Випуск перший. МІСЯЦЬ.

Ось уже цілу хвилину трійця мовчки стояла перед першим-ліпшим вікном-ілюмінатором розміром два на один метр на Першій транспортній місячній станції. Це скло було особливим для команди «Всесвітнього путівника», адже вперше відкривало перед ними неймовірний вид на Землю з космосу. У Денчика навіть показово відвисла щелепа від побаченого.

— Це просто шика-а-арно, — захоплено прошепотів Ярик.

— Згодна, — підтримала друга Соня, знявши окуляри, щоб повною мірою насолодитися красою Землі.

Скляна кулька навіть без її участі все одно нерухомо зависала в повітрі позаду дівчини, знімаючи чудові кадри.

— Я вже навіть знаю, які космічні музичні мотиви треба буде пустити фоном у цьому моменті.

— Головне, щоб за них не довелося платити.

— Жлоб.

— Це не я жлоб, це в нас грошей мало. А взагалі, я давно хотів це сказати, і от настав момент… Викуси, Сергію Маратовичу! — самовдоволено видав хлопець у кепці.

— Хто такий Сергій Маратович? — прозвучало цілком логічне запитання від Соні.

— Мій викладач з історії в універі, який твердив, що без знання його предмета я нічого не досягну в житті. Ну і де тепер він, а де я?

— Нагадай, яка в тебе спеціальність? — усміхнулася дівчина.

— Ти прекрасно знаєш, на що я угробив шість років свого швидкоплинного життя.

— Недоюрист і недомедсестра, може, ви вже заткнетеся й насолодитеся моментом, — прогудів Денчик, намагаючись непомітно витерти скупу сльозу.

— Ти що, плачеш? — захоплено підмітив Ярик, уже продумуючи майбутні підколи.

— Так! Від захвату сльози навертаються. Це ж так прекрасно… Щось маєш проти? Ми живемо у вільному суспільстві, де кожен має право на почуття. Черстві кар’єристи!

— Ну гаразд, пробач нашого ідейного натхненника, він це від невеликого розуму ляпнув, — миролюбно сказала Соня, знову надягнувши окуляри й поплескавши гіганта по плечу.

— Ти не міг би підійти ближче до скла, щоб я підкоригувала картинку й не було видно відблисків? Буде шикарний кадр, ніби зйомка прямо з космосу.

Денчик беззаперечно підійшов упритул до скла.

— А тепер ду-у-уже повільно поводи головою з боку в бік. Добре. Знято.

— Ну що, тепер пару слів на фоні безкінечного космосу й нашої рідної Землі? — запропонував Ярик, розвертаючись спиною до скла.

— Ага, — погодилася Соня, виходячи з кадру й підштовхуючи Денчика ближче до напарника.

— Текст пам’ятаєш? — на всяк випадок уточнив Ярик у високого качка.

— Так.

— Тоді — екшн! І от, ми на Місяці.

— А точніше — на Першій транспортній місячній станції.

— Саме сюди прибувають усі шатли з Землі.

— А потім уже з цієї точки на спеціальних капсулах, що рухаються монорельсами, новоприбулих відправляють у потрібні їм місця.

— Нам необхідно дістатися до однієї з наукових баз, яка розташована десь тут, на Місяці, і саме там ми пройдемо через потрал… Я зрозумів! — випередив Ярик Соню, яка вже підняла вказівний палець. — І саме там ми пройдемо через портал.

Оператор із максимально награною усмішкою підняла великі пальці вгору.

— Але!

— Ви його, як і саму цю станцію, на жаль, не побачите.

— Вчені заборонили нам знімати все, що ми побачимо від посадки в транспортну капсулу аж до прибуття в Іллібію.

— Точне місцезнаходження цієї бази суворо засекречене.

— Тож до зустрічі по той бік.

— І, до речі, переміщення займає від трьох до чотирьох годин.

— Тому, поки нас буде ковбасити поза часом і простором, насолодіться кількома космічними пейзажами.

— Це виріжемо, — мовила Соня, роблячи пальцями рух, ніби ножицями.

— Що кажеш? —  за секунду завівся хлопець.

• Ой… Знято… Знято, кажу.

— А куди нам тепер? — запитав Денчик, не відводячи погляду від Землі.

Трійця стояла в довгому коридорі з величезним вікном, різнокаліберними люками та металевими панелями, а поруч не було ні душі.

— Ідіть прямо до кінця, праворуч, а потім ліворуч. Я вас там зустріну, — пролунав голос із гучномовця.

— Якийсь до болю знайомий голос, — задумливо промовила Соня.

— Бо це голос мого батька, — з розпачливим видихом сказав хлопець у кепці.

Трійця пройшла зазначеним маршрутом і опинилася перед ідеально відполірованими двостулковими сталевими дверима без жодних ручок, сенсорів чи сканерів.

— А нічогенька в них тут оборонка, — Денчик доторкнувся однією долонею до стіни, а другою — до дверей, — у нас у частині стіни арсеналу з такого ж сплаву були зроблені. Ще треба примудритися підібрати калібр, щоб…

— Сино-о-о-чку! — точна п’ятдесятирічна копія Ярика в білому халаті одразу ж накинулася на хлопця, щойно стулки безшумно роз’їхалися вбоки. Чоловік із невеликими залисинами, але з таким самим світло-русявим волоссям, як у свого нащадка, міцно обійняв сина й навіть трохи підняв його над підлогою. — Як я радий тебе бачити, ти навіть не уявляєш, наскільки.