Повернення

Великий та Малий місяці, що не варто забувати, між іншим, були і сонячними світилами, синхронно, скільки людство себе пам'ятало, розверталися у бік Мапосвіту своїми прохолодними, блідо-жовтими ликами, здалеку схожими на недосмажені млинці.
Діставшись мезофази пробудження — будучи в рівній мірі і сонцем, і місяцем, якщо висловлюватися зрозуміліше — вертикаль світла досягла свого центру та поділила квадрат навпіл, — через що світ скидався на карикатурну подобу самих сонце-місяців. Особливо добре це було розгледіти з космосу, звідки Уншіва саме повертався до себе на гору-плато.
Він тихо (і лотос не похитнувся) пролетів над рівчаком та приземлився неподалік озера, не привернувши при цьому жодної уваги. Хіба що...  
Одного достоту розмореного і чимось утішеного лісового духа, що саме в той момент так невчасно вигулькнув з дупла свого дерева у саду. А ще кількох фей, котрі, помітивши на собі осудливий погляд Уншіви, чкурнули з будинку духа, від сорому прикривши обличчя крихітними ручками. І богині... Цього вже було ніяк не уникнути.
— Я була права, — промовила вона тихим, але напрочуд вдоволеним голосом. — Після останніх подій ставки в самому розпалі. Якщо бажаєш видовища — краще трішки зачекати. До речі, можеш мене привітати: Моя колекція душ ось-ось поповниться кількома рідкісними екземплярами.
І не глянувши у його бік, богиня продовжила насолоджуватись вранішньою тишею біля озера. Уншіва давно з цим змирився, проте звикнути до крихітної білої сови, що постійно на тебе витріщається і щось нашіптує сліпій господині на вухо, так і не зміг.
— Останніх подій? — Уншіва підійшов до побережжя, де стояла Фемістида, і заглянув у її вируюче обличчя, яке чи то від сорому, чи то від страху ніяк не могло набути постійних рис. — Що ж могло такого статися за неповний місяць?
— Знаєш, добре, що Ти повернувся...
— Мусив повернутися. Як-не-як, хіба Ми не несемо відповідальність за цю планету?
Фемістида вже було роззявила рота, коли Уншіва спритно зіграв на випередження.
— Так чи інакше, завжди все закінчується саме цими словами, тож... Ти будеш права, що б ти там не хотіла сказати. — Раптом він, таки згадавши одне ім'я, що все втікало з язика, як той відчайдуха с краю землі, виголосив: — Ранґ-фор-дюк з Мефіста?
— Знаменитий найманий убивця, що позбавляв життя своїх жертв найвигадливішими, найпринизливішими засобами? — монотонно промовила вона, силкуючись пригадати деталі.
Можливо, вона також усміхнулася, але саме тоді її вуста знаходилися десь над переніссям, тож напевно сказати було б важко.
— Пам'ятається, він і сам втратив життя, скотившись з гори, на яку поліз по проханню голови селища та дзвінким голоскам з мішечка.
— Він хворів золотою лихоманкою? — одна кошлата чорна брова на синьому обличчі Уншіви здивовано піднялася.
— Остання стадія. — підтвердила богиня, — Ведення повноцінних діалогів з монетами. Хай там як, а селяни заприсягалися, що серед ночі з гори спускався троль і викрадав  їхню худобу, не залишаючи після себе жодних слідів. Так іронічно, що такий талановитий вбивця перечіпився на горі об курку. Очевидці казали, що, падаючи донизу, він кричав не від болю — скоріш від приниження.
— То я таки вгадав?
— Ні, не він, — хмикнула Фемістида.
— Синбад?
— Син Бада. 
— Що?
— Люди, знаєш, навіть якщо б він переміг бога, все одно висміювали б його через погану вимову. Тому він говорив рідко. Переважно він кивав головою, бо ж писати так і не навчився. Та кількох разів вистачило, щоб недосконала дикція створила легендарний псевдонім, що став йому новим ім'ям і після смерті. Але ні, не він. Чому Ти просто не перенісся сюди? — запитала Фемістида від щирої цікавості.
— Люблю комічні краєвиди. — Уншіва спрямував погляд вдалечінь. — Та і Наші, скажу Тобі, — непогані.
Фемістида змовчала, хитнувши головою. Уншіва чудово знав, що це означало.
