Мушльограч. Частина 2

Зала Поклонінь налічувала чимало кутів, позаяк мала форму декагона, а в кожній з її стін, всередині високих ніш, стояли віддані на поруки часу скульптури Сонцепика та Душни. Також, що могло б здатися дивним рішенням для архітектора зі звичайним мисленням, Зала Поклонінь не мала вікон. Зате в ній був великий, складної конструкції скляний купол замість даху.
Щоночі часовий приходив туди з довгою жердиною, до кінця якої був надійно прив'язаний смолоскип. Кожного разу він підпалював його, після чого здіймав жердину високо угору. Сяйво випнутого куполу притягувало світляків, як той маяк кораблі, а ті, в свою чергу, щільно обліплювали скляну конструкцію зусібіч. А далі відбувалося те, що неук назвав би справжньою магією, а чарівник, надавши своїм словам неповаги найвищої степені – звичайною фізикою, і байдуже, що більшість з чарівників мали самі лише здогадки, як те все у тих зануд працювало. Хто б там що не припускав, але біолюмінесценція світляків переломлювалася, відбивалася від дзеркальних пластин куполу, розходячись усією залою розсіяним світлом м'якого зеленувато-жовтуватого відтінку.
Призначення цього незвичного приміщення зазвичай обмежувалося ранковими і вечірніми поклоніннями, веденням обрядів на свята та щотижневим богослужінням. Виключення могло бути лише за однієї умови — пришестя забутих богів. Саме з цієї причини у Залі Поклонінь вперше (і востаннє) відбувалася святкова трапеза, на відміну від інших днів коли всі були вимушені приймати їжу, сидячи по своїх кімнатах.
Десять довгих, завалених вибагливими стравами, столів з оксамитовими скатертинами розташовувалися біля кожної зі стін. Нерідко через нестачу вільного місця на столах деякі тарелі прилаштовували поверх глечиків і утворювали невеличкі нагромадження у формі пірамід. З упевненістю можна сказати, що декому таки пощастить ощасливити свій шлунок цікавим поєднанням, скажімо, молока зі шматочками королівської креветки.
Вся увага була прикута до богів, що сиділи за головним столом разом з Верховним та рештою старійшин. Своя хвилинка слави (насправді то було від сили секунд так п'ятнадцять) дісталася і Тедхгу, проте переважно його постійно перебивали старійшини, між якими він сидів, здіймаючи на кожне його слово догори вказівного пальця на знак заклику до тиші. Так минали цілі години, а Тедхг, чому він і сам щиро дивувався, так і не торкнувся жодного шматочка їжі, окрім хіба що невеличких сирних канапок, і те тільки тому, що більшу частину часу він був змушений постійно відсьорбувати гаряче вино зі свого келиха, слідуючи сталим тут традиціям. Якщо є тост, тоді є і причина, казав Верховний, а причин, повірте, було предостатньо. Кожен мав за честь підняти келиха за богів, подякувати за смачну трапезу, приготовлену людьми, звісно, богам, а ще за цей довгоочікуваний день з надією, що він не виявиться останнім – і про це також не забули поблагати.
Самим богам відомо, (і в цьому випадку дане висловлювання мало суто буквальне значення, адже боги не хміліли так швидко, як люди) завдяки яким силам кілька адептів, що до цього позасинали мордами у своїх стравах, зуміли супроводити Тедхга, взявши під руки, до спеціально підготовленої кімнати на честь його прибуття. В ній був навіть власний туалет у вигляді низького глечика, на відміну від інших менш фешимебельних кімнат.
Насправді ліжко, що на той час здавалося хлопцю найзручнішою річчю на Мапосвіті, не мало нічого спільного з тверезим комфортом. Місцем для спочинку тут служила тверда дерев'яна платформа, міцно прикручена до сирої стіни. А ще, якби свідомість Тедхга не перебувала у дещо затуманеному стані, він би, скоріш за все, помітив, що вся кімнатка радше являлася вимушеною прибудовою, ніж оригінальним задумом, про що натякав важкий замок на ґратованих дверях.

