Новий світ. Частина 2

Увесь цей час Абаддон та Часовий намагалися прикінчити одне одного на перетині 42-ї вулиці Бродвею та 7-ї авеню, коли нелюдської сили голос змусив їх зупинитися. Абаддон, попри це, застрибнувши комахоїду на спину, досі міцно обіймав його голову, проте більше не намагався її відкрутити. Часовий, своєю чергою, також не докладав жодних видимих зусиль, щоб стягнути набридливу перешкоду з себе, але й геть усіх рук від нього не прибирав.
Обидва дивилися на метушливу групу людей, яка знаходилася на відносно безпечній відстані, щоб спостерігати за всім, однак не надто далеко, щоб наважитись на більше без страху бути втягнутими у вир подій. Як кажуть на квадраті: впевненість в собі зростає в міру того, як збільшується відстань від небезпеки. Кількох десятків метрів точно було замало для такої зухвалої поведінки. До того ж всіх їх анітрохи не лякав вигляд прибульця, тож про обачність — таку важливу рису для виживання на Мапосвіті — вони, схоже, раніше не чули.
— Дивна у них зброя. — спокійно сказав Абаддон.
​Його увагу прикував донині небачений довгий спис із волохатою грушкою на вістрі у руках одного з місцевих дружинників. Він усе ніяк не міг збагнути, яким мало б бути його застосування, тому зійшовся на думці, що головна ідея полягала у навіюванні ворогу дурних здогадок — либонь, доки між очей не прилетить стріла.
— Прокляте місце, — мовив Часовий нетипово зляканим, як для могутнього космічного творіння, голосом. — Бач он той металевий ящик, людино? — Ледь помітним жестом пальця (щоб та триклята штуковина не запрацювала) прибулець вказав на чудне приладдя на ніжках.
— Мене ніщо не зможе убити, — ніздрями він набрав у легені гарячого повітря, увібравши разом з тим запах прибульця, що був чимось середнім між гарячим металом та солодким ромом із малиною. — То он чим віє від космосу?
​— Кожному своє. — сором'язливо визнав Часовий.
​— Ти скажи мені, мурахо: що вони від нас хочуть? У мене чомусь краще виходить розумітися з тваринами. З тваринами, котрі не стоять мені на заваді.
Часовий, гнівно стиснувши ногу Абаддону, зронив щось достоту огидне. Якби його й почуло тоді більш ніж одна пара вух, то все одно для оточуючих це була просто сукупність вібрацій, перемішаних із клацанням мандибул.
​— Перше: я не тварина, а космічне створіння, значно розвинутіше за вас — людей. Друге: з чого ти взяв, що я повинен знати геть усі мови й вимерлі говірки? Мови цих народів я не вивчав, але, здається мені, виглядають ці дикуни дуже незадоволеними.
— З особистого досвіду скажу, що геть усі, без виключень, чудово розуміють одну напрочуд доступну мову. Кілька зламаних пальців і...
​— Ні в якому випадку! — Комахоїд рвучко нахилився уперед, і Абаддон, полетівши донизу, влетів обличчям у розжарений асфальтобетон. Не минуло і кількох секунд, а він вже був на ногах. Без долі образи у голосі постать промовила:
​— То чому просто не зупиниш час, як робив це раніше?
​Прибулець ніяково поглянув у безхмарне небо. Він розумі , що часом бува ляпає зайвого. Навіть ось так — просто посеред смертельної дуелі, яких він мав близько тисячі і з яких незмінно виходив переможцем. Знаєте, важко вбити того, хто вперто не вміє вмирати.
Певно, саме тому до нього почали закрадатися небезпідставні думки, що сьогодні він також не помре. 
— Часом я на цій планеті керувати не можу. Не моя зона відповідальності, розумієш? — почав він виправдовуватися.
Вічно байдужі вуста Абаддона, кутики яких були завжди вигнуті донизу, ніби під носом йому вічно чимось тхнуло, від цікавості спочатку смикнулися у німому запитанні, а згодом все ж промовили це вголос:
​— То у вас що, типу були свої навчальні заклади?
​Тонкі довгі антенки на голові прибульця прийняли форму інтеробангу¹.
— Звісно, а ти як гадав? Швидкий курс — п'ятнадцять років. А ще я маю вірних побратимів і неодноразово чув від них про цю місцину. З гіршого, мабуть, тільки Зірка Смерті... Ніколи не думав, що побуваю тут особисто...
