Мушльограч. Частина 1

Пантеон Забутих Богів не був спорудою у звичному розумінні. Звісно, він мав і стіни, і дах, і опори у вигляді високих колон, і все те, що повинна була мати будівля, щоб не обвалитися, як тіло людини мало кістки. І без сумніву, будьте певні, перше враження, як і у випадку з людьми, також буде оманливим. Особлива винятковість цього прадавнього Пантеону полягала в тому, що він не мав тієї сталої форми, притаманної більшості інших споруд на Мапосвіті. Ось і його вестибюль переважну частину дня залишався у формі кола, а з настанням вечора, вочевидь втомившись, простір нартексу приймав більш овальні риси.
Таким він залишався і о цій досвітанковій годині. Люди в білих робах з мішкуватими каптурами, як справжні примари, поспіхом виринали з численних бічних коридорів. Їхні обличчя були сховані за суворими совиними масками, здебільшого з пап'є-маше. І хоч яке б адепти не справляли архаїчно-страхітливе враження у тих вбраннях з масками, очі все ж ніколи не вміли брехати. Кожного з них переповнювало хвилювання, а також ще трішки страху перед невідомим.
Вони машинально муштрувалися попід величезним полікандилом з численними свічками, розташованими на кількох ярусах. Звисаючи зі стелі центральної частини вестибюлю на товстому тросі, воно час від часу порипувало, немов насміхалося над неоднозначним становищем людей внизу.
Мінливе світло від численних свічок кидало на картини та гобелени, що висіли скрізь на стінах, рухливі тіні, схожі на щупальця, і все довкола від цього наче оживало та й загалом надавало цьому урочистому моменту ще більше містичності. Трішки віддалік того місця у невеличкі купки збивалися напрочуд злякані послідовники-новачки, котрі клялися старійшинам, що кілька давніх та забутих богів, зображених на величезному гобелені, поїденому молю, кидали на них недобрі погляди чи навіть безмовно погрожували.
Так сталося, що залишкова магія від чарів Сотворення була розподілена Пантеоном нерівномірно. Це пояснювало як те, чому деякі речі, як саме цей гобелен, постійно самовідновлювалися, а зображене там дійство інколи полюбляло оживати, так і те, чому деякі дрібні комахи та гризуни піддавалися опроміненню, через що часом мутували.
Суперечки та здогадки ходили довкола найбільш загадкового гобелена ще відтоді, як перші адепти ступили на поріг Пантеону.
Хтось припускав, що боги, зображені у безпосередній близькості одні від одних у вигадливих акробатичних позах, всього лише уособлювали підтримку та допомогу своєму ближньому, а блаженне задоволення на їхніх обличчях — це ніщо інше, як щира подяка. Інші ж тримали свої думки при собі, вважаючи, що... можливо, боги знаходилися трішки ближче, ніж на те була потреба, і якщо вже на те пішло, то скоріше вони були один на одному, аніж поруч.
А тим часом у виготовлені колись давно з масивного стовбура секвої двері продовжували несамовито гатити. Вміло вирізьблені на них магічні піктограми захисту та металеві пластини, якими вони були оббиті для додаткової міцності, напружено скрипіли. У вестибюлі від того гриміло, ніби під час грози, а зі стелі осипався всюдисущий пил.
- Ану, розійдіться! – це Верховний Жрець протискався крізь остовпілий натовп. Його легко можна було відрізнити від решти завдяки білосніжному балахону; на його фоні одяг звичайних послідовників виглядав лише сірішим відтінком білого. Різнився він від інших і своєю вишуканою маскою з мармуру, такою давньою, що вся вона була покрита дрібними тріщинками.
- Яка неповага! – обурювався хтось по той бік стін.
-  Неподобство. – сказав ще один голос – спокійний та рівномірний, але не такий, що міг би когось заспокоїти. Він звучав так глибоко і чітко, що змушував усіх, потіючи, озиратися.
Коли Верховний Жрець нарешті опинився за лічені сантиметри від головних дверей, він промовив, затамувавши подих:  
- Знаю, що доля не вірить у співпадіння, та я все ж мушу запитати... – йому різко перехопило дух, п'яти почали сильно терпнути, і ще він ледь не поперхнувся повітрям – ...хто це сюди прийшов і навіщо?
