавиджу.

— Цей світ у тебе теж не дуже закоханий. Як пам’ятаєш, тебе взагалі знудило при першій вашій зустрічі.

Ярик був страшенно роздратований і не виспався, тому ніяк не відреагував на підколки дівчини. На мить йому навіть захотілося опинитися вдома, у рідному ліжку… А ще це пекуче сонце, відсутність темряви й спека. Навіть протяги й сон у самих трусах не допомогли — тіло було мокре й липке від поту.

— Кава? — здивовано запитав Денчик, уже встигнувши поприсідати.

— Я тобі більше скажу. Нас тут поселили як рабів, а в них там і кава, і шторки на вікнах, і душ, і навіть кондиціонери…

— Що-о-о-о? — маска з очей Денчика злетіла, як труси з хтивої старої діви. — Кондиціонери?

— Ну так. Ти ж сам просив автентичності — от вони нам її й дали. У мене, до речі, тепер є велике питання щодо гігієни іллітів.

Ярик схвально хмикнув і щось ледь чутно надиктував у свій годинник, з яким ніколи не розлучався.

— До-о-о-оброго ранку, друзі, — усміхнулася Соня до маленької скляної кульки. — Ми вже прокинулися і скоро вирушимо в дорогу Укіуішною — місцевою країною іллітів, яку наші земні вчені, завдяки своєму потужному почуттю гумору, прозвали країною ельфів.

Кулька почала рухатися кімнатою. Денчик одразу демонстративно впав на підлогу й почав скажено та швидко віджиматися, а от Ярик, навпаки, швидко підхопив із підлоги непотрібне покривало й прикрився ним.

— Встигла помітити цікаву річ, — продовжувала розповідати Соня, — хоч тут і спекотно, і все навстіж, але немає ні мух, ні комарів, ні якихось інших комах.

Дівчина була в дуже радісному й піднесеному настрої, і їй хотілося говорити та діяти, поки інші члени «Всесвітнього путівника» ще тільки приходили до тями.

— Денчику, до мене!

— Слухаюсь, — за звичкою відповів колишній військовий і підійшов до Соні.

— Ану, покажи нам свою руку.

Той беззаперечно простягнув уперед долоню, скляна кулька одразу підлетіла ближче.

— Просто оф… вражаюче! Просто вражаюче! Неймовірно! — із захопленням вигукувала дівчина, повільно повертаючи руку колеги в різні боки. — Жодних слідів після вчорашніх травм. Усе затягнулося й загоїлося. Ось вона — магія. Ось вона, справжня мета союзу людей та іллітів. Ми їм — земні технологічні блага, а вони нам — магію зцілення. Але які ж межі цього магічного зцілення? У того ж Ила немає ніг, та й у деяких місцевих видно шрами й каліцтва. Це цікаво! І ми обов’язково з цим розберемося!

— Двадцять хвилин! — пролунав вигук Валерія з проходу, і «Всесвітній путівник» нарешті активно заворушився.

Рівно через двадцять хвилин, як і було домовлено, трійця, вже готова до походу, стояла посеред секції міста, виділеної місцевими для земних учених. Через спеку, окрім головного убору Ярика, на голові Денчика теж з’явилася звичайна біла кепка, а Соня насилу натягнула на свої кучері жовту панаму.

Також не лише Денчик був тепер обтяжений величезним речмішком на плечах. Двоє інших членів «Всесвітнього путівника» теж обзавелися масивними рюкзаками, набитими пляшками з водою. Місцеві рідини для людей не підходили, а з огляду на спеку, постійне палюче сонце й світло від планети, спрага буде переслідувати їх постійно й невблаганно.

— Візьміть ще це! — скомандував Валерій, одягнений, як і вчора, у все бежеве й легке, включно з широкополим капелюхом.

Кілька його помічників кинули перед «туристами» місцеві кам’яні жилети та шоломи. Такі ж Денчик уже бачив учора на місцевих солдатах.

— Валеріку, але навіщо нам це, якщо в іллітів є чудова магія зцілення?

— А-а-а, вже пронюхали, — розчаровано мовив учений, — так от, щоб ви знали, ця магія не всесильна. Так, вони можуть за допомогою цих кристалів загоювати рани, зупиняти кровотечу, але от відростити нові кінцівки чи виростити нові легені — ні. Тож надягайте захист і не випендруйтеся.

— Вона ж важить мільйон кілограмів, — докірливо зауважила Соня, беручи до рук один із жилетів.

— Дівчино, у цьому світі зараз іде війна! І я не хочу заповнювати тонни паперів і ходити на десятки судових засідань через те, що вас тут уб’ють із моєї вини, бо я не зміг змусити вас надіти належний захист.

— А не можна бронежилет земний одягнути? — благально запитала Соня.

— Тут він не допоможе. Вирушаємо! — скомандував Валерій, і «Всесвітній путівник» сумно зітхнув.

Хоча, справедливості заради, Ярик помітив, що вчений теж надягнув на себе кам’яний жилет, а шолом висів збоку на спеціальному ремені.