Новий світ. Частина 3

Лукас Старк знервовано сидів у своєму улюбленому режисерському кріслі з високими перехрещеними ніжками. Деякий час він напружено озирався навколо у пошуках того, хто б міг йому все пояснити, а тоді, втомившись чекати дива, підніс до рота такого рідного для нього старенького рупора і крикнув так сильно, як дозволяв особистий кардіохірург:
— Дженніфере?!
— Я тут, я завжди поруч, тільки мене звати — Джеф, — невпевнено промовив чоловік позаду, ніби сам мав сумніви. — Дженніфер — жіноче ім'я.
— Та чхати мені, не Дженніфере! Роз'ясни мені, будь ласкавий, ось це! — Старк обвів рукою частину Таймс-сквер. — Що, по-твоєму, значить вираз «пустинна панорама»?
Джеф раптом згадав слова свого батька, того ще оптиміста: «Якщо бажаєш добитися успіху у цьому житті, то запхай свою думку у найглибше потаємне місце та з щирим розкаянням кивай на все, що тобі кажуть». Так він і зробив.
Жодні професійні курси зі швидкого кар'єрного зростання не змогли б зрівнятися з короткою, а головне — безкоштовною порадою рідного батька, який на власному досвіді дізнався не лише, чим пахло справжнє життя, а навіть спромігся скуштувати його великою десертною ложкою. От тільки життя — далеко не завжди десерт... А якщо і десерт — обов'язково з гірким присмаком розчарування.
— Моя вина... — буденно визнав Джеф — Не знаю, як так сталося, містере. Ще хвилину тому тут було порожньо. 
Свого роду Старк був словесним детективом. 
Щойно все йшло шкереберть — найчастіше саме з його вини — Старк починав копирсатися у словах інших, вишукуючи те, за що міг би потім вмочати когось носом у особисту калюжу неналежного виконання обов'язків.
​— За пів хвилини могла розпочатися і закінчитися Третя світова, — повчально промовив режисер незабаром. Джеф продовжував судомно кивати, що давало змогу Старку говорити й надалі:
​— Що, чорт побирай вас усіх, тут коїться?! Рада директорів знову внесла зміни до сценарію? Мені вистачило того, що головний герой протягом підготовки до зйомок встиг тричі змінити колір шкіри та стать під тиском різних прогресивних верств нашого божевільного суспільства!
​Погляд Джефа втонув у свіжому сценарії. Він бачив його частіше, ніж власну дівчину, якої, до слова, уже й не мав. Хутко переглянувши кілька десятків списаних аркушів, Джеф промовив:
​— Цього точно бути не мало б. Ні слова про прибульця чи чарівника.
​— Слухай, Джастіне, а вони часом не англійці?
Режисер з викликом поглянув на нього.
— Певен, що і не валлійці чи шотландці, — поспішив заспокоїти його помічник.
​— А що, є різниця? — щиро здивувався Старк, ледь припіднявши важкі брови. — Хто б знав... Я завжди гадав, що одні просто розмовляють погано, а решта й того гірше — селюки неосвічені.
​— Мій дядько з Північної Ірландії... — обурився Джеф. — Він досить зрозуміло розмовляє, якщо тверезий...
​— Що? Ірландії ще й дві? Дідько! Вони знову почали чубитися...
— Ірландії? — вирішив уточнити Джеф.
Лукас Старк махнув рукою, випадково перекинувши гаряче латте з бильця.
— Та здалися мені твої Ірландії! Подивися тільки на них! Глянь на он того білочубого чарівника — звивається на дорозі у припадку. Слизерин недороблений...
​— Малфой?
​— Хоч Поттер! Вони нанюхані, кажу тобі... Тому й агресивні такі. Або ж таки кляті англійці, шляк би їх трафив!
​​— Але ж ваш прадід сам... — Джеф зловив на собі спопеляючий погляд багряного обличчя.
​— Чистокровний американець? — огидна усмішка на обличчі Старка ледь затремтіла.
​— Саме так, містере... Це я і хотів сказати.
— Знаєш, Джейкобе, готовий сперечатися, що ти в житті не побачиш і третини тих коштів, що нам виділили для оренди Таймс-сквер. Також ти обов'язково не дорахуєшся цієї ж частини у своїй зарплатні. Я про це попіклуюсь особисто.
​На цьому режисер здійняв правицю над головою, спочатку спрямувавши великий палець у небо, та затим, на потіху усім, повільно перехилив його донизу.