Вперте настукування припинилося, разом із ним зникли всі голоси та звуки: кудись поділося назойливе дзижчання мухи, котра деякий час літала туди-сюди між натовпом, що запекло проганяв її геть. Вигуки сов, далеке завивання вовків і тріпотіння гілок об дах Пантеону також затихли – не чутно було і саму тишу.
- Ваші боги, ясна річ! – озвався згодом здивований голос.  
- А разом з нами, судячи з усього, і обранець, – доповнив той, чий голос набігав звідусіль, наче безжальні племена варварів верхи на своїх швидких конях.
Після почутого голоси знову наповнили вестибюль життям буйною хвилею перешіптувань, яка прокотилася численними рядами адептів, переповнюючи кожного з них кришталевим щастям. Верховний, і сам ледь тримаючи себе в руках від радості, закашляв у кулак, швидко навівши тишу позаду себе.  
- О, Пантеоне, відімкни ж ти Творцям своїм двері і прийми обраного як гідного торкатися ногами твоєї долівки, – ласкаво попросив він, але двері, одначе, так і залишалися замкнутими.  
Саме час, гадаю, зазначити, що у цьому місці не було потреби в ключникові і замках загалом, бо ж ця горда споруда сама вирішувала, які двері і кому вона відмикатиме. Не в останню чергу Верховного Жреця обирали, опираючись саме на мовчазну, проте багатозначну думку самого Пантеону. З одними він мав суто ділові відносини, побудовані на повазі, а з іншими, тими, що не мали глузду колись так чи інакше образити його, Пантеон вирішував проблеми усіма доступними розумній споруді засобами: не відмикаючи негідникам двері до вбиральні, наприклад, чи замикаючи їх перед вечерею у власних кімнатах, допоки ті не почнуть благати у завжди уважних стін прощення.
Це наводило Верховного на тривожні висновки, і якби язик не противився вимовляти те, що було на його думці, старому, хотів він того чи ні, таки доведеться сказати правду.  
- Здається, я знаю, в чому проблема, – з побоюванням сказав Жрець.  
- І що ж ти знаєш такого, чого не відомо Нам, Богам, людино? – з легкою зверхністю почулося у відповідь.  
- Пантеон, знаєте, має чутливу натуру, надміру, я б навіть сказав, – промовив він, погладжуючи тремтячою рукою одну з колон, що незадоволено завібрувала на почуте.  
- Це...
Старий відчув, як у середині нього все перевернулося... Серце тепер билося десь біля пупця. Він зіщулився та став чекати наступних слів.  
- ...схоже...  
Передусім він надіявся залишитися неушкодженим.  
- ... на абсолютну маячню...  
Але й живим також було б непогано, вирішив старий...  
- ...сказав би тобі будь-хто, але ми ж не будь-хто. Ми - Боги. – на великий подив Жреця підсумував той невдоволений голос.
- Ми його сотворили у поспіху, Душно, – підхопив інший голос, – і тепер очевидно, що використали для цього забагато Сили. Це каміння впитало у свою структуру частинку нас самих.
- Не знаю, про що це ти, Сонцепику, я аніскільки не схожий на... – він тупнув ногою, раптом збагнувши, до чого все йде. – Нізащо! Я не буду просити пробачення у купи порослого мохом каміння... А що, як обраний попросить? Якщо Пантеон перемістився по його потребі, то...
Двері промовисто гримнули.
- Ось як значить?
Верховиний добре чув важке дихання одного з богів, схоже на розгніваного дракона, що ось-ось мав спопелити все, до чого дістанеться його гарячий подих.
- Ми або потрапимо досередини, Душно, і зробимо все, щоб повернутися до Ради, або я хоч зараз зніму з обличчя все лахміття і...
Те, що ховалося за ганчір'ям на обличчі Сонцепика, досі залишалося великою загадкою для усіх, і краще б так було і надалі. 
- Пробач... – так швидко промайнуло це слово, що його не встиг би підхопити найшвидший вітер.
