Всі карти на стіл. Частина 2.

Вони поспішно покинули порт, де кожне промовлене слово чи зайвий погляд не мали й найменшого шансу залишитися без уваги небайдужих, і рушили до медини¹ широкою піщаною дорогою, минаючи чепурні прибережні будиночки з коралового вапняку та такими чудними маленькими віконечками. Всі ті будинки, встиг підмітити Щур, не дивлячись на те, що розташовувалися геть близенько одні до одних, були надто гордими, щоб не мати, хоч і незначних, проте особистих внутрішніх двориків з великими фініковими пальмами, широке листя яких, як та природна парасоля, надавало зеленим садкам свою опіку тінню. Він було подумав собі, що, можливо, лише можливо, якби не тутешня пекельна температура та сухе повітря з дрібними частинками піску, що врізалися в очі та шкіру, подразнюючи їх, тут можна було б навіть залишитися жити, не боячись за свою безпеку, якби, очевидно, він міг дозволити собі таку ж особисту охорону, яка відповідала за життя Візира.
Ті бугаї не промовили ані слова, окрім сухих гортанних вигуків, що надавали їх суворим поглядам ще більше незадоволення.  
- Вони не мають язиків, – пояснив Візир, – їхня мова - це мова зброї. Вони володіють нею краще, ніж найвправніший коханець язиком, якщо ви розумієте, про що я. – Візир ледь усміхнувся і пішов уперед, залишивши гостя на самоті з німими роздумами. 
- Зрозумів, – спокійно відказав Щур, а потім його очі округлилися, коли до нього таки дійшло. Йому стало якось соромно від того, що він про це подумав, і все ж він продовжував про це думати. З осудом, звісно ж.
З часом, досягнувши більш заможних забудов з сирцевої цегли, дорога почала звужуватися, поки не переросла у вимощені каменем вулички, занадто тісні і звивисті, щоб там могло розминутися бодай кілька людей. Як ті артерії, вони розходилися усією столицею. Справжній жах для клаустрофобів, гарпаксофобів², агліофобів³ та всіх тих, хто намагався триматися від таких місць якнайдалі. І хоч там було відносно прохолодно, волосся на тілі Щура стало дибки зовсім з іншої причини. Він вмів відчувати небезпеку ще до того, як небезпека відчувала свою жертву.
Десь там попереду, крізь гул голосів та мелодій, виривалося заспокійливе дзюркотання фонтанів, але Візир чомусь різко зупинився біля одного з зашторених будиночків та вистукав у двері якийсь шифер: двічі по тричі, а через коротку паузу ще тричі по двічі.
- Що за? – згодом почувся звідти роздратований голос. – Хто там?
- Я.
- Хто я? 
- Хто ти?
- Що?
- Що? 
На хвилю той голос затих, та потім все ж промовив:
- Кожен вигадує собі якийсь дурнуватий пароль. Гадаєш... мені нічого більше робити? 
Візир закашляв у кулак. Так роблять, коли хочуть на чомусь наголосити.
- Візире?
Ключ в замковій шпарині повернувся кілька разів, і двері зі скрипом прочинилися. Щура штовхнули у плечі.
- Мене, напевно, не так зрозуміли... – почав коректно протестувати він. – Моя інформація, насправді, надзвичайно важлива!
- Не мати сумнів, – спокійно вимовив Візир та вказав рухом різко вигнутої брови на двері. – Заходити всередину для незначна бюрократична процедура.
Не сказати, що Щур бажав коритися його словам, та особливого вибору, кого там обманювати, він не те щоб мав. Щойно він опинився у тісному, темному коридорчику з сильним смородом цвілі, двері позаду з грохотом зачинилися. Щур зіщулив очі, блукаючи своїм поглядом у темряві. Він бачив слабкі силуети поодиноких меблів та різного лахміття повсюди, але не міг розрізнити серед усього цього жодної живої душі. Однак це було не так, бо ж у тіні за ним спостерігала пара чорних очей.
- Вітаю у моїх скромних володіннях. – Щур здригнувся від холодного... скрипучого, як довге тонке лезо, голосу у дальньому куті коридору. – Чого трусишся? Хіба ж щури не повинні почуватися добре в темряві?  
- Х-хто це? – Щур нажахано намацував позаду ручку на дверях, і коли знайшов, щодуху смикнув за неї.  
- Механізм у дверях автоматично замикає їх, варто лише дверям захлопнутися. Щоб вибратися звідси, тобі потрібна буде ось ця в'язка ключів. – неподалік від нього забряжчало. Все, що залишалося Щуру, - це надіятися на випадок. Цього роботи він не надто полюбляв, але Життя його думки ніколи й не питало.
- О, ви так добре знаєте кенуардську? Ви, мабуть, дипломат чи посол?  