Космічні філаменти рухалися в усіх п'яти вимірах. Вони проминали космічні порожнечі — войди, а у місцях, де космічні вени перетиналися, утворювалися вузли — важливі розподільчі станції. Вони транспортують не лише матерію до галактичних скупчень, а й слугують таким собі великомасштабним метро з безкінечною кількістю станцій та розгалужень, поєднуючи між собою усі можливі мультивсесвіти.
Так чи інакше, кожен всесвіт приречений на розширення, і те, що з цього випливає, — свою смерть, як той кавун, на який натягують багацько канцелярських гумок, доки ягода зрештою не лусне. Грандіозний вибух, що красою своєю не поступився б новорічному феєрверку, от тільки без жодного звуку (ось хтось буде незадоволений, пропустивши таке видовище лише через те, що нічого не почув)!
Життя всесвіту, у якому, на жаль, також знаходився й Мапосвіт, потроху добігало свого кінця, якщо ми, що логічно, говоримо про час у масштабах космосу. А з огляду на останню подію, що сталася не так давно у лігві глибоко під землею Чорного Лісу, де переховувалася жахлива і розшукувана у багатьох світах та вимірах втікачка Шаб-Ніґґурат, ситуація прийняла дещо неочікуваний поворот.
Заскочений зненацька Часовий, який, як ніхто, не любив бути заскоченим зненацька, бо вважав себе надзвичайно відповідальним працівником "ЦПЗД¹", спричинив невеличкий збій у вічно стабільній роботі Космічної павутини. Насамперед це сталося через необачні дії третьої особи, які були викликані (так сталося) бажанням жити. Це, само собою зрозуміло, аж ніяк не полегшило б його відповідальності перед Міжгалактичним судом. Разом з тим це аж ніяк не врятує Мапосвіт від пришвидшення тієї неминучої реальності, що на неї чекала, на одну тисячну відсотка, що, погодьтеся, не так і катастрофічно... Якщо ми, знову ж таки, мислимо мірою світів, а не опускаємось до часу як до найціннішого людського ресурсу, бо ж у такому випадку щойно життя планети скоротилося на кілька десятків століть.

Тедхг сидів на дерев'яній платформі, зрідка масуючи поперек після довгих годин міцного сну. Часом, почувши дивний шурхіт десь поруч, він забивався в куток камери та з жахом затихав. Іншу ж частину часу, яку він не витрачав на вглядання у цілковиту темряву, позаяк тут не було видно власних пальців, Тедхг роздумував про все, що з ним сталося.  
Я не можу бути обраним, прокручував він думки у своїй голові, і якщо бути відвертим, я ніколи і не бажав цього. Всі ті ризики, на переконання хлопця, потрібно залишати на людей, що знаються на них, героям, до прикладу , або фінансовим консультантам. Ці два слова, які потрапили до цього світу геть випадково, промайнули в його думках і одразу зникли, збагнувши, що їм тут ще не місце. Тедхг здивовано потер скроні, що несамовито пульсували.
​– Це все... – важке похмілля робило свою справу, і хлопець недобре відригнув. – ...якась помилка...
– Згоден з тобою, – промовив хтось близенько. Голос невидимого співрозмовника змусив хлопця застрибнути верхи на дерев’яну платформу.
– Хто тут? – зашепотів він. – Я не чув нічиїх кроків, та й тут так темно, що...
– Я знаю це місце краще за богів, – перебив загадковий голос. – Мені не потрібне світло, щоб кудись дістатися. А скрадаюся я безшумно, бо я кіт.
– Справді?
Цей хтось засміявся чи то закашляв.
– Де це бачено, щоб коти розмовляли? Варто просто знати, що і як попросити у Пантеону.
Залунало тихе шурхотіння вовни, а потім раптовий вогник свічки вирвав з темряви невеликі клапті простору, ледь-ледь відкривши деталі зовнішності власника медового голосу. ​У його мармуровій совиній масці відбивалося нечітке полум'я, а очниці були такі чорні, що легко можна було подумати, ніби вся темрява з’являється саме звідти.