П'ятеро дужих чоловіків, схожих статурою на бійців морітурі¹, зраділо посунули уперед. Вони не були повністю оголеними, як ті самі морітурі, але й не мали при собі жодного щита, шолома або ж бодай галеруса². А замість грізної зброї, від одного погляду на яку ворог міг відчути фантомний біль, у їхніх руках були якісь тонкі чорні палиці.
Помітивши їхнє наближення, Часовий відволікся, і рука Абаддона, що неочікувано пішла по висхідній дугоподібній траєкторії, оминаючи три пари виставлених перед ним рук, влучила прибульцю кудись у голову. Він небезпечно хитнувся, і його ноги зробили кілька кроків назад, щоб втримати рівновагу.
— Та з чого ти зроблений? — промовив
Абаддон.
​— Те саме запитав би у тебе, якби вже не знав відповідь, — процідив крізь мандибули комахоїд.
— Ти сказав, що я боюсь втрати залишки душі, але давай поглянемо, що буде, якщо я повбиваю їх. Що буде, коли вони наплюють на свої правила і знімуть наші душі? 
Абаддон поглянув собі через плече. Неквапливо. Знущально повільно. За той час охоронці встигли пройти половину шляху.
— Ні в якому разі! — застеріг Часовий.
Абаддон прихилив голову до грудей, немов погоджувався зі словами прибульця, філігранно торкнувся пальцями наголовка капелюха, а знявши його, так само пластично підніс до блідих вуст та протяжно дихнув. Дарма — простіше було б зліпити сніговика з води, аніж наділити капелюх властивостями вбивчого бумеранга.
— Якби ти уважно слухав, то почув би, що я вже попереджав: тут відсутні будь-які прояви магії. Так чи інакше, я не можу дозволити тобі утнути таку дурницю.
— Я цього і не робитиму.
Постать заглянула всередину свого капелюха. Той аж затріпотів від бездушного погляду. 
— Де я, ф-ф? — роздався тихий голосок. — І хто я?
— Тримайся міцно, — виважено вимовив Абаддон і, перш ніж Часовий встиг збагнути, що сталося, запустив капелюхом прямісінько в обличчя одного з охоронців.
Майже одразу пролунав вереск. Решта охоронців обступили постраждалого, не розуміючи, що саме сталося.
​— Воно відкусило мені шматок носа! — несамовито кричав бідолага, тримаючись закривавленими руками за обличчя. — Воно заповзло мені у штани! Благаю, витягніть хтось ту гидоту звідти!
Більшість хором відстрибнули подалі. Лишень один, і те виключно тому, що погано розумів англійську, схилився над стражденним тілом. Скориставшись цим, товста руда білка виповзла зі штанини та з божевільними очима кинулася рукою рятівника вгору. Криків побільшало.
​— Забрати цього монстра! Він зараз позичити моє вухо!
​На новий заклик допомоги відгукнувся інший чоловік. Трішки нижчий, але з масивними долонями, на яких запросто вмістилося б щонайменше сім пальців. Добряче відкинувши руку вбік, чоловік обрушив усю лють на гризуна, от тільки його там уже не було. Проте силу інерції вже було не зупинити. Звук, з яким долоня поцілила у вухо, був схожий на удар сокири — той останній удар, після якого дерево зазвичай валиться на землю. Білка, втім, ще не закінчила. Одразу по тому пролунала череда відчайдушних криків.
Часовий дивився на побоїще, роззявивши рота, та вперше за увесь час щиро шкодував, що не став звичайним клерком в одному з міжгалактичних офісів. Сидів би собі у кабінеті й спокійно тонув поглядом у нотаціях нескінченних чисел, вишукуючи одну-однісіньку помилку.
— У грамотній фальсифікації головне — не залишати слідів. Скажу: знищив при спробі чинити опір. Інколи все йде не за планом. Всяке ж буває. Мені повірять... Мусять повірити, у мене бездоганна репутація, майже... Все одно нова реальність візьме своє, стерши усі зачіпки. А до того часу, коли ти, людино без душі, накоїш ще більше проблем — а це ж так очевидно, — зверхньо промовив комахоїд, — маю надію, що я вже буду на пенсії.
​Закінчивши свою промову, прибулець схопився руками за ніщо, почавши розривати саму тканину буття, від чого найближче сміття та пил здіймалися вгору, кружляли в останньому танку структурованого хаосу, притягнуті гравітацією просторового вікна. А потім Часовий і сам застрибнув туди, гримнувши за собою реальністю.