Високий худий чоловік у чорному вбранні підступив ще ближче. Тепер Щур міг його більш-менш бачити. Захарець посміхався. І, вірогідно, це була лише гра тіней, але Щур всеодно краще б подивився у пащу крокодила.  
- Майже. Я – головний шпигун та розвідник Захарії, а ще кат. Але це так, моє маленьке захоплення... А щодо знання мов – це невід'ємна частина моєї нелегкої роботи. До речі, можеш називати мене Тінню.
- Вам дуже личить...
- До чого ці умовності, друже? – Тінь схопив Щура за барки та різко пожбурив його у темній прохід ліворуч. – Обережно, там сходи.
Було добре чутно, як Щур зойкав, скочуючись сходами донизу. Тінь вийняв з-за пояса довгастого кинджала з закрученим на вістрі лезом та без особливих проблем, ніби мав котячі очі, спустився до льоху.

- ...і саме тому він не зумів написати листа з Кенуарду, Халіфе Азіме. Підсумовуючи все раніше сказане, між країнами Нижнього Континенту, як ніколи, панує розбрат. А тепер, коли ще й згорів Кенуард, кращої нагоди годі й шукати.  
- Так, це було гарне видиво...
Низькорослий і трішки опасистий чоловік з суворим поглядом, над яким нависали сивіючі густі брови, сидів нерухомо, наче статуя, на золотавій лавці в саду біля свого палацу. Високі стіни, оздоблені мармуром, простягалися довкола чималої приватної площі та мали на меті оберігати не так від численних ворогів, як від заздрісних поглядів власних підданих.
Щоправда, це радше був справжній заповідник з власною флорою та фауною: рідкісні види птахів сиділи на пальмах і практикувалися у співі, тендітні газелі стрибали біля великого декоративного ставка, у якому поміж латаття ліниво плавали маленькі черепашки. А віддалік сидів дужий, пошрамований лев. З його пащі на зелену траву стікала слина. Він не відривав свого хижого погляду від переляканої людини, що сиділа неподалік на ослінчику. Батько цього чоловіка, ще коли син був підлітком, застерігав його, щоб він не йшов цією слизькою доріжкою, одначе той не послухав батька і таки став художником. І неабияким, а найкращим у всій Захарії. За що і поплатився...
Останні роботи Айді Захабії дещо похитнули його трон головного митця, і тепер, чого інші митці, будьте певні, аж ніяк не бажали, мав усі шанси залишити таке почесне місце для свого наступника.  
- Що скажете, Халіфе? - нанісши останні мазки пензликом на полотно, він розвернув мольберт та затамував подих. Халіф Азім, в задумі провів рукою по бороді. На кожному з його пальців було по кілька перснів, що робили їх візуально ще коротшими, ніж вони були насправді.  
- Щось ніс завеликий, – різко сказав він, – тобі не здається, Джафаре?  
Візир, який стояв по праве плече від Халіфа, поглянув на його орлиний профіль. Ніс так вигинався, що ще трішки, і за його кінчик можна було б вішати одяг. Потім подивився на портрет. Там був намальований красивий високий чоловік, що був повною протилежністю Азіма ар-Машхура.
- Хіба що трішки, – поділився Візир своєю думкою. Айді тихо застогнав.
- У мене майже не залишилося чого відрізати, – він кивнув на своє понівечене тіло. – Змилуйтеся, володаре...
Його остання рука, як і єдина нога, та й все, що він раніше мав у кількості двох штук, (а нині налічувало лише одну одиницю), здригнулися від примарного болю.
- А ви що скажете, красуні?
З півдесятка оголених наложниць (двоє з них неспішно махали опахалами, ще двоє тримали таці з їжею та алкоголем, а остання знаходилася десь біля його ніг) байдуже глипнули в той бік. Одна з них сказала:
- Чудовий розмір, – і, зірвавши виноградинку з великого грона на таці, ніжно вклала її до рота Халіфу.
- Гаразд, ти вільний, – махнув рукою Азім. – 
Заплатіть йому як слід та нехай йде з Богом. 
Лев заперечливо заревів, але Айда, опираючись на довгу палицю, пострибав геть поперед охорони, навіть не взявши грошей за власну працю і фізичну компенсацію.
- Художники такі диваки, - здивувався Халіф, розминаючи затерплі кінцівки. - Щодо диваків... Де той товстун зараз?
- Приймає баню та... кілька порцій їжі.
Халіф Азім поглянув на вічно беземоційне обличчя Джафара.  
- Він їсть більше за усіх існуючих рабів Захарії. Вельми невигідний шпигун вийшов з цього таджира⁴. Приведи його до мене. Я хочу все почути особисто... і бажано в деталях. Так, щоб я отримав насолоду. А потім... – він поглянув туди, де не так давно ще можна було помітити хмарки чорного диму над Кенуардом – потім вирушимо захоплювати решту світу. Як я завжди кажу, якщо не хочеш війни, не готуйся до миру.