Нехай живе Король!

Подалі від людей, не лише тому, що вона була відлюдькуватою, а ще заради власної безпеки, жила собі стара бабця, яка й сама втратила лік своїм рокам. Причиною цьому була не її давність (хоча і вона також), і навіть не те, що бабка не вміла рахувати (навіщо жінці знати свій вік?), просто вона одного ранку, прокинувшись, взяла і забула, що взагалі мала б коли-небудь помирати. Можете вважати це вигадкою, але з того дня бабуся і справді перестала старіти. Тоді ж вона загубила і своє ім'я. Проте, як і у випадку з власним віком, стара майстерно не помічала, що колись його взагалі мала. Варто визнати, такий підхід значно ускладнив роботу у деяких відповідних підрозділах "СУП". Та вона все ще знала, хто вона. Вона пам'ятала про своє призначення, бо воно міцно вплелося у її долю. Вона - відьма. Не стереотипна... тобто таки така, але інша, ніж їх уявляли чарівники. Не було в неї гидкої бородавки з сивою волосиною, не мала вона і довгого горбатого носа. На вигляд вона була самою звичайною бабцею, якій, якщо вона попросила б, ви радо допомогли, ба більше, впустили у свій дім, якби вона з'явилася серед ночі на вашому порозі.
Її домівка – невеличка дерев'яна халупа – стояла біля підніжжя Серединних гір, що густо поросло деревами. Стара сиділа за круглим столиком навпроти вікна, доки її, схоже на висушену сливу, обличчя, освітлене полум'ям кривої чорної свічки, споглядало туманні сценарії майбутнього у кришталевій кулі. Через деякий час відьма захитала головою, звелась на ноги, опираючись на тростину, та рушила до великого вигорілого казана, що щось булькотів собі на грубці.
- Якась дурня всесвітня, – вилаялась вона, взявшись обидвома руками за довгу дерев'яну ложку і почавши помішувати густу болотяну масу в казані.
Вся внутрішня дилема старої відьми полягала в складному трактуванні побаченого у кулі для передбачень. Бачите, на відміну від звичайних людей, які побачили б там хіба що самий туман, відьми, котрі, по правді кажучи, також бачили те саме, вміли його, скажімо так... читати. Це була свого роду книга, у якій слова у реченнях стояли не на своїх місцях, залишаючи уяві відьом простір для маневрування. Та те, що вона побачила цієї ночі, це... А нехай вона сама все розповість.
- Клята куля, либонь, зламалася? – все не могла втамувати старенька своїх емоцій. – Як це все пов'язано? – Вона перестала помішувати смердюче вариво, прокрокувавши до вікна. За вікном ледь виднілися обриси дерев, так темно там було. Зате вона могла бачити відображення свого обличчя, на яке відчайдушно намагалася не дивитися.
- Здається, я бачила велетенське військо? – почала відьма пригадувати. – То гряде війна? Якщо так, то до чого тут мурахи? Тож були мурахи? Чи інше військо? Або ж з самого початку військо і було мурахами? Чи ж то все навпаки? – вона втягнула ніздрями випари, що туманом гуляли по хатці. – А ще я бачила, якщо не помиляюсь, дитину на великому білому коні, що мчав космічними просторами.
- Ще трішки веселих грибів, красуне. І піддай жару, господинечко, – перервав тишу неочікуваний голос.
- Даремно я сьорбнула з казана...

Чоловік намагався не оглядатися у бік Кенуарду. Він побоювався, що провина, яка зручно всілася всією вагою йому на плечі та звісила довгі ноги донизу, ще й заговорить отим своїм тихим і колючим голосом у його голові. Цією людиною, звісно ж, був Томир. Досі він рухався на північний схід у бік королівства Гот-Пік, славетного своїми похмурими будівлями і не надто привітними людьми з блідими обличчями, які полюбляли поклонятися надзвичайно специфічним створінням. Чому ж Томир рухався саме в тому напрямку? Він просто продовжував йти за мурахами.
Не один раз ці крихітні комахи змушували кенуардця щиро дивуватися. Щодня, коли вони досягали чергового мурашника, кожен з яких мав форму вежечок (як це люди не звертали на це уваги раніше?), Томир на власні очі спостерігав, як одна колона мурах змінювала іншу, відмічаючи їх устрій, так дивно схожий на людський, от тільки значно злагодженіший. 
Незмінно попереду та ззаду йшли найсильніші, щоб оберігати решту мурах, що тягли на собі провізію – зачерствілі крихти хліба і цукор.
А ще чоловік якось звернув увагу на зброю у тендітних лапках мурах-воїнів, що ледь-ледь сяяла темними ночами. Проте в останньому він певен не був, бо ж коли Томир хотів припасти до землі, щоб краще все розгледіти, то одразу відчував на собі сотні невдоволених поглядів, через що йому ставало геть ніяково. Хто ж то любить почувати себе спійманим на підгляданні за тим, що його геть не стосується?
