Випуск перший. ПРОМЕНАД ДЕНЧИКА.

— Той зі шрамами — це головний маг, а той, що схожий як дві краплі води на Шлавіка, — очільник варти цього міста, і ти точно нічого не переплутав? — насилу стягуючи з себе мантію, просочену потом, уточнив Ярик.

— Так, усе вірно, — роздратовано відповів Валерій, стоячи в кутку виділеної «Всесвітньому путівнику» кам’яної кімнати. — За стільки місяців перебування тут я встиг це запам’ятати.

— А Шлавік і цей головний стражник — брати? — запитала Соня, всівшись на одну з розкладачок, схрестивши ноги.

Вона вже встигла перевдягнутися назад у свій одяг і наминала щось із непрозорого для сторонніх очей пакета із сухпайком. До місцевої їжі вона так і не доторкнулася.

— У певному сенсі вони всі тут родичі першої лінії, адже в усіх один батько — Ил.

— Як цікаво, Валеріку, а розкажи, будь ласка, детальніше…

Натяк Ярика Соня зрозуміла миттєво й почала налаштовувати зум на камерах. Довелося ще й підібрати правильний ракурс, щоб Денчик, який перевдягався, не потрапив у кадр.

— Ілліти розмножуються способом, який разюче відрізняється від нашого. Ил раз на кілька тижнів, за нашими земними мірками, виводить зі свого організму щось схоже на яйце, або навіть радше ембріон у дуже міцній оболонці. Потім він обирає когось зі свого народу — а як батько всіх іллітів він пам’ятає і знає кожного — передає йому цей зародок у коконі й відправляє на родильне поле. Там обраний опікун обплітає кокон своїми щупальцями, передаючи ембріону частину своєї життєвої енергії, і впадає на кілька циклів відпочинку в щось, схоже на транс.

Після достатнього часу для дозрівання, зазвичай це два-три земні дні, з кокона вилуплюється новий ілліт, і призначений Илом опікун вирощує та виховує його, доки той не досягне зросту один метр тридцять сантиметрів. Після цього він вважається дорослим і стає повноправним членом суспільства. Зазвичай це займає плюс-мінус десять років, знову ж таки, за нашими земними мірками.

— Як у них усе чітко з розмірами… — відсторонено додала Соня.

— Так, у цьому плані вони ще ті педанти. Але я не договорив про дітей, дякую, що перебили мене, — із не дуже прихованою роздратованістю мовив учений.

— Так-так, вибачте її, продовжуйте, — з докором зиркнув Ярик на дівчину, а та на знак самопокарання легенько ущипнула себе за плече.

— За давнім звичаєм дітей опікуни вирощують у спеціальних містах. До речі, одне з таких ми якраз завтра й відвідаємо, дорогою до нашої головної точки подорожі.

— Тобто виходить, якщо вбити Ила, ілліти більше не зможуть розмножуватися? — знову втрутилася Соня.

— Вірно. Саме через це й вимерла місцева раса Мі.

— Шика-а-арно, — не усвідомлюючи сказаного, протягнув Ярик, а потім позіхнув.

— Ну що ж, це знак, що вам час відпочити. Організми ще не до кінця акліматизувалися до місцевого повітря, тож відновлюйтесь. Маски для очей — у комплекті з постільною білизною. А я пішов…

— Останнє питання! Будь ласка, — останнє слово Соня вимовила з невластивою їй м’якістю й ніжністю.

Обоє її товаришів із повагою переглянулися. Коли треба, їхня компаньйонка вміла впливати на чоловіків і витягувати з них інформацію.

— Гаразд, але останнє.

— Щодо води. Ви сказали, що Ил пишається передостаннім збором води. Вони що, збирають її як виноград для вина?

— Не зовсім. Клімат тут специфічний: підземних вод майже немає, а опади вкрай рідкісні. І саме під час тривалих дощів вони й збирають воду для пиття. До речі, не раджу потрапляти під місцевий дощ. Один із перших учених, який сюди потрапив, досі не може повернути природний колір шкіри — ходить блідий, як простирадло.

— Якщо такі рідкісні дощі й мало води, то…

— Це було останнє питання! Ми ж домовлялися.

— А я можу прогулятися містом? — різко підхопився зі своєї лежанки Денчик, який уже встиг сісти на розкладачку, що під його вагою прогнулася мало не до самої підлоги.

— Та… робіть що хочете, — ледь не плюнув на підлогу Валерій, — тільки Шлавік обов’язково піде з вами.

— Дякую.

— Він за третім проходом праворуч, далі по коридору. Дуже не раджу швендяти містом без нього.

Учений вийшов із кімнати, а Денчик швидко почав чіпляти на пояс ремінь із піхвами, у яких містився масивний мисливський ніж.

— О, рубрика «Променад Денчика» знову в справі, — усміхнувся Ярик і знову позіхнув.

— Ти б ніж краще залишив, — зауважила Соня.

— Та не буду я його використовувати, це більше для власного душевного спокою.

Здоровило нарешті впорався із застібками, запхав піхви збоку в шорти, а стирчаче руків’я прикрив майкою.

— Гарної прогулянки, не забудь усе зняти, а я — спати…

— Е! Ідейний натхненнику! — стрепенулася дівчина. — Ніякого спати! Спочатку треба записати ще кілька підводок, а потім уже можеш дрихнути.

Ярик зітхнув, сповнений вселенського смутку, а Денчик уже вийшов із кімнати. Третій прохід праворуч. Порожня кам’яна кімната, посеред якої стояв Шлавік, дивлячись у невеликий отвір, що слугував тут вікном. Він миттєво відчув присутність гостя й обернувся.