​— Звичайні чаклунські іграшки, — зневажливо сказав Абаддон. — Вони мене не зупинять.
​— Я чув, що ці люди ними крадуть душі. Як там правильно казати... Ох, точно! Знімають. Знімають душі...
Абаддон зневажливо харкнув додолу.
​— Знімають душі, як шкіри...
​— Якщо я все правильно розумію, — комахоїд крутнув головою вліво, потім вправо, — а воно на те дуже схоже, то ми у місці, що зветься Час Скверни. Та і це все ще космічний пил. Усі люди на цій планеті — схиблені покидьки. Смертників, душі яких знімають, називають акторами. Страшна то доля, скажу я тобі. Без душі втрачається сам сенс життя. Тільки уяви собі: потім збираються цілі зали по всій планеті, щоб на власні очі побачити увесь процес витягання душ. Та є у мене і одна позитивна новина: зазвичай вони не використовують цей прилад лише на обраних рабах. 
— То он хто я — актор... — Абаддон провів пальцями по крисах капелюха. — Якщо те, що ти сказав — правда, то не те місце назвали царством Ель-Фатала. Я там провів незабутній відтинок часу, тож знаю, що кажу.
Часовий здригнувся, вражено витріщившись на сувору постать. Його очі неочікувано, немов хтось зсередини увімкнув ліхтарі, спалахнули ультрафіолетом — на секунду, бо вірити в таке він не хотів, — і знову стали чорними, як сам космос.
​Попри різні твердження стосовно того, де знаходилася душа — в голові чи в грудях, — вона, перехитривши усіх, тонкими нитками-містками поєднувала одне з іншим.
​​— У тебе немає душі? Ні, ні... Таке неможливо, всі мають душу, інакше б твоє тіло не трималося б купи. Ймовірніше, вона у тебе майже відсутня. Виходить: ти технічно мертвий, а фізично досі існуєш. Можеш руйнувати собі хоч цілі світи — якщо не маєш душі, ти Смерті не цікавий. Це все пояснює, але як таке можливо?
​— Якось можливо, і я тому жи... існуючий приклад.
​— То таки дечого боїшся... Боїшся втратити залишки власної душі.
​— Боюсь? — Абаддон безстрашно поглянула на далекий металевий ящик. — Це тільки означає, що мені майже нічого втрачати, на відміну від тебе. Пропоную поділити здобич. Мені чарівник — тобі двоє його попутників.
— Який мені сенс від них? — схрестив усі три пари рук прибулець. — Вони вже, вважай, понесли своє покарання. Їхня нова свідомість належить цьому світу. Обійдуся головним порушником.
Він копнув чарівника ногою у бік. Лурір важко простогнав, приходячи до тями. У вухах свистіло, голова гуділа, мов хтось натягнув на макітру бджолиний вулик; ще й перед очима блимали яскраві плями, а на останок — на чолі виднівся великий слід від черевика. Не забарилися і перші справжні наслідки перебування тут: власне ім'я почало невблаганно вислизати з пам'яті.
​— Я Лу-рір?.. Я Лурір! — почав він повторювати знову і знову.
Не інакше як у мозку вовтузилися маленькі чортики з гумкою (це геть неочікуване слово було для нього водночас чимось невідомим і добре знаним) та намагалися стерти з пам'яті бездоганно виведені найстійкішими чорнилами події з його справжнього життя, і такі незначні для цього світу деталі, як закляття, почали вилітати крізь усі можливі отвори в тілі.
Волею нового світу вуста чарівника намагалися відтворити місцеві літери. На щастя, язик Луріра уперто не розумів, що від нього вимагають і які положення потрібно прийняти, щоб відтворити ці нові, незбагненні для нього звуки.
— Що це з ним?
— Несанкціоноване проникнення, п'ята стаття. Місцева реальність, якщо це не її цілковита відсутність, починає витісняти чужорідні особистості. Деструктивне оновлення. Саме тому і мені варто поспішати.
— Найпростіший ворог — добре знаний друг. Або, в моєму випадку, прибулець.
​В ту долю секунди, коли Часовий поглянув у бік знімальної групи — вона все ще продовжувала спостерігати за ними з відстороненою обережністю, — Абаддон замахнувся... І почалося...