Невагоме - Вагоме

Колискова мелодія в ту ж секунду обірвалася з різким душуроздиральним рипінням, що загалом було досить далеким від гіпнагогічного смикання під час перехідних фаз сну, але мало істотно схожий вплив; Тедхг, так би мовити, прокинувся. Але в його випадку звичний спокій, який приходить після розуміння, що насправді ти нікуди не падаєш і взагалі все це було лише прикрою помилкою мозку, так і не настав. Натомість зникли всі хибні надії.
Залишившись сам на сам із невідомим, Тедхг слухав, як квапливе човгання ніг божевільного Джо також потроху затихало. Загалом він розумів: не було жодних підстав боятися темряви. Вона могла бути лише знаряддям впливу в руках справжнього майстра. Істина полягала в куди жахливіших речах — у тому, що могла приховувати темрява під своєю непрозорою вуаллю. А якщо там ховається звичайний побутовий мотлох, уява завжди допоможе перетворити його на монстра — ось чого насправді він боявся.
​— Га-аразд, — спробував Тедхг надати своєму голосу сталевої міцності, що слугувала фундаментом рішучості. — Я вже здогадався: все це лише випробування. Можете мене випускати, я не боюсь!
​З кутка почали зароджуватися якісь вібрації, наче гончий білий вовк намагався практикуватися у горловому наспіві своїх власників із народу кеча¹
Від цього голос хлопця втратив усю свою показову впевненість, як той масивний меч, що, попри свої оманливі габарити, був виготовлений із криги і швидко танув у пекучому полум'ї реальності.
— Хто... тут? — переривчасто промовив він, глибоко вдихнувши прохолодне повітря ротом, аж дух перехопило, здавивши йому груди.
Світло від свічки, що залишилося позаду, ніби боялося просочуватися крізь вузькі отвори у дверях, які Тедхг міцно підпирав спиною, або ж воно просто хотіло, щоб невідоме не позбавлялося своєї частки «не».
Вібрації все посилювалися. Кожна волосина, яку тільки мав на своєму тілі Тедхг, настовбичилася, наче голки дикобраза перед лицем небезпеки. Відчуття невагомої присутності осіло в думках, і поки він намагався збагнути, як таке поєднання взагалі можливе, щось прошмигнуло повз нього й, судячи з брязкання неподалік, врізалося в підвішені на ланцюгах туші. На секунду все стихло, хіба що калатали самі ланцюги, а потому, коли хлопець заходився вибивати двері, туша луснула... ВИБУХНУЛА.

Цей звук пройшов крізь усього Тедхга, залишившись гулом у вухах і болем у тілі. Коли один шматок, надто здоровий, щоб просто ляснути хлопця по тулубу, вибив ним двері, Тедхг описав незграбний напівпірует. Мушльограч, утративши опору через ці бентежні рухи, прожив коротку мить вільного падіння і провів фатальну зустріч із землею; мушля тріснула навпіл, а невеличкі механізми та пружини застрибали підлогою.
Так і залишившись лежати долілиць, Тедхг сперся на лікті та, відштовхуючись ногами, гусінню поповз під засіку з картоплею.
На одну коротку мить він відчув на плечі чиїсь маленькі лапки і ледь стримався, щоб не завижчати, як лякливе дівчисько. Чималий щур, втім, і сам дивився на Тедхга благальним поглядом своїх темних оченят-перлинок — явно готовий не підвести хлопця у такий вирішальний момент.
Пізніше їхні шляхи назавжди розійшлися. Щур вдячно вклонився чи то зробив реверанс — хлопець чомусь кивнув йому у відповідь, знявши з голови уявного капелюха.
Затим Тедхг наважився вигулькнути з-під прихистку, щоб хоч щось розгледіти. В світлі вогника, який шалено хитався в різні боки, поки врешті не згас, не було видно бодай тіні тієї істоти. Тепер йому залишалося тільки слухати німий голос темряви, що супроводжувався тихим копирсанням слимаків над головою.
Незабаром усі звуки знову поглинули повітряні вібрації. Вони носилися по всьому льоху в пошуках своєї жертви: ящики з провізією летіли шкереберть, на полицях тріскалися скляні банки з соліннями. І щойно десь здіймався шурхіт, воно миттєво мчало на звук, пускаючи роздратовані вібрації-брижі; цей переполох швидко відбив у хлопця будь-яке бажання тікати та й загалом дихати.
​«Це все вони», — подумав хлопець, звісно, про богів, але не став уточнювати з тієї самої причини, з якої й безбожники в найскрутніші миті свого життя, втративши будь-яку надію, згадували про божеств не злим (і часто, якщо це не допомагало, не таким уже й добрим) словом. Тедхг, як і більшість людей, включно з тими, хто запевняв, що розмовляв із богами особисто, час від часу замислювався над реальністю їхнього існування. Важко сказати, чи відчував він до них колись прихильність — хіба що повагу, якщо страх бути покараним ударом блискавиці у сонячний день можна вважати за непідробне почуття.
Ще протягом усього усвідомленого життя (а воно почалося у нього з тринадцяти років) тоді ще хлопчик часом поринав у роздуми, надто нудні для його ровесників. Він усе ніяк не міг збагнути: в чому ж був той божий задум і де ховалася та загублена милість? Йому просто здавалося, що богам подобається дивитися на людські страждання. І все ж щоразу він відповідав собі: напевно, їх не існує, або ж люди просто надто грішні.
Тепер він був певен, що віднайшов істину, яка поліном застрягла в людських очах. Людські сумніви щодо цього питання ніяк не були пов'язані з віком чи загальною обмеженістю. Усе було куди простіше: це саме боги були далекими від розуміння суті створіннями, і він міг абсолютно твердо запевнити у цьому, адже провів з ними один нестерпний день. Та й чи справедливо таких черствих божеств називати живими істотами?
Невже справді страждання — це єдиний шлях, щоб заслужити (про справедливість у світі, напевно, йтися не могло) бодай на меншу їхню зверхність? Хіба ж людство мало страждало? Чому вони думають лише про себе? Вперше хлопець відчув, як гнів та ненависть до них виповзали із замкненої, занедбаної комірки в його душі; сам страх, злякавшись, був змушений відступити. І ці емоції росли, як щастя п'янчуги від пляшки оковитої.
​«Будь спокійним та не пручайся, виходить?! — загорланив він про себе, пригадуючи настанови Верховного. — Воно тебе лише розірве... Що тут такого?»
​Примара раптом зупинилася, якщо відсутність вібрацій і потоків повітря могла про це свідчити, та таке направду ще більше насторожило Тедхга. Так поводяться хижі звірі під час полювання, зачувши слід. Його побоювання підтвердилися новими вібраціями, тепер уже схожими на удари в барабани — значно глибшими й жахливішими. Тедхг встиг лише заплющити очі та відгородитися руками, як примара, кинувшись під засіку, проковтнула бідолагу.