На відміну від своїх численних провідників, раціон Томира був обмежений плодами з диких дерев та кущів, і шлунок чоловіка відверто протестував у доступний йому спосіб – за допомогою спазмів та неочікуваної diarrhoea¹. Все складалася якось... Як завжди...
А ще якісь три дні тому, під час пожежі у Кенуарді, що сталася не в останню чергу з його вини, Томир вирішив, що блукати світом за мурахами як справжній божевільний – трішки краще, ніж віддати духа за те, що задрімав на посту (і як наслідок, хтось поцупив в'язку з ключами, відімкнув клітку з небезпечним чарівником, дозволивши йому використати потужну магію вогню, щоб вибратися назовні).
Щоправда, відчувши усю реальність життя у вигнанні, Томир уже не був таким категоричним. У такого життя, без сумніву (люди ж чомусь стають безхатьками), були свої переваги, але випливати поспішали чомусь тільки недоліки.
На четвертий день вимушеної подорожі Томир вирішив позбутися своїх обладунків, що і без того були важкими, а тепер взагалі відчувалися непід'ємними мішками з камінням (а також вони були обшиті зсередини тканиною для зручного носіння у спекотні дні). Він сховав їх серед кущів на порослій різноманітними бур'янами галявині і одразу пошкодував, що в ту катастрофічну теплу ніч не одягнув гамбезон під обладунки, подерши руки об гілля дикої ожини.
А згодом пошкодував вдруге, зустрівши на дорозі самотнього коробейника². Той спочатку був занадто приголомшений, щоб швидко зметикувати, як йому слід діяти. Не кожного дня, знаєте, на великій дорозі можна зустріти напівоголену людину зі зброєю у піхвах.
Після швидкої оцінки на місці, про яку коробейник ще матиме час пошкодувати, він з привітною усмішкою вислухав проблему Томира і навіть погодився люб'язно пройти за ним до місця, де було сховано лати, щоб обміняти їх на нормальну їжу та ліки. Георгу, саме таким ім'ям назвався коробейник, Томир скидався на змореного розбійника, якого побили і пограбували його ж жертви, а таких не беруться шанувати і купці.
Поки Томир обережно переповідав Георгу свою історію, позбавлену тих правдивих частин, де він міг здатися зрадником і дезертиром, коробейник його і не слухав, подумки прораховуючи ймовірні ризики та потенційний прибуток. Коли ж вони зрештою дійшли до того самого чагарника (хіба ж вони всі не схожі між собою?), Томир схилився над потрібним йому кущем і в момент почервонів. Він знав, на що це буде схоже. І хто зазвичай використовує схожі фрази, також здогадувався.
-Ви не повірите, здається, я сплутав місце, – Томир широко усміхнувся. Так завжди  усміхалися злодії вартовим. Усмішка миттю зникла з його обличчя. – Можливо, вони он в тих кущах?  
Чоловік рипнувся, але щось гостре увіпялося йому в шкіру та змусило знову присісти. І це були не шипи рослини.  
- Ти що це... мене обдурити вирішив!? – обурився Георг, ще сильніше втискаючи лезо короткого меча у спину Томира. – Не того обрав, волоцюго! Я без прибутку звідси не піду... Руки угору, повільно... – Тоді Георг побачив на руків'ї Томиреного меча герб Кенуарду. Цю річ можна було б вигідно продати, якщо знайти потрібну людину, – подумав собі коробейник.
- Нумо, не рипайся мені! Один різкий рух – і ти мертвець, зрозуміло тобі?
Щоб Томир не гадав собі, що все це якісь дитячі жарти, Георг різко смикнув мечем вправо. Кенуардець міцно зціпив зуби, а цівка крові потекла його спітнілою спиною.
- Так зрозуміліше? – перепитав коробейник.
- Цілком...
Томир ніколи не вважав себе одним з тих людей, що грабують чи приносять шкоду іншим. Хоча, справедливості заради, раніше він ніколи не потрапляв у настільки складні ситуації, де від одного рішення залежало не просто майбутнє, а саме життя. Тим часом Георг, не зводячи погляду з піднятих рук Томира, потягнувся до ремінця, що кріпив піхви до портупеї. А далі... Далі Томир, при спробі вихопити зброю з рук купця-розбійника, повалився на бік, що дало досить неочікувано ефективний результат. Втративши одразу точку опори, Георг впав прямісінько у кущі дикої ожини. Томир, спокійний за те, що цього неподобства не побачить його мати, схопився за таку гарну нагоду та пограбував невдаху, давши взамін не тільки безцінний досвід, яким Грегор користуватиметься у майбутньому, а й кілька останніх вівериць.