Рада директорів

Там не існувало часу. Ніколи не сходило і не заходило сонце, що майже згаслою мегазіркою безперервно випромінювало геть інші спектри. Ніщо там не відкидало тіні та не мало кольорів.
Те місце просто було, і все. Воно не піддавалося логіці. Не бажало виправдовувати своє існування чарами. Не хотіло також опиратися на фізику і будь-які інші закони, окрім єдиного — закону безпідставного резону¹.
Посеред тієї безкрайньої порожнечі — що знаходилася водночас і поза межами видимого нами світу, і в тій самій точці простору, між координатами хтозна-де, десь там і ось тут — левітував невеликий клапоть кам'янистого острова. Його підніжжя — переплетіння розлогого коріння, сухого ґрунту та скельної породи — утворювало форму видовженого черепа.
Вперто ігноруючи несприятливі умови для існування, невеличка червона яблуня² — єдина там жива рослина — тягнулася своїм корінням за межі самого острівця, звисаючи з країв підніжжя мотузками. Поруч з деревом вгору здіймалася будівля. Справжній хмарочос. Він мав власну давню історію, але не настільки, як його засновники.

На найвищому його поверсі, у просторому приміщенні, з якого через панорамні скляні вікна відкривалося незабутнє видиво на ніщо, стояв довгий іксоподібний стіл. По краях чотирьох сторін столу сиділи вельми непересічні істоти. Одна з тих істот, похиливши голову на плече, тихцем сопіла.
​— Брате!? — гукнув з іншого кінця столу низький жіночий голос. — Яка твоя думка?
​Ліниво привідкривши повіки, виснажена на вигляд людина — якщо натягнуту на кістки бліду шкіру можна було б так назвати — ледь змогла вимовити слівце:
​— Відпустка...
​— Так, брате! — не зволікаючи підтримав інший голос. — Саме те, що нам усім потрібно у ці нелегкі часи!
​Він мав не набагато кращий вигляд: шкіру вкривали темні плями, а на шиї увагу привертали гнійні виразки з личинками мух, яких він час від часу поїдав, вічно нарікаючи на свою зайву вагу.
Куди приємніше для ока виглядала їхня сестра. Це неможливо було не помічати бодай тому, що її шкіра не гноїлася та мала більш-менш прийнятний колір. Брати сходилися на єдиній думці: вона ж дівчина, їй то потрібніше. Сама ж дівчина радше надала б перевагу спогляданню осад над нудними блуканнями крамничками, а коли розмови заходили про депіляцію... Втім, до кінця цієї поради зазвичай ніхто не доживав.
— Чого вилупився на мене, товстуне? — Вона схрестила худенькі руки на грудях, а її тендітні плечі, як ті маленькі гори під час землетрусу, важко заходили. — Контрольний пакет акцій все одно належить не мені.
​— Так, не тобі, — не забарившись відказав останній, найстарший із братів. — Ми вже безліч разів поверталися до цієї розмови, і я, знаєте... Мені не потрібно про це постійно нагадувати. Я справді ціную вашу думку.
​— Чи не цією фразою у нас відповідають набридливим клієнтам, щоб ті нарешті відчепилися зі своїми запитаннями? — запитав наймолодший брат, виколупуючи з рани на долоні соковитого опариша, наче той був желейним.
— Ви гадаєте, я не згадую минулі часи? — голова ради директорів розчепірив піджак та послабив, як йому здавалося, бузкову краватку. — Колись про нас лише німі не говорили. Ми були найвідомішими мандрівниками. Можливо, хтось із вас і вважає те, що ми маємо зараз, помилкою, — він заскреготів зубами, помітивши, що навіть середній брат, виринувши з дрімоти, здивовано на нього глипнув запалими очима, виразивши розчарування, а після зневажливо відвернув голову в інший бік і засопів з новою силою.
— Від тебе, Голоде, я такого не очікував. Ти завжди мене підтримував.
​— Лише тому, що він вічно спить, — обмовилася Війна.
​— Гаразд, усі ви шкодуєте, що якось, мандруючи Мапосвітом, мені в череп прийшла геніальна ідея, — його голос, що пронизував серце, немов ніж масло, наповнився пристрастю. — Масштабувати улюблену справу, оптимізувати її процеси, створивши справжню корпорацію!
​Сестра безцеремонно позіхнула.
​— Нудьга...
​— Ми витратили заощаджені в тому поході душі на цей клапоть землі, щоб втілити в життя нашу мрію, сестро!
​— Твою мрію, брате, — добив його наймолодший. — СУП...
​— «Смерть у порога» — чудова назва, Чумо! Хай там як, а ви погодилися змінити наших вірних коней на шикарний пентхаус, зручні мантії — на ділові костюми-п'ятірки, а колись страхітливе звання Вершників Апокаліпсису — на раду директорів.
Смерть закипів би, якби був кратером; згорів би, як людина на пекучому сонці, якби був живим; він би... шкіру зірвав, от тільки не мав її.
​— Гаразд! Буде вам те, чого ви хочете!
​— Їжа? — Голод збуджено поглянув перед собою на стіл.
​— Ні! Відпустка! — гримнув Смерть, і всі скляні вікна відчутно завібрували, захиталися у каркасах стін. — Хм, дійсно міцне скло, виробник не збрехав. Та спершу... нам потрібно декого зустріти...
​Як бачите, і створінням на кшталт Вершників, що століттями важко гарують без жодного тобі «дякую», інколи хочеться взяти відпустку, щоб згадати щасливе минуле...

¹ Згідно з ним, для того щоб щось мало право на існування, достатньо було просто цього бажати.
​Або ж то все була чиясь розбурхана уява.
² Насправді ніхто точно не знав, якого вона була кольору. Усе залежало від темпераменту й уяви.