Випуск перший. ПРИБУТТЯ ДО ІЛЛІБІЇ.

— Ну що, ми готові? — запитав сяючий від щастя й блискучий від поту Денчик.

— Так, можемо починати! — захоплено відповіла Соня.

— Тоді, як сказав би Ярик, екшн! — після цих слів двометровий качок зареготав, як навіжений.

Соня теж усміхнулася й вирішила, що не буде цього вирізати: справжні емоції — найцінніші кадри, навіть якщо вони трохи підсилені чужорідною атмосферою.

— Ну що ж, дорогі друзі, ми на Іллібії, — сказав Денчик у літаючу скляну кульку, не перестаючи шкіритися на всі тридцять два. — Не знаю, чи то від обіцяної вченими ейфорії через місцеве повітря, чи від нинішнього становища Ярика, але я почуваюся щасливим, — колишній плавець повернув голову, щоб камера впіймала колегу.

З-за кута білого намету виглядала задня частина Ярика, який стояв рачки. Спина хлопця періодично вигиналася дугою.

— Наш Ярик випускає в новий світ бідну й нещасну гречку з котлетою. Я, звісно, людина незлопам’ятна, але ось вона — справедливість! Нарешті всесвіт помстився за всі приколи з боку Ярика. — Денчик витер рукою піт із чола й радісно вигукнув: — Ідейний натхненнику, як ви там?

У відповідь пролунали лише звуки, що водночас нагадували гуркіт водоспаду і рев ведмедя.

— Просто музика для моїх вух, — самовдоволено вишкірившись, мало не проспівав Денчик. — Кілька слів про перші враження, — Соня трохи змінила ракурс, щоб Ярик зник із кадру. — Дуже яскраво й спекотно. Ми тут усього кілька хвилин, а мене вже можна викручувати, як ганчірку. Також дуже хочеться пити. Ярик, хочеш пити? — запитав колишній плавець, приклавши долоню до вуха, ніби прислухаючись до відповіді.

— Пішов ти в… — останньому слову не судилося прозвучати, його замінили інші звуки.

— І ще трохи про гравітацію — дивіться!

Кулька піднялася трохи вгору, щоб узяти загальний план, і Денчик, трохи присівши, підстрибнув. Його потужні ноги в поєднанні з місцевою гравітацією підкинули його метра на три, тож він навіть зміг зробити сальто, чого на Землі ніколи не робив.

— Вражає… — ледве чутно прошепотіла Соня, широко усміхаючись.

— Що ж, за першими враженнями, здається, все. Ми поки спробуємо привести Ярика до ладу, а ви насолодіться краєвидами Укі — столиці Уківишни, Королівства ельфів, якщо хтось раптом забув.

— Знято! — радісно виголосила Соня. — Валерію, не могли б ви принести води й чогось із ліків для нашого друга, що вивергає гречку? — звернулася вона до чоловіка, який спокійно спостерігав за всім цим осторонь.

— Рано, — холоднокровно відповів учений, поправляючи бежевий крислатий капелюх у дрібненьку сіточку, що приховувала сиве коротко стрижене волосся. — За сім хвилин ми надамо вам допомогу. А поки ваш організм сам має адаптуватися.

— А через сім хвилин нам дадуть такі ж бежеві штани й сорочку, як у вас? Бо вони, схоже, реально рятують від спеки, — поцікавився Денчик, продовжуючи усміхатися.

— Олег Васильович повідомив нас, що ви наполягали на тому, щоб вам видали одяг виключно корінного населення цього світу, тому відповідь — ні, таких штанів і сорочки ви не отримаєте, — відповів Валерій із неприхованою усмішкою. Йому явно не подобалося, що трьох туристів повісили на його плечі.

— Ну, я тоді поки трохи познімаю тут, — сказала Соня.

— Будь ласка, — дав учений дозвіл, якого дівчина явно не потребувала, але вона вже не звернула на це уваги, занурившись у роботу.

Спочатку вона сфокусувалася на кадрі зверху, причому так, щоб було видно, як від Денчика на землю падає тінь, потім камера почала стрімко набирати висоту. За десяток секунд на скельцях окулярів Соні вже красувалася столиця Уківишни. І побачене справді вражало. Таку форму міста дівчина бачила вперше.

Колесо. Перша асоціація — колесо. Величезний обід і десять широких спиць, що сходилися в центрі. А центр — височенна вежа з куполоподібним дахом. Кілька маніпуляцій з інтерфейсом — і на зображенні з’явилися цифри, накладені поверх картинки.

Обід, він же — зовнішня міська стіна діаметром у кілометр. Причому рівно кілометр — ні метром більше, ні метром менше. Спиці — вони ж внутрішні стіни — довжиною по чотириста метрів, шириною по вісім; до речі, таку ж ширину мала і зовнішня стіна. Висота стін — тридцять метрів, висота центральної вежі — сорок п’ять. Операторка «Всесвітнього путівника» вразилася, наскільки точні розміри, аж до сантиметра, мають ці споруди.

Ще трохи поганявши кульку навколо міста, дівчина зрозуміла, що на цьому всі забудови в окрузі закінчуються. Вона спрямувала камеру ближче до однієї з внутрішніх стін — і одна з її здогадок підтвердилася.

Внутрішні стіни водночас були й житлом. П’ять поверхів заввишки, з овальними отворами, що нагадували вікна. Такий собі аналог багатоквартирних будинків. Спрямувавши камеру ще ближче, Соня розгледіла матеріал — коричневі валуни, з’єднані між собою якимось місцевим розчином такого ж коричневого кольору. Усе це було схоже на звичайну земну глину, але явно міцнішу.

Знову перевівши камеру на загальний план, Соня, користуючись зумом, спробувала роздивитися секції між внутрішніми стінами цього архітектурного колеса.

Одна з них нагадувала щось на кшталт ринку. Рівні ряди кубів, схожих на столи й виконаних із коричневого каменю, зверху прикриті невеликими кам’яними навісами. Що лежало на цих прилавках, якщо це справді був ринок, розгледіти було неможливо — їхню поверхню вкривала густа зелена імла.