Падіння трьох стін. Частина 2

Захарська флотилія відчалила від берегів Елафійської республіки на світанку, а вже за три дні кинула кітву¹ у зовнішньому рейді за п'ять кабельтових² від акваторії Кенуарду.
Погода панувала гожа — не для прогулянки, певна річ. Небо затуляли набурмосені темно-сірі хмари. З-за оболоків гриміло. Сам бог війни, вочевидь, бив у свої барабани, закликав усіх до марного кровопролиття, пускав бузкові блискавиці, що металися високо над головами людей, торкаючись кінчиками далекого обрію.
Втім, ані краплі сльози небесна вись досі не зронила. Для цього ще було зарано. А ось вітру уривався терпець. Він вперто штовхав кораблі в їхні корми, приносив нудотний запах металу згори, змішуючи його з природним запахом моря, що подекуди нагадував капусту.
Для захарців здавалося дивним, як темній гладі тутешніх вод у таких умовах вдавалося виглядати мертвою, а життю під нею — пустинним. І повірте, пояснення було. Просто воно лежало не на поверхні, як звикли люди, а глибше. Значно глибше.
Прадавнє створіння — богоподібна напівлегенда, велетенський восьминіг — зачаїлося у мулі та піску. Бачте, статоцисти³ восьминога відчули акустичні коливання страхітливих масштабів. Свого роду це було щось типу шуму лісу під час бурі, тільки замість шурхоту листя це були низькочастотні вібрації дерев'яних корпусів. Вони не те щоб злякали його, хіба що добряче насторожили, змусивши залягти на саме дно.
Разом із тим, що він і сам являвся справжнім жахом, направду гидким, як забутий кошмар, він був і достоту розумним, щоб надіслати спочатку на розвідку летючих риб, а не безрозсудно нападати на все тільки тому, що йому заважали насолоджуватися підводною променадою.
Цей молюск розміром з острів поціновував високе ще з моменту, коли йому поклонялися моряки та остров’яни, скидаючи у море різноманітні речі: від прикрас та різьблених статуеток до цілих статуй. Також він непогано знався на архітектурі та живописі, а ще полюбляв живу музику. Особливо крики матросів на кораблях під час нечастих вилазок на поверхню. 
Які б там про нього не ходили легенди, сам він ніколи в житті не нападав першим. Це робили саме люди: варто було йому виринути назовні, щоб привітатися, як у нього летіло все, що тільки мало гострий кінець. Та якщо цей естет і вбивав когось, то цілком випадково. Чи можна вважати його монстром тільки тому, що люди для нього — як ті мурахи, такі ж маленькі та непомітні?
Настав час виринути з холодних темних глибин, щоб набрати в легені солоного повітря. Погляньмо тепер на емірське шині⁴ — єдине у своєму роді — мало вигляд плавучого замку. Борти судна, прикрашені каліграфічними написами — молитвами для захисту, — робили його справжнім витвором мистецтва. На богів надійся, але на себе покладайся — з цього принципу їх робили не тільки красивими, а й високими, мов стіни. Цей шині мав аж цілих три палуби, а ще... З метою пожити якнайдовше, адже від строку служби цього судна залежало і життя його творців, корабельними майстрами Захарії було вирішено збудувати ще й дві шестиметрові кастлі⁵ поверх палуби, розділені на кілька ярусів. На носі шині, під бушпритом, красувалася гальюнна фігура ока, щоб корабель нібито завжди міг знайти потрібний шлях у морі. Звичайні, перероблені під військові потреби дхоу виглядали поруч із ним справжніми малюками. Зрушити такого велетня з місця — ще те завдання. Потребувалося до двохсот весел та ще біля тисячі вмотивованих (часто погрозами) гребців. 
— Жодного ворожого судна на шляху, — розчаровано промовив емір, припинивши вдивлятися в далечінь крізь чудний прилад. — Я очікував на грандіозну морську баталію.
​Він поклав зоряну трубу⁶ назад на оксамитову подушечку, яку тримав його заступник.
​— Розумію ваше розчарування, еміре Муджахіде, — збрехав той. — Усі неабияк розчаровані тим, що не довелося ризикувати життям зайвий раз.
— Увага! — закомандував Емір, здійнявши руку. — Правити на повні вітрила!
​Позаду зачулися швидкі кроки та якесь брязкання. Заступник поглянув собі через плече: особистий помічник заступника та двійко підлеглих помічника поспішали до них із різними частинами обладунка, що сяяли золотом навіть за відсутності прямого сонячного проміння.
​— Вашій хоробрості немає меж, еміре... — сказав заступник, з тривогою оглядаючись навколо, — та як на мене, в цьому немає потреби...
​Муджахід недобре увіп'явся у нього очима. Інколи заступнику здавалося, що цей суровий чоловік, такої ж міцної статури, як і його судно, був зібраний по дрібних шматочках та зшитий воєдино — так багато він мав на своєму смаглявому тілі шрамів та рубців.
— Що ж... Нехай тоді боги бережуть нас, — сумирно кивнув заступник, щойно почув перші удари весел об воду.