З вуст богів будь-які слова вибачень не мали ані натяку на щирість і радше походили на приховану обіцянку помститися, а злітали з їх вуст не частіше, ніж мертвець кліпав. І від того важили ті слова не менше за цілі світи. Боги не схильні просити пробачення навіть у собі рівних, не кажучи вже про речі, що за їхніми мірками не мають права на самовираження і повагу. Якщо хтось з богів постійно і благав прощення, так це були дрібні божки. Їхнє існування, як вважали собі Головні боги, полягало у тому, щоб виконувати різні доручення з професійною некомпетентністю, де єдиним очікуваним результатом був цілковитий провал і подальше плазування перед Радою.
Пантеон, втім, залишився задоволений і повільно прочинив свої двері рівно настільки, наскільки вважав запотрібне. Верховний Жрець, незважаючи на постійний біль у суглобах колін, хутко припав до землі, і решта адептів, взявши з нього приклад, почали бити поклони. А боги тим часом протискалися досередини.  
- Тут майже нічого не змінилося, – мовив бог, у якому послідовники, попри дещо змарнілу подобу, впізнали Соцепика.  
- Ти диви, Сонцепику! – вигукнув Душна у здивуванні (Пантеон не любив галасу, тому відлуння тут було не частим гостем, попри усю необхідну складову), який, мабуть, і виглядав дещо не свіжим, але все одно викликав у кожного чоловіка незрозуміле відчуття заздрості.  
- Пам'ятаю той день ніби це було лишень з кілька сотень років тому, – продовжив він, вивчаючи ностальгічним поглядом великий гобелен позаду послідовників.  
- Майже, – буркнув Сонцепик, – двісті п'ятдесят п'ять років і три дні.  
- Гарні були часи...
- Наш останній день у Раді перед тим, як мене ув'язнили у кубі та закинули до вулкану, а ти втік, сховавшись серед людей на квадраті, – байдуже мовив Сонцепик, що аж ніяк не означало, що йому на це було плювати.
- Я не ховався, – вдарив себе у випнуті напер груди Душна, – а вирішив зачаїтися, щоб Рада про мене забула.
- Вони вийняли з Чаші Недоторканності наші імена. Тебе з легкістю відстежили б за допомогою Всевидячого Ока, якби хотіли. Ти ж це розумієш?
Погляди богів зустрілися. Душна при цьому мав вигляд ошуканця.
- Так, либонь, потім я це зрозумів... Але ж хіба, з іншого боку, про нас не почали забувати? Можна сказати: мій план спрацював.
- Так, люди про нас і справді забули.
- Не починай, – засичав Душна, киваючи на розвішивших вуха людей. – Не всі ж. І навіщо ці чвари у такий Великий день! Хіба ж я не правий?
Між рядами послідовників почали зароджуватися рідкі оплески, які швидко стихли, як той невпевнений дощ, що ніяк не міг наважитися упасти з хмар, варто було Сонцепику перевести на них свій взір.
Не люблю цього казати, Душно, та цього разу ти правий. – Оплески знову залунали, тепер більш впевнено. – Але...  
Всі знову завмерли, зніяковіло перезираючись між собою. Сонцепик торкнувся гобелена, хоч все ще знаходився по інший бік від стіни, на якій той гобелен висів (тут головне — розвинена просторова фантазія та сила переконання), і той спалахнув так швидко, як і згас, залишивши після себе самий попіл.  
- ...Самий час все змінити. – завершив Сонцепик.  
Наступної миті натовп зірвався на ноги, скандуючи імена богів. Так тривало добрих хвилин двадцять, перш ніж Верховний Жрець випадково звернув увагу на ще одну розгублену особу, згадавши, що боги взагалі-то прийшли не одні. Той хлопець марно щось намагався донести до решти, тикаючи усім під носа якоюсь потворною дитиною, що безтямно звисала на його руках. Не даремно ж кажуть, що вся слава в результаті дістається не героям, а богам.
Все ж таки Верховного здивувало і дещо інше. Старий був певен, що знав Тедхга досить непогано. Досить непогано, щоб ніколи в житті не назвати цього боягузливого зануду обранцем. Життя і справді вміє дивувати, визнав він, але чи допускає воно помилок? Старий не був певен, що хотів би почути відповідь, адже правда могла б багато чого змінити у його житті. А зміни у такому поважному віці – незбагненний непотріб.