— Твоє вміння бачити навіть в правді приховане завжди дратувало, але гаразд... З перенесенням втрачається сенс від самого слова «подорож». Та й не тільки... Легкодосяжність робить життя таким нудним, дріб'язковим... У такому стані важко вдосконалюватися. Деградація — і все. Лінь до добра не приведе.
— Люди думають, повір, інакше, — нагадала богиня. — Їм би можливість робити, нічого не роблячи... Знаєш, вони постійно вигадують щось нове, щоб полегшити собі життя...
— Тому вони і люди, а Ми — Боги. Слухай, — нахмурився Уншіва, починаючи щось підозрювати. — То що таки трапилося?
— Спочатку той збій у небі. Я, знаєш, того не бачила, але... — Фемістида знову замислилась, що було, як можна здогадатися, цілком притаманною рисою для богині справедливості та правосуддя. — Це, до речі, часом не пов'язано з твоєю космічною мандрівкою?
Уншіва заглянув у товщу озера — під самою поверхнею містилася досить-таки точно відображена модель всесвіту з похибкою хіба що третину галактичного року¹. Затим він нахилився над ним і пустив рукою брижі, що заколапсували усією поверхнею. 
Коли водяне полотно заспокоїлося, у гідроатласі з'явилася геть інша картина — та частина галактики, в якій знаходився Мапосвіт. На певній відстані від квадрату (тут все залежало, чиїй точці зору ви довіряєте: для людей то була недосяжність, в той час як для богів — протяжна вулиця, позаяк весь Мапосвіт був для них домівкою) оберталася навколо своєї осі чорна діра, безжально знищуючи заблудлі молоді зорі та астероїди-самогубці.
— Чорні безодні не можуть впливати на Наш світ з такої відстані. Вони не настільки могутні, — заперечила Фемістида після того, як ретельно вислухала красномовні описи сови Мінерви.
— Так, якщо її не використовувати як міст між вимірами. Діру намагаються, і досить успішно, стабілізувати, щоб зробити придатною для переміщення. Саме це і викликало збій.
— І що ж там? — на хвильку непостійним обличчям богині промайнув неспокій. — Та й з яких країв, якщо комусь знадобилося пробивати транспортні червоточини? Порушення галактичних масштабів... Міжгалактичний суд вже мав би діяти. Часові переслідують і за менші порушення з переміщенням на квадраті, а це...
— Людям просто не пощастило опинитися між молотом, ковадлом та ковалем, якому постійно все не так, — промовив Уншіва не те щоб з жалем і не те щоб з великим розумінням того, як це — опинитися на їхньому місці. — Я не знаю, що планують транспортувати крізь дірку, не знаю звідки, та знаю лише одну корпорацію, якій би таке зійшло з рук... 
— СУП? Як так стається, що створіння, що вічно були звичайними посередниками між Нами і царством Ель-Фатала, отримали більше прав? Таке враження, що Нас бояться лише люди, і те не всі...
Вона так наполегливо поглажувала Мінерву, що сова, аби залишитися при своєму житті, у кілька помахів крил чкурнула на гілку дерева, яке хилилося над озером, — цього вистачило, щоб самим своїм кінчиком гілка пронизала озеро, і зображене там, змигнувши, зникло.
— Корпоратократія... — суворо відказав Уншіва. — Настають часи, коли все вирішують зв'язки та кількість душ у капшуку. Я вже давно дотримуюсь думки, що з Вершниками та самим СУПом варто щось варити...  Тьху! робити... — Між іншим, ти колись замислювалася, чи мають чорні діри запах? Так, від них варто триматися чимдалі, але все ж... Я ось думаю, вони, як і космос, пахнуть смаженим м'ясом. Я б не відмовився від гарного шматка, — він підняв із землі плаский камінець і, без зайвої думки, жбурнув його у воду.
— Це все голод, — тихо відповіла Фемістида, — та навряд чи тобі бодай шматочок у горло полізе, якщо ти дізнався правду...
— Що кажеш?
— Та так... Гадаю, чорні діри взагалі не мають запаху, Уншіво. Вони поглинають геть усе. Та перевіряти особисто не рекомендую.
А Мінерва, сприйнявши рух на воді за здобич, злетіла у небо, проваджаючи плигаючий вздовж поверхні води камінець, доки він не продовжив власну, сповнену небезпек та перешкод, подорож далеко за межами гори-плато.