Падіння трьох стін. Частина 1

Захарська флотилія, ходили легенди, налічувала тисячу кораблів, на яких загалом могло знаходитися до ста тисяч найвідважніших воїнів. Срібно-золотаві обладунки, які носило усе захарське військо, були настільки міцними та підступними за своєю анатомічною формою, що стріли та болти здебільшого ковзали поверхнею, замість того, щоб вдаряти під прямим кутом. 
Вірити в це чи ні — кожен вирішував сам, та коли на небокраї, де море зливалося з небом воєдино, перед очима елафійського народу постала незліченна кількість тремтячих темних цяток, навіть дурню стало очевидним: якщо те, що описували байки — не цілковита правда, то щонайменше істина була не такою вже й недосяжною. 
Особливо це видовище справляло враження з квітучого саду Пантеліка IV. Він займав усю вершину широкого пагорба на острові Кам'яної Черепахи — найбільшого з-поміж трьох основних островів Елафійської республіки, між якими і була розподілена влада всієї держави. Цілодобово у тому зеленому едемі лунав спів птахів, заспокійливий шепіт фонтанів із пташиними купальнями, а часом, щойно саду доводилося нудьгувати на самоті, дмухав теплий вітерець, і запах благодаті сходив із пагорба донизу, манячи перехожих городян.
Саме цієї хвилини там відбувалося щось дивне. Вітер поводився нетипово безцеремонно: зривав тоги з сенаторів, що зібралися на розкішній терасі подивитися на море, розтріпував їм волосся та викрадав траурні вінки з голів. Птахів спів стих, а струмені води у фонтанах дзюркотіли нерівномірно, перехопивши настрашений ритм людських серцебиттів.
— Як плодів на щедрому кущі лохини, — мовив один зі старійшин, смакуючи терпку ягоду.
— Більше, — заперечив інший. Об його ноги терся безпритульний пес, тож усе було очевидним: — Як вошей у собаки.
— Ні, — виголосив третій, щойно розчавивши пальцем мураху, що саме проводила розвідку на заваленому фруктами столику. — Як мурах у полі.
​— Якби ж то, — мовив наймудріший, чий погляд блукав понад головами решти, мінливими сірими хмаринками. — Як зірок у безхмарному нічному небі.
​— Ми зрозуміли, що їх пребагато! — розгнівано гаркнув молодий командир на ім'я Леонід.
Старійшини завмерли. Либонь, нічого голоснішого за спів мартинів тут ніколи не звучало. 
​— Мої війська готові дати бій, лягти кістками, щоб захистити Ирис, — схилив голову Леонід, вдаривши себе кулаком у груди.
— Яка нісенітниця. — вибухнув тихим прагматизмом старійшина із задніх радів. — Ти смерті нам усім бажаєш? Який сенс від героїзму, якщо він нічого не дасть державі? Нам необов'язково повторювати долю Червоного Вугра. Якщо не маєш сил — покладайся на дипломатію. 
— Кефіріс знищив вулкан, а захарці — звичайні люди. — зауважив невгамовний командир.
— Боюсь, Афінагор правий, Леоніде, — сивоволосий, борода котрого сягала ген аж до колін, кивнув носом у бік міста позаду. — Що ти бачиш?
— Найкраще місце для смерті, Хрисанфе, — очевидно відповів військовий.
— А я — відсутність бодай паркану навколо міста.
​— То ви здатися без бою вирішили?! — не повірив почутому воєначальник. — Хіба ж для цього вас обирали громадяни? Щоб ви віддали нашу державу першому-ліпшому диктатору? Нехай лише про це дізнається знать!
Частина сенату почала обмінюватися сухими напівпоглядами, інші з удаваною цікавістю вивчали візерунки на своїх тогах, а дехто, від нічогів'я почуваючись найбільш розгубленими, кашляли та човгали ногами бур'ян. Та була у всіх них, на думку Леоніда, одна спільна риса: дивитися куди завгодно, головне — не у його бік.
​— Вони вже проінформовані, — Хрисанф простягнув Леоніду воскову табличку, що пахла оліями. — Це офіційна позиція знаті з острова Безрогого Оленя.
Леонід вихопив табличку та почав вивчати її вміст про себе — так у нього виходило ліпше. Кілька разів погляд блукав безглуздими рядками вперед і назад.
— Маячня якась! — відірвавши очі від епістоли, повідомив Леонід. — А як же... Що це тоді виходить... Тобто... — він наморщив широкого носа.
​— Ти ніби вчора народився... Не існує ніякої демократії та справедливо розподіленого управління — масштабні питання вирішує знать Ріґаліуса, — розтлумачив усе Афінагор.
— Але будь певен, Леоніде, — Хрисанф підступив до командира та поплескав долонею по міцному плечу. — Склавши зброю і пішовши захарцям назустріч, ми не лише триматимемося нашої філософії нейтралітету, а й отримаємо певні дивіденди. Нам вистачило наслідків від виверження Великого Бах-Ба-Баха, зрозумій це. Острів Червоного Вугра — суцільний камінь, а постійні землетруси ще встигнуть зіпсувати нам нерви. Навіщо нам ще й безглузда війна?
— Можливо, ми відкриємо там туристичний маршрут, — мрійливо припустив Афінагор, посміхаючись. — Тисячі перетворених у камінь людей із застиглим жахом на обличчях і похована під товстим шаром застиглої магми велич нашої архітектури.
Леонід не любив помилятися. Від однієї помилки часто залежало життя сотень, якщо не тисяч підлеглих. І все ж він мав упевненість, що цього разу не схибить. Приготувавшись до найгіршого, воєначальник запитав:
— Які саме дивіденди?
— Обіцянку про ненапад, ніби...
— Ніби? На скільки років?
— Років? — від такої наївності сенатом пробіг дрібний смішок. — Хто б його знав, Леоніде.
Помітивши зріючий бунт усередині командира, Хрисанф розчесав пальцями заплутану бороду і вдумливо промовив:
— Смуток — це лише маленькі камінчики, Леоніде.
— Камінчики — це все, що нас тривожить, — «розжував» йому Афінагор. — Чим більше причин, тим більше камінчиків. Зараз це справжня гора.
— Але проблема не в горі, проблема в тіні. А вона залежить від того, як низько сонце, — стояв на своєму Хрисанф. — Інколи тінь смутку здатна поглинути увесь Мапосвіт. Ми ж хочемо залишитися тими, хто не дасть сонцю сісти над нами надто низько.
— Ми рятуємо наші дупи, — втомлено зашепотів Афінагор.
А тим часом найбільший корабель, чи не розміром з невеликого кита, відколовшись від решти флоту, наче брила від айсберга, безстрашно прямував до берега.