Мушльограч. Частина 3

Тедхгу ще ніколи не доводилося бачити більш дивних коридорів, ніж ті, якими він зараз крокував. Смолоскипи на стінах спалахували по своїй волі, відчувши чиєсь наближення, і одразу згасали, щойно поруч не було жодної живої душі, розміром з людину. А якось, у безуспішному прагненні повернути контроль над власним тілом, Тедхг ненароком торкнувся долонею стіни і відчув на долю секунди, як її шорстке каміння непомітно для очей випинається та осідає.
​«Споруди не вміють дихати, — відповів на припущення Тедхга Верховний Жрець, — тобто, навіщо їм це потрібно? Вони ж не люди». Опісля цих слів, спіткнувшись на рівному місці, Жрець був змушений просити пробачення за таке необдумане порівняння. Ще пізніше, пройшовши уперед коридором, що потайки рухався в темпі людського мислення, Верховний зупинився навпроти вузьких сходів, що вели вниз, до іншого, значно темнішого проходу, з якого віяло прохолодною сирістю.
​— Чи не могли б ви? — Жрець простягнув Сонцепику згаслу ще в камері свічку.
​— Я добре пам'ятаю, де ми його залишали останнього разу, жрецю, — не менш прохолодним голосом повідомив Бог. — І ця дорога нас туди не приведе. Хоч сам шлях, нехай і міг перебудуватися впродовж стількох років, та навряд дорога лежала б через льох.
​— Так, за ці довгі роки багато чого сталося...
​— Тут? — не втримався від уточнення Тедхг.
​— Гаразд, не так і багато, але дещо таки сталося...
— Ви це також чуєте? — Душна повернув голову вухом до бічного коридору. Тедхг також почав прислухатися: від цього могло залежати його життя, і він відчайдушно намагався схопитися за будь-яку можливість.
​— Колискова мелодія? — припустив Сонцепик. Тедхг, зачаївши подих, чув тихий шурхіт мишей у стінах, бувало, й пульсування вен на своїх скронях від напруги, але точно не колискову.
​Тоді боги кинули на жреця свої уважні погляди — ті погляди, якими можна було катувати, — погляди, які слугували мовчазними, але само собою зрозумілими натяками.
​— Тут така справа... — Верховний ковтнув слину та нервово реготнув. У нього починали німіти п'яти, як то завжди бувало, коли він намагався надати поганим новинам вигляду загалом звичайного, нічим непримітного і, того більше, буденного випадку.
​— Не те щоб мені було до сміху, — можливо, зараз, із плином часу, ситуація дійсно дещо смішна, але...
​Старий прокашлявся. Під пильним поглядом богів негоже намагатися водити їх за носа. До того ж, — небезпечно.
​— Років так п'ятдесят тому, — почав викладати він, вдивляючись у темряву бічного коридору, — сталася дещо прикра ситуація. Як ви розумієте, я тоді був самим звичайним новобранцем, — зазначив він неприродно високим тембром, підкресливши сказане промовистим жестом вказівного пальця, здійнятого догори. — Якось один з адептів, що саме того дня стеріг... — самі знаєте що, — вирішив випробувати долю та увійти... — самі знаєте куди. Там він витягнув коркову затичку, – з самі розумієте чого – ,а тоді... Ну що ж, тоді ми хоч маємо припущення, та все ж не знаємо точно, що саме сталося, але обраного з нього точно не вийшло. Певен, той дурень того так і не встиг зрозуміти. Ох, і багацько ж було мороки з його рештками. — Верховний здригнувся. — Кишки висіли просто скрізь, а крові було...
​— Ближче до суті, людино, — невдоволено виказав Сонцепик.
​— Справа в тім, що невіглас той не замкнув за собою двері, тож ще кількох... — тут його голос переріс із високих частот на тихий писк — ...десятків жертв уникнути було б заважко. Ми, повірте, пам'ятали, що він полюбляє слухати пісень, та всі так були налякані, що наш спів лише більше розгнівав його. Єдине логічне рішення, що нам спало на думку, — сховатися та чекати, доки він заспокоїться. Мабуть, добряче пройдисвіт тією пляшкою трусив, щоб так розгнівати його.
​— Що ж там було потім? — не сказати, що Тедхга це питання хвилювало значною мірою більше, ніж богів, але саме він мав зустрітися з тим хтозна-ким.
​— За кілька голодних днів тодішній Верховний відправив ще молодого мене на розвідку. Ось так я його і знайшов, вірніше, почув: він крамсав туші тутечки неподалік. І як же мені поталанило спочатку потрапити до своєї кімнати та взяв одну річ, яку я виграв у карти... — він аж на місці підскочив, випадково зронивши ті слова, — е-е, то було ще до того, як я вирішив стати на шлях істини, слово честі. Так ось, штука ця з народів, що живуть на скелястих островах у Проклятих водах¹. Це щось типу вигадливого музичного інструменту, який...
​Боги насторожено переглянулися.
​— Якась невідома людська магія?
​— А що ж ще, Сонцепику!
​— Та ні ж, кажу вам. Це механізм такий.
