Доля наздоганяє. Частина 1

Попри просто жахливі, кровожерливі і, головне, широко розповсюджені історії, які про огрів ходили на квадраті, ті створіння радо брали в полон усіх неуважних, засліплених жадібністю мандрівників. Також огри виявляли... дещо своєрідну, але справжню, у своєму розумінні, гостинність... Людожери зв’язували гостей ганчір’ям, що дісталося їм у подарунок від попередніх захожих, та просили навчити чогось нового або розповісти казку. І якщо вам таки не пощастить опинитися на тому місці, окрім прикрої думки, як ви взагалі дожили до цього дня, завжди існував шанс — за умови ширшого асортименту, — що ваша розповідь справить на них незабутнє враження і вас скуштують наостанок.
Ось, погляньте...
Два напрочуд підозрілі камені, що насправді були майже триметровими ограми-людожерами з алергією на сонця, причаїлися посеред порожнього поля.
Під впливом постійних сонячних опромінень їхня шкіра давно кристалізувалася, тож вони цілком могли скидатися на дві кам’яні брили з вкрапленнями кварцу. Якби ж то і поводилися вони відповідно... Але, як кажуть у своєрідних тісних колах, на кожен капкан знайдеться свій заєць.
Деякі люди, так вже стається, запримітивши легку наживу, хай це й були дві підозрілі гірські породи з очима посеред пустирища, вмить втрачали здатність до критичного мислення, а огри не мали нічого й проти — спроби відколоти шматки кварцу від їхнього тіла приносили їм певного роду задоволення. Коли ж людині ставало очевидно, що їй таки не здалося і камені справді витріщалися, втікати було запізно.
Сама так їм і вдалося дізнатися про таку кількість захарців — щоб то не було, звучало воно смачно, — що за все життя не вдалося б з’їсти. І саме тому цього разу огри наважилися влаштувати засідку неподалік протоптаної купцями дороги, що було аж на кілька сотень метрів подалі від звичного місця, тож заодно вони відчули, як це — мандрувати.
Саме зараз один з них оболізував стару стегнову кістку ведмедя. І робив це настільки солодко, наскільки й голосно.
— Харє чвакать! — непропорційно маленька голова Ута розвернулася у бік Ета, а кулак, мов рулька бика, вперіщив змовника по голові. — Камєнь вєсті сєбя как камєнь!
Ет сердито поглянув на нього з-під вузького чола, тупувато блимнувши дрібними очицями.
— За вєсь дєнь і міша не прабєжал...
— Згодєн, — погодився Ут, після чого неуважно витріщився вдалину. — Тє... захарці, какіє ані...
Ет пошкріб потилицю та скривився від сильного болю, щойно спробував уособити те незвичне слово у своїй голові.
— Бр-рр! — видав шлунок Ета, аж земля під ногами завібрувала від збудження образами, що виникали в обмеженій уяві людожера.
— Успакой жівот!
— Камєнь так дєлаєт! — тепер стояв на своєму Ет. — Я сам слішал.
Ут вихопив з рук товариша кістку і добряче приклався нею по його голові.
— За што!?
— Когда камєнь так дєлаєт, чєловєк бєжать!
Тепер земля завібрувала сильніше.
— Он нє можєт бурчать бєз звука! — поспішив вимовити Ет, виставивши перед собою руки.
Уту таки вдалося його гепнути ще раз, але щось таки в тих словах насторожувало...
З березового переліску на виднолінії¹ у небо зринули птахи, привернувши їхню увагу. З-за рідких дерев щось нечітко замерехтіло, злившись для зору огрів в одну велику сяйливу пляму, від якої вони не могли відвести свої погляди.
Ця дивна особливість пояснювалася тим, що поки їхні крихітні мізки намагалися пояснити те, чого їм не осягнути, тілам доводилося екстрено перемикатися в стан анабіозу.
І допоки вони заворожено споглядали за тим упродовж чималого проміжку дня, срібне військо проходило дорогою повз них. Надвечір, опісля того, як прийшло розуміння, що сталося, щойно сонця пішли на поклін, почавши затухати, з вуст Ета зронилися перші слова:
— А захарці то коґда будут?

Маковий гай простягався червоним килимом не на один гектар у всіх напрямках від того місця, де знаходилася кістлява з вічно оскаленими зубами постать. Двадцять третій нервово приглядався в кількох напрямках, вміло викосюючи макову квітку, щойно йому вривався терпець. Одна за одною вони падали йому до ніг.
— Шістсот двадцять два... — на кілька секунд коса зупинилася в лічених міліметрах від стебла. — Іноді мені здається, що люди здатні запізнитися навіть на власні поминки... Так, що там мало бути... шістсот тридцять...? Та яка вже різниця!
Ледь торкнувшись стебла рослини, її квітколоже, погойдуючись із боку в бік, повільно полетіло донизу.
— Бодай цих смертних... — Двадцять третій опустив руку до землі, і квітка маку приземлилася на мармурову долоню. — Як їм вдається побачити хоч слабкий відтінок червоного на цих чорних пелюстках?
Він же то бачив світ таким, яким він був насправді. В усякому разі так він вважав.
— Кар! Кар! — залунали голоса зграйки птахів над головою.
Жнець не повірив власним порожнім очницям, звівши погляд у небо. Насичено синій простір із фіолетовими відтінками заполоняли райдужні зграї галок, круків, граків, яких, втім, люди все одно безжально назвали б воронами.
— Кру-ук! — лунало все голосніше.
Найкращі місця у вигляді поодиноких посохлих груш і яблунь поспішно зайнялися найбільшими особинами.
— Ніщо так не збуджує апетит, ніж гарна битва? — запитав Двадцять третій у них.
— Кро-к! — вигукнули круки хором своїми низькими голосами.
Кістлявий клацнув щелепою, тоді різко махнув косою по повітрю — кілька галок дзвінко кавкнули та глухо попадали у траву.
— Ану геть звідси!

