Таємниця піщаного годинника

Вибравшись на верхівку пагорба, Томир зупинився посеред припорошеної дощем дороги і зачудувався. Менш ніж за чверть верстви від нього, за іншим кінцем пагорба, здіймався сірий дим, що клубився позаду прозорими безформними хмаринками. А потім, почухуючи покусане мурахами тіло, яке нестерпно свербіло, він помітив ще щось.
Похитуючись на вибоїнах та кочках, на верхів'я здіймалося щось таке, що, попри дивний вигляд та форму, вершечком даху і коминком, що вигулькнув своїм кінчиком, безсумнівно нагадувало дім.
Те лляне шатро тягли за собою трійко мулів, настільки м'язистих, що, здавалося, були здатні витримати на собі справжню гору, повну тамтешніх твердотілих мешканців. Волоклася вся та чудасія, щоправда, повільніше за стару морську черепаху на суші, до того ж — без одного плавника.
​Томир здійняв руки над головою і повільно замахав долонями, вітаючись.
— Я без зброї! — гукнув чоловік, а пізніше тієї ж хвилини, так-сяк подумавши, докинув: — Моє ім'я — Томир!
​Такий жест, вважав він, мав неабияк усе змінити. Маючи лихі наміри, ніхто б при здоровому глузді не вигукнув власне ім'я, якщо воно, ясна річ, не вигадане або цей хтось — не огр чи троль.
З кілька хвилин звідти не було ні звуку, окрім поскрипувань шести коліс та платформи, до кільчастих країв якої дім-шатро був міцно закріплений мотузками.
До Томира починали закрадатися сумніви, чи варто було взагалі отак безглуздо стояти посеред дороги з піднятими руками, коли довкола нього ні дерева, щоб сховатися — самі терен та реп'хи, а попереду пливло щось достоту підозріле. Хіба ж шатро повинно мати форму будинку? Безглуздя! З іншого боку... Хіба ж дім, що має колеса — не ще більш підозріла річ? Дім на те й дім, щоб саме людина завжди поверталася до нього.
— Чи не виправданіше було б приготуватися до бою? — запитав він себе так тих, що жоден вітер не вкрав би тих примарних слів.
Допоки Томир гадав, завіса шатра піднялася, і у відповідь йому замахав лисуватий чоловік. Він обережно, ніби платформа мчала зі швидкістю смерчу, сповз донизу і спокійним кроком рушив назустріч Томиру, швидко залишивши свій дім позаду.
— Я — Равлій! — голосно повідомив той чоловік, так високо піднявши руки, що його шия майже зникла між плечей. — Звичайний беззахисний громадянин! Трішки майстер-ремісник! Трішки винахідник, якщо так можна сказати!
Тоді чоловічок зупинився за кілька метрів від Томира, вочевидь збагнувши ризики свого твердження, і швидко зауважив:
— Зброя у мене, звісно, є, але вона залишилася в кімнаті. Гостра. Дуже. І велика. А пса маю ще більшого! Зуби його — хоч камінь точи! І взагалі... Я не один, тому... Давай краще без спроб пограбувань... Гаразд?
Благальний тон цих погроз, либонь, був здатен якщо не відродити моральні орієнтири закоренілого покидька, то хоча б змусити завагатися: а чи тим він займається у житті?
— Я і думки такої не мав, — захитав головою Томир, знову беручись розчухувати тіло.
Равлій видав на те якийсь різкий набір голосних, які змусили Томира, ледь не висікаючи ногою по землі іскри, повернути руки в попереднє, прийняте у цих краях за безпечне положення.
— Пробач, та краще так постоїмо... Ти не проти?
Томир, простогнавши, кивнув.
​— Що це за штуковина така?
— Мій дім, очевидно ж... — збентежено відповів Равлій. — А ти зі шляху збився, друже? Тобі в іншому напрямку рухатися варто. Чи не чув, що захарське військо вже в нашій столиці? По всіх поселеннях почався примусовий набір до війська. Хто молодший — на війну, а хто, — винахідник ніяково поглянув собі під ноги, — не годиться, тим наказали негайно покинути домівки і шукати прихистку в прикордонних з Гот-Піком поселеннях.
Руки Томира мимовільно і досить різко опустилися. Тоді ще блискавичніше злетіли назад. Равлій хутко закрокував назад, пориваючись тікати.
— Пробач... Ти точно певен?