​— Тобто таки людська магія? — гепнув кулаком по своїй долоні Сонцепик. Свічка у руках старого аж спалахнула, та так яскраво, що майже миттю вигоріла, стікши розпеченим воском на кам'яну долівку. Жрець, зціпивши за маскою зуби, лише тихо простогнав.
​— Так, — здався він зрештою, — але її винайшли геть не чарівники, до того ж без краплини магії.
​— Це ще як?
​— Таке краще бачити на власні очі. На відміну від наших голосів, річ та діє значно ефективніше.
Вислухавши усіх, ​Тедхг закректав, силкуючись таки відірвати зрадливі ноги від землі. Сонцепик, котрий знаходився біля нього на відстані витягнутої руки, втомлено вдихнув:
​— І на що ці люди вічно розраховують? Ти серйозно намагаєшся подолати Мою волю? Звичайним людям це не під силу, себто: будь ти хоч могутнім героєм, хоч обраним, ти все одно залишаєшся лише людиною.
​— А якби і зміг, то що далі? Тікатимеш від Долі? Від долі не втекти! Не розумію, чого ти, людино, хвилюєшся, — промовив Душна, дружньо посміхаючись.
​Тедхг припинив пручатися, але не тому, що був з Ними згоден, а якщо й був, то виключно у тій частині, де наголошувалося на його нікчемності. Він просто прийняв, що у нього справді не було іншого виходу, і йому від цієї думки не сказати, що стало простіше, швидше байдуже. Щоправда, на пів миті, але й цього вистачило, щоб його внутрішнє Я ледь не сконало від серцевого нападу.
​— Звісно... Чого б це мені боятися? Після всього, що я щойно почув, тим паче... — саркастично виголосив він. — Що б могло мене насторожити? Кишки та море крові? Та що там! Куди жахливіше, що хтось там забув замкнути за собою двері, випустивши джина на волю. Ото б двері його зупинили!
​— Ти не знаєш, про що говориш, хлопче, — втрутився Верховний, вмостивши на його плече тремтячу руку. — Те не має нічого спільного з якимись там джинсами.
​— Тобі нічого боятися, — тепер запевнив Сонцепик. — До того ж це було б краще для твоїх шансів.
​— Так, така наша гіпотеза, — кивнув Душна.
​— Гіпотеза? — важко було зрозуміти: зблід Тедхг чи тут було надто прохолодно. — Тобто ви не впевнені?
​— Людські мудрагелі постійно так кажуть. Бог зна що то все означає, — почухав потилицю Душна.
​— Богам краще видно саму суть всього! — загрозливо промовив Сонцепик голосом байдужої спокійності. — Ніколи не став наші слова на ваги, обранцю. Ну все, досить розмов, веди нас далі, жрецю.
​— В тому й проблема, що тамтешні смолоскипи відтоді відмовляються працювати.
​— Чому ж ти одразу не сказав? — здивувався Душна, змахнувши рукою. Вже застиглий віск, ніби хтось відмотував плівку назад, повертав собі форму свічки.
​— Сила повертається, — задоволено кивнув Сонцепик. — Це гарний знак. — Він поглянув на свічку, і вогник весело захитався на ґноті.
Верховний жрець, сходинка за сходинкою, неквапом спустився донизу, машинально оминувши передостанню сходинку.
​— Тутечки обережно, — зауважив старий, — на передостанню сходинку не ступайте: вічно з нею якісь проблеми: то прослизнешся, то взагалі впасти можна.
​Далі коридор, затісний, щоб у ньому могло вміститися одразу двоє, привів їх до дерев'яного люка, збитого з напівзігнилих дощок. Звідти мелодія чулася вже виразніше.
​Такі заходи безпеки, що, без сумніву, гріли Тедхгу душу, змусили засумніватися у раніше сказаних словах Божевільного Джо. Хто б тримав когось настільки небезпечного у погребі, люк якого з хвилини на хвилину міг розсипатися на порох? Загалом, це вкладалося у загальне сприйняття Джо як знатного вигадника.
​«А що, як це всього-на-всього така перевірка?» З радістю він зустрів таку думку, запросивши її до столу. Не вистачало лише виделок.
​Верховний Жрець завис над люком і поглянув то на одного бога, то на іншого, з розумінням того, що почуєу відповідь.                                                         — Було б гарною ідеєю не підіймати зайвого шуму, — тихцем промовив Душна, — і, зважаючи на все, що сталося між нами раніше, — він поглянув на Верховного, — ну, ти, людино, сам усе чудово розумієш.
​— І та нечиста штука, що видає ці звуки, нам якось не цікава, – для переконливості сказав Сонцепик. Вони зробили кілька кроків назад.
​Тедхг відчув, як до застілля у його підсвідомості приєдналася Паніка: «Що ж там таке, що того бояться боги?» — вмостивши ноги на стіл, вкинула вона. Її сестра Надія, що з'явилася з-під столу, заявила: «То все омана мороку, гра тіней на їхніх обличчях. Хіба ж боги когось бояться?» Це звучало переконливо. Головне — не намагатися повторити всього цього вголос.
​— Що ж, тоді я поведу його сам, — погодився старий. Потайки усміхнувшись, він потягнув ляду на себе. — Давай, хлопче, лізь донизу.