​– У мене так і не випадало нагоди поговорити з тобою, – продовжив старий після незручної паузи, – а вже й обід минув, тож у мене не так багато часу, щоб усе пояснити. Тобі їжа, пробач, не дістанеться; те, що на тебе очікує, потрібно робити на порожній шлунок.
Тедхг одразу змінився в обличчі.
– Що це все означає? Чому я опинився тут? І що зі мною збираються зробити? Я гадав, з обраними провадяться краще...
– Боги хотіли перестрахуватися, що ти не втечеш, ось і все. Нічого хвилюватися, – якось нетвердо сказав Верховний Жрець, на цих словах дивлячись кудись убік. – Я прийшов, щоб допомогти тобі, Тедхге.
– Звідки ви знаєте моє ім'я? Я його вам не називав... Вам сказали боги? – щось у цьому дідугані було таке... Щось... – Ми раніше не бачилися?
Верховний простягнув руку, в якій тримав свічку, назустріч Тедхгу, і той її невпевнено взяв, так і залишившись стояти на ліжку.
– Гадаю, варто почати саме з цього, – старий скинув каптур з голови та обережно зняв з обличчя маску. Кілька секунд невіри змінилися розгубленістю, а потім хлопець зістрибнув додолу та підніс свічку над обличчям гостя.
– Е-е? – дивно, як всього в одну літеру вмістилося усе те, що поети намагалися вмістити в кілька речень. Це було невимовне здивування.
– І як це я одразу не здогадався! – Тедхг всівся назад на платформу та протер очі вільною рукою. – Джо... Божевільний Джо... – він різко зашарівся, зрозумівши, що щойно сказав ці слова вголос. – Я так, повірте, не вважаю...
– Я чудово знаю, що всі про мене думали, – Джо знизав плечима, – та що там, і досі вважають несповна розуму. Та, як бачиш, Білі Каптури таки існують.
– Але ж ви самі називали їх сектантами...
Верховний Жрець повернув маску на своє зморене і дещо схвильоване обличчя, як помітив Тедхг, якщо тому, що він бачив у цьому слабкому світлі, можна було довіряти.
– Я лише казав те, що хотіли чути люди. Як би там не було, все людське життя – це секта. Питання тільки в тому, кому ти поклоняєшся: Богам, королям чи своєму роботодавцю? – кілька крапель гарячого воску, що стікали зі свічки, торкнулися шкіри Тедхга, через що він смикнув рукою, ледь не підпаливши рукав вбрання Джо.
– Пробачте...
Жрець хихикнув, але заради загальної безпеки, висмикнув свічку з руки Тедхга, а потім продовжив:
– Одним ти віддаєш свою віру, іншим — свою вірність, а третім — власне здоров'я. Я обрав платити вірою. Та й зрештою, немає різниці, що я сказав, важливо, як інші це сприйняли. Словам важливий сенс, який ти в них вкладаєш, а не що вони означають, пам'ятай про це. Особисто для мене це місце, ці люди – сім'я, а не зборище навіжених маніяків.
– Я такого й не казав, – Тедхг ніяково зішкряб віск з тильної сторони долоні. – То ви мені допоможете?
– Саме так я і казав.
Ох, це просто чудово! – емоції на обличчі Тедхга розцвіли у відчутті хоч-не-хоч, але надії. – Кеоідхін і Рональд невідомо де, а я сиджу тут... Так я їх знайти не зможу, та й самому мені допомога не завадила б із пошуками...
Хлопець вловив на обличчі Джо той вираз, котрий натякав, що варто понизити свої очікування.
– Ну хоч покинути це місце ви допоможете?
Верховний коротко хитнув головою, все більше почуваючись безсилим.
– Ні, хлопче, це неможливо. Я сказав, що допоможу, і своє слово стримаю.
Руки Тедхга безсило повисли донизу.
– Гаразд, чим?
– Порадою.
