Новий світ. Частина 1

Струни енергії довкола пульсували, бринчали свій космічний мотив. Бринь, пум, пум... Все швидше і швидше. Пум, пум, бринь, бринь, пум... А в один із чергових «пум-бринь», сягнувши рівня метаенергії, часопростір у транспортному каналі A 51, заскрипівши заіржавілими воротами, неохоче вигнувся, розтягнувся та репнув, як перший сніг під ногами.Звідти вдарило яскраве світло — справжній хук у скроню, а затим все щезло — тільки щоб за мить з'явився ще один спалах чистого листа. 
 

То тут, то там, пазлик за пазликом, реальність збирала цілісну картину дивного безлюдного місця. Звук наздогнав їх запізно: обличчя сторонніх видовжилися у щирому здивуванні, зронивши кілька гострих слів, що втонули у вакуумній тиші.
Одне-однісіньке сонце — щось середнє між обома світилами на Мапосвіті — торкнулося їхньої шкіри, ніжно приголубило, припекло. Воно ніби промовляло до них: "Гей, подивіться, відчуйте: я — справжнє, як і ця планета. А все інше то був сон". Та хіба ж це міг бути Мапосвіт?
Куди погляд не кинь — всюди цегла і скло. Ані справжньої гори, ані зеленої галявини з деревцями, ані кущика. І самотнього щура було не видно, а це, так би мовити, перевірене часом мірилом живого, процвітаючого міста, за умови, що гризуни не були переносниками Чумних подарунків. Не вловлювали ніздрі і такий добре знайомий запах нечистот відкритих каналізацій чи аромат гнилої їжі. А замість співу птахів — стугоніння потойбічних мар.
Цей неприємний гул линув від сотень сталевих карет, що маячили віддалік. Фіри були різних розмірів і форм, переважно білих або чорних кольорів, але ставалося і так, що деякі з них були занадто недоцільних, яскравих відтінків. Усі вони, уявіть собі, рухалися самостійно без бодай одного коня — принаймні видимого...
Загалом майже усе, що оточувало незваних гостей, змагалося між собою за звання найутопічнішого сну при звичайній смертельній гарячці.
Одразу по цьому їхні погляди зачепилися за будівлі, що їх оточували — стрімкі і високі, мов гори, а деякі віддалені скляні велетні стриміли поверх інших аж до небес. На більшій частині з них були велетенські рухомі картини — вочевидь, місцевих богів та героїв. Вони бездушно дивилися на них, посміхалися своїми мармурово-білими посмішками. Несправжніми, як і їхні зуби.
Бе особливо дивним здався тутешній герой. То було зображення могутнього темного лицаря у повний зріст. Він мав на собі напрочуд непрактичний темно-сірий обладунок, дурнуватий шолом без заборола, зате з гострими ріжками, і на додачу до всього цього сміховиська ще й плащ, який розвівався, плутаючись поміж ніг. Найбожевільнішим в ньому було те, що замість вірного меча герой мав — від цього старий нестримно розсміявся — по три невиразних (у реаліях Мапосвіту) вигнутих лез на кожній із рук, прилаштованих до обладунку трохи вище зап’ястка.
​— Ґрюндевальдове гузно! — Бе ляснув себе долонею по чолу. Наступні слова застрягли старому у горлянці разом з неперетравленими залишками їжі, що фонтаном вирвалися назовні.
​Цей короткий, але заразний процес швидко перекинувся на Кеоідхіна з Рональдом. Він був знаний у кожному куточку найрізноманітніших планет під різними йменнями, на Мапосвіті, однак, мав власну практичну назву — його обізвали законом контагіозного¹ блювання.
​— Зі мною це уже траплялося, — боязко промовив старий, обтираючи рукавом своєї старої вицвілої мантії вуста. — Уявіть, як це — знати, що станеться далі...
​Рональд навкарачки услід за Кеоідхіном поповз від божевільного в бік тротуару, до затінку однієї з грандіозних будівель.
​— Ти схиблений! — випалив Рональд через плече із таким обличчям, немов йому щойно довелося з'їсти лимон із сіллю.
​— Уві сні, я був тут уві сні! — пояснив Бе. — Амулет, виходить, досі працює. — Він підніс обльований оберіг до вуст і щедро поцілував. — Не раджу вам тут залишатися, — порадив старий наостанок, а тоді схопився на ноги та, перебігши через дорогу на інший бік, зник за наріжжям багатоповерхівки. Тільки свист, різкий скрегіт зачаклованих карет і розгнівані вигуки давали змогу зрозуміти, у якому напрямку він подався.
​— Те, що він сказав — абсолютна маячня чи в ній таки є якась правда? Кажуть, і у брехні є доля правди, — видав Рональд.
​— Якщо це так, тоді будемо вірити, що правди там — як у гнома в пригорщі, — відповів Кеоідхін.
— Стоп, камера! Не знімати, я кажу! — пронісся владний голос вулицями міста. Він звучав звідти, куди погляди наших постояльців через надлишок потрясінь так і не встигли дійти.
​Друзі аж зблідли від тих металевих ноток. Вони очікували побачити будь-що, але точно не велику групу людей в лахах, що своєю незвичністю цілком відповідала цьому бездушному місцю.
Нехай юрбище і виглядало не менш розгубленим, ніж самі вони, нехай це не був металевий троль, як подумав спочатку Кеоідхін, зате це були люди, що, певною мірою, майже нічого не змінювало.
​Погрозливо спрямована в їхній бік металева чорна штуковина, можливо, і виглядала безпечніше за звичну зброю на квадраті, але й брехати нічого: мешканцям іншого всесвіту годі й гадати, що то таке і наскільки сильно потрібно хвилюватися.
​У їхнюму світі, якщо на вас щось спрямовують, то лише з щирого бажання привласнити ваші речі або вбити. Рідше — і те, і інше. І це вже була сама по собі просто чудова новина, погодьтеся — чим не справжнє свято?
​— Слухай... е-е... — рудоволосий у задумі пошкріб потилицю. — Здається, я забув твоє ім'я, друже?
​— Та яка різниця! Глянь, це ж легенда кіно Лукас Старк! — захоплено вигукнув інший, а потім, поглянувши на вкрите ластовинням обличчя сусіда, задумався. — А ти взагалі хто такий?
​— Якби ж я сам знав...

​¹ Лат. «заразний» або «той, що передається». Результат адаптації тіла до нового середовища внаслідок телепортації.