— Я на облудного скидаюся? На власні очі бачив самого князя Всеволода. То була рука, але точно його. Князівську руку одразу впізнаю. А там, — великими пальцями обох рук, що завмерли над сутулими плечима, він наосліп вказав кудись у небокрай, — в низовині селище невелике лежить. Геть порожнє. А я ось завжди знав, що дім на колесах — чудове рішення. Ось і мають тепер ті, хто з мене завжди насміхався!
​— То он чому привид сказав мені повернутися до Кенуарду... — Томир розгублено закліпав, бурмочучи собі під ніс. — Але навіщо? Що я зможу протиставити справжній армії? Це самогубство! Ох і поганою ідеєю було слухати мерця. Чого ще від них очікувати, як не... Мертвий лише іншим смерті побажає.
Равлій, можливо, і схотів би підслухати, що там шепотів його співрозмовник, але він і без того з останніх сил, зціпивши зуби, намагався втримати руки, котрі стали, як ті магічні монополі¹ —  чим дужче він намагався звести їх докупи, тим більше вони пручалися.
Пролунав звук, наче поруч хтось прихлопнув муху. Томир замовк, глипнувши на Равлія: його занімілі руки бовталися біля ніг.
— Інколи буває: отак стоїш і думаєш, а чому б взяти і не довіритися першому зустрічному? Це гарна думка, а головне — менш болюча, за умови, що обійдуться без насилля.
— Ох, дякую... — Томир почав у шаленстві чухмарити спину, стогнучи, як пес, котрого пестять за вухом.
— Це ж не якась хвороба? — мовив Равлій, відхиляючись про всяк випадок назад.
— Що? Ні-і! Це все мурахи.
— Мурахи? — злісно промовив Равлій, щиро здивувавши Томира своєю здатністю злитися. — Ці крихітні негідники завелися у моєму домі! Вже гадки не маю, куди їжу ховати. Інколи здається, простіше було б усе спалити.
На той час шатро вже було за десяток метрів, тож Томир мав змогу розгледіти його краще. Це була компактна домівка, яка — у що Томир довго не міг повірити — мала цілих два поверхи.
— Насправді я міг би вам допомогти з цією проблемою.
Равлій реготнув, проте Томир чомусь не сміявся.
— Справді?
— Я, так би мовити, з ними на короткій нозі.
«Ага, а полеглий — непереможний воїн!» — вивергнув свою думку Скепсис, на що чоловік пирхнув божевільним смішком.
Загалом колишні сусіди вважали його дещо дивним (почасти не безпідставно) і досить-таки простодушним, про що він не раз шкодував, та точно не дурним. Йому хотілося в це вірити. Це хоча б не він мав вигляд людини, яка випадково переплутала подушку з мурашником.
Коли рука Томира зникла за спиною, Равлій пополотнів.
— Там лише музичний інструмент, — взявся заспокоїти того Томир, неквапом простягаючи перед собою тендітну річ, що мляво переливалася на сонці ледь не усіма барвами веселки.
— Що це? Дудка? — Равлій просто втупився в незвичну штуковину на долоні, шкрябаючи пальцями потилицю. — Щось я нічого не розумію...
— Ну, знаєте, головне — практика... Відчуття ритму...
— Схоже, боляче довелося все те шукати...
— До цього звикаєш...
— Люди звикнули до смерті, тому дивуватися не стану.
Томир підніс віоліті до рота, охопивши мундштук вустами, і дмухнув. Потім знову. І знову, чергуючи силу, ритм та перебираючи тональність пальцями на ігрових отворах. Вони чули саме биття горошини об кам'яні стінки, які утворювали німе тремоло².
— Я, певна річ, в цій галузі не експерт, але воно, певно, мало видавати хоч якісь звуки...
— Тату! — зсередини шатра пролунав дзвінкий дитячий голос. — Мурахи! Вони тікають з дому! Хмарко, куди ти?!
Русоволоса дівчинка зістрибнула на дорогу вслід за білим цуценям, що, плутаючись у власних лапах, намагалося схопити щось у траві.
Равлій повільно припав на одне коліно, нахилив голову до землі та поглянув, не повіривши власним очам: тисячі мурах звідусіль збивалися в тактичні побудови і, незважаючи ні на що, прямували повз нього.
— Магія якась! — поглянув Равлій знизу на Томира. — Їх там ціла армія!
— Армія... Так... Армія... Як гадаєш, Равліє, скільки мурах існує? Хоча б тут, по дорозі до Кенуарду?
— Хто там знає, ними ніхто не цікавиться. Та певен, у сотні разів більше за людей...