Знічений чоловяга перебирав краї мапи спітнілими пальцями, слухаючи тихе дзюркотіння води. Вона мелодійно перекочувалася через перешкоди, часом зносила слабкою течією дрібні камінчики, що, постукуючи, непомітно набували м'якіших форм. І це, попри певні надії, аж ніяк не заспокоювало чоловіка, навіюючи геть інші фізіологічні бажання.
Справа в тому, що вперше його авторитетний висновок було поставлено під сумнів, і то двічі поспіль. Він був переконаний: якою б не була наступна відповідь, вона без сумніву не буде прийнятною. Якщо лише не сказати людині те, що їй кортить почути. Чолов'яга здригнувся від самої думки, що гуділа фоном у підсвідомості. Таке, можливо, і спрацювало б, будь він не придворним картографом, а, скажімо, кравцем, де підлабузництво у вигляді «вам так личить цей жахливий картатий капелюшок!» принесло б йому грошові дивіденди.
— Що скажеш, Хотене? — підганяв суворий голос князя.
Картограф нервово заусміхався, схрестивши ноги від надзусиль сечового міхура.
— Н-ні? — обережно почав він. — Тобто... так! Тобто я на своїй роботі гарно знаюся, князе. Це саме те місце.
Хотен ткнув продовгуватим тонким пальцем, мов створеним саме для цього, у стилізований і досить точно проілюстрований малюнок столового пагорба, що стримів за пів сотні метрів попереду. Це було майже прямовисне і досить високе утворення із пласкою ґрунтовою верхівкою, через що пагорб мав досить... незвичний вигляд, наче став жертвою циркумцизії².
— Тут і великим знавцем не треба бути: у цій місцині лише один столовий пагорб, князе.
Молодий учень картографа, що нидів позаду разом із десятком охоронців суто з нічев'я, бо ж надав перевагу об'ємній реальності, заглянув у мапу через плече свого вчителя.
— Маячня якась, — сухо промовив хлопак, переконавшись у тому, що й так давно підозрював: робота ця вочевидь потребувала лаконічного бачення куди прекраснішого світу.
— До того ж, — продовжив картограф, — ось ця товста контурна чорна лінія безсумнівно і є річкою Стрий, яку ви можете зараз бачити на власні очі. Це підтверджує те, як саме вона огинає місцевість. Бачите? А ось це, — далі він обвів загостреним нігтем мініатюрну захисну споруду, що зображувалася на столовому пагорбі, — можу авторитетно вас запевнити...
Всеволод вихопив мапу з рук картографа, розлючено зім'яв її, від чого і самого майстра скорчило, та пожбурив у струмок.
— Річка?! — налилися кров'ю очі князя. — Тут і безноге кошеня не втопити! Мапа — твоїх рук справа, Хотене?
— Так, — писнув зблідлий картограф.
— Пам'ятається... мені доповідали, що на цьому місці було вирито річку глибиною в кілька людей і ще вдвічі ширшу!
— Певен, пам'ять вас не підводить, князе...
— А що значно важливіше, Хотене, якщо це все не витівки чаронітовмісних стін, на що я дуже надіюсь, — князь Всеволод, щоб відпали усі сумніви, ретельно протер очі, — ніякої фортеці я не бачу!
Почувши за спиною звук, від якого холонули п'яти, — так гарно заточене лезо вислизає з піхв, — Хотен прогугнів, перш ніж втратити щось важливіше за кілька сотень нервових клітин:
— Справа в тому, князе, що я лише створюю карти. Створюю їх зі слів мандрівників.
— Так? — у голосі Всеволода чулося дитяче розчарування. — Я думав, картографи проводять першу частину власного життя, подорожуючи, а іншу — переносячи побачене на мапи.
— Якби ж то... Я створював мапу зі слів довіреної капітаном вартових людини. Так, тій людині доповідав головний інженер, а йому — його помічник, якому капітан, як він запевнив мене коротким листом, довіряв більше, ніж самому собі. Це, знаєте... — Хотен пошкріб чоло, пригадуючи ту новомодну фразу. — Во! Делегування повноважень! І звучить як! Не те що перекладання обов'язків.
— Жировит? — вуста князя стягнулися в тонку смужку. — Не дивно тоді, чому він погодився на моє завдання щойно я розповів, куди ми рушаємо. Для його ж самопочуття було б краще, якби він там і згинув. Бобе?!
Невисокий міцний чоловік, що увесь час стояв трішки осторонь і мав таку лискучу голову, що нею можна було б сліпити ворогів, жадібно кивнув.
— Так, князе.
— Є якісь ідеї?
— Приймати бій із захарцями — очевидне самогубство. Ми й години проти них не протримаємося на відкритій місцевості.
— Я призначив тебе капітаном, Вежо, бо чув про тебе всяке... Переважно гарне. Надійний найманець із досвідом. Тож на твій досвід і покладаюся.
Боб зловив на собі безкомпромісний погляд князя — і сам відповів тим же.
— Ви обіцяли мені розкішне життя до самої смерті. І вочевидь не збрехали. Чому ж це я подумав про смерть від старості?
— Взагалі нема ідей?
— Як щодо помолитися богам?