– Порадою? – він був готовий відштовхнути старого Джо та тікати наосліп, та, вочевидь, це була б далеко не найкраща ідея у його житті.
– Так, порадою... саме це я щойно і сказав, чи ти глухий?! Просто послухай мене уважно і...
Його перебили кроки не однієї пари ніг та голоси богів, які розмовляли про щось між собою.
- ... Я попереджав ту людину... Все, що було потрібно від нього, — виправити мій одяг, але той дурень навіть з таким завданням не зміг справитися, щоб не... полишити цей світ так безглуздо.
- Ти ж знаєш цих людей, Сонцепику, вони такі допитливі. Зате він став першим, хто заглянув тобі у вічі.
У відповідь Сонцепик тихо забурчав. Коли котрийсь зі старійшин, міцно затуливши вуха руками, таки довів богів до камери, Сонцепик махнув рукою, щоб той забирався геть, — що при великому бажанні можна було б сприйняти і за подяку. Поспішні кроки старійшини, (про всяк випадок він досі тримав руки біля вух), затихли вдалині. Тоді Душна весело заговорив:
- ​Обранець вже прокинувся... Чудово! Не сприймай все на свій лад? Так кажуть люди?
​Верховний Жрець кивнув.
​Головне — не те, що промовлено, а що малося на увазі.
- ​А хіба не нав...
​Тедхг спіймав на собі погляд Джо та замовк. Душна тим часом обводив похмуру камеру поглядом.
​– Це зроблено для блага всього Мапосвіту, людино. В першу чергу, зрозуміло, що для нас: все ж... що добре Богом, непогано і людям. 
​— Вже час, — коротко проінформував Сонцепик.
​— Час відвести нашого обранця куди потрібно, — докинув слушного слівця у грубку розуміння Верховного інший бог.
​— Рада, без сумніву, шукає нас. Хоч поки Пантеон і приховує нас, та вічно так не буде, — промовив слідом Сонцепик.
​— Чим більше ми тут, тим краще вони будуть готові. Час на їхньому боці, — гумонів собі паралельно Душна.
​— ...а Справедливість на нашому, — закінчили боги разом.
​— Про що це мова? — боязко наважився поцікавитися Тедхг. — Мені просто потрібна допомога з пошуками друзів. І... і якщо на те пішло, це не я бажав сюди потрапити, а... Знаєте, перед тим як на щось погоджуватися, зазвичай намагаюсь зрозуміти, на що підписуюсь. Та й я не те що люблю всяке ризиковане, а це так і тхне саме чимось таким ризикованим.
​Він розумів, що навряд це хоч якось допоможе, адже, найімовірніше, у нього тут ніхто не цікавитиметься його думкою, але він наважився на останній аргумент.
​— Сюди хотів потрапити один могутній чарівник... Він більш схожий на обраного.
​— Чарівник? — гримаса, що з'явилася на обличчі Душни, могла спотворити будь-чиє обличчя, але не його. — Чарівники — це зло. Вони не можуть бути обраними! У їхніх головах вічно блукають порочні думки про могутність, яка б могла перевершити силу самих... Нас.
​— Але я не можу бути обраним... — Тедхг хотів уже було чкурнути повз богів, але погляд Сонцепика змусив його заклякнути на місці.
​— Ніякої тобі відповідальності. Вічно все найважче лежить на плечах богів.
​Кілька рун на свіженько випраних ганчірках, що прикрашали обличчя Сонцепика, почали миготіти тим незвичним зеленувато-фіолетовим кольором, притаманним, як кажуть чарівники, справжній магії.
​— Ти обранець, і хочеш того чи ні... — у кімнаті раптом завіяв дивний вітерець, загасивши єдину свічку в радіусі сотні метрів, — ТИ ПІДЕШ ЗА НАМИ!
​І він таки пішов. Його потягли власні ноги попри відчайдушний супротив розуму, який ніяк не міг збагнути, чому тіло перестало йому коритися.
​Ось що на практиці означала фраза "воля Божа".