Головна проблема облоги Кенуарду з моря полягала у звивистому горлі бухти, що тяглося на кілька кілометрів. В таких умовах плисти довелося б вервечкою на чималій відстані одне від одного, до того ж дуже обережно. Інший нюанс, не менш незручний — розмір самої бухти. Вона могла вмістити хіба що половину усієї захарської флотилії, і те за умови, що кораблі тіснилися один біля одного, як сардини в банці. З цієї причини на штурм вирушило від сили до двох сотень обраних суден. Та й цього, як згодом виявиться, було цілком достатньо.
Дві порожні митні вежі, зведені на дубових палях прямісінько у морі за кілька метрів від суші, незворушно чекали. А ось товстий ланцюг, натягнутий невисоко над водою між тими вежами, чи то від вітру, чи то від страху, тихцем затріпотів, коли емірське шині на усіх вітрах наблизилося до входу у бухту. І щойно форштевень⁷ з металевими накладками врізався в перепону, різко бахнуло ніби з гармати. Полетіли яскраві снопи іскор. Сталеві ланки ланцюга заскреготали, а потім від колосальної енергії удару кріплення ланцюга просто вилетіли з фундаменту веж, залишивши у захисних накладках емірського звіра глибоку борозну — перший шрам на тілі емірського шині.

— Це ж треба! — радісно проголосив заступник. — Взяти порт без єдиного пострілу!
Емір байдужим поглядом вивчав пустирище перед ним. Там, де колись на хвилях спочивали цілі ряди кораблів, тепер самотіли обгорілі пристані та недогорілі рештки кораблів, що стриміли над забрудненою поверхнею води.
​— Якщо це — порт, тоді я найщасливіша людина на всьому Мапосвіті, — відмахнувся він.
Високий короткий звук, щось середнє між сміхом і пирханням, зародився з вібрацій у горлі заступника, але перш ніж він встиг резонувати у повноцінну форму очевидної незгоди, відчайдуха швидко проковтнув його.
​— Пожежа не змогла б дістатися аж сюди, не зачепивши при цьому тієї стіни. Диверсія? — Емір зняв з голови шолома і вказав середнім пальцем, бо вказівного він не мав, у бік міста.
За сотню метрів від порту непохитно стояли головні мури, за якими, чимдалі від периферії, виднілися почорнілі дахи найвищих будівель: переважно храмів, веж соборів і, звісно, князівського палацу.
— Вперше таке бачу, — зачудовано розвів руками заступник. — Не знаю, що тут сталося, та здається мені, диверсія тут ні до чого. — Він звернув увагу еміра на обвуглену вогнестійку черепицю з дахів будівель, що точно були збудовані не за один квартал по той бік перших мурів.
— Маю припущення, що вибухова хвиля від чогось закинула розпечену черепицю через стіни і аж сюди — до старих складів зі смолою. Певен, увесь їхній арсенал зі зброєю також був знищений, еміре. Битві з безліччю жертв, — заступник зробив паузу і, щоб випадково не здатися зрадником, копнув носком черевика об борт, — скоріш за все, не бути. Є і гарна новина! Історію пишуть переможці. Кілька вдалих гіперболізацій і...
— Мені така перемога не потрібна, — грубо урвав його емір. — Така ж примарна, як і саме місто. Послухай-но, що ти чуєш?
Заступник нашорошив вуха.
— Нічого?
Емір мовчав, поринувши в думки. А за мить сказав: 
​— І на бойовому ході стін, і за їхніми межами — оселилася тиша. Та тиша — це не про смерть. Чуєш самотній стогін моря, що шепоче про велике минуле цього міста? Чуєш поодинокі вигуки мартинів, які покидають колись улюблене місце, де у хаотичному потоці моряків, перекупів, безлічі прибережних лавок і крамниць із голосними та не надто уважними торговцями рибою завжди можна було розраховувати на вкрадену рибину? — легкий, ледь помітний багрянець з'явився на його запалих щоках. — Та в цілому ти правий — це ніщо. А знаєш, що це означає?
​Заступник вражено вилупився на еміра.
​— Гм, гадаю, саме такий вигляд і мають міста-покійники?
Відповідь прийшла звідки заступник не очікував. Спочатку почувся тихий свист, що стрімко наростав, аж поки не став схожий на сичання сотень розгніваних змій. Перша стріла серед решти палаючої зливи зупинилася за кілька метрів від щогли шині, відлетівши від невидимого бар'єра, як горох від стіни. Та сама халепа спіткала і решту стріл, що були влучнішими за попередню. Окрім однієї, котра якимось дивовижним чином — і не інакше як за допомогою якогось дрібного божка — відлетівши від чаклунського бар'єра дхоу в задніх рядах, спочатку пролізла зі спини крізь шпарину у бар'єрі шині, а потім пролетіла над головами декількох чаклунів, які поспіхом і вичакловували цей захист, та, влучивши у наплічник в обладунку еміра, відрикошетила його співрозмовнику у шию.
​— Ця тиша означала засаду.
​Заступник охопив шию довкола стріли обома руками, захрипів у спробі промовити свої останні слова та й звалився замертво на палубу.
Нестримно зрадівши — це виражалося прискореним серцебиттям — Муджахід про всяк випадок повернув шолом на голову, а вже тільки потім підкликав до себе помічника покійного заступника і повідомив йому новину, яку той волів ніколи б не чути.
​— Тепер місце заступника твоє.
​— Важко описати, яка це... честь для мене, еміре, — ледь не заплакав чоловік.
​А все тому що в колі людей, близьких до еміра, якщо відстань у кілька міст можна таким вважати, давно ходили чутки, досить такі суперечливі, нібито такому заздрісному вмінню залишатися живим він завдячував сильному темному прокляттю. Але з іншого боку, знаєте, щонайменше з кілька десятків причин на підтвердження того за бажання можна було б нарахувати. Хоча мало хто розумів, у чому сенс прокляття, яке замість того щоб нормально вбити — постійно рятує.
Певно, проклинач був чи не з тих бездарних аматорів-чаклунів, хто вперто вважав: якщо щось можна зробити швидше, ігноруючи деталі, то саме так обов'язково і варто робити.
​ 
​