Всі карти на стіл. Частина 1.

- Це що ще таке? – Щур саме підіймався на палубу, коли, досягнувши останньої сходинки, ледь не покотився назад до трюму, неочікувано побачивши обабіч себе довжелезний коридор з дхарвасів¹, кадирг², мушанів³, а також гарно озброєних дхоу⁴. 
- Це Захарська флотилія. – повідомив капітан буденним тоном.
- Та невже? – з докором у голосі відказав Щур. – Я маю на увазі інше. Чи завжди тут так... рухливо? Це ж просто невимірні витратити. Я, звісно, чув про казкові багатства Халіфату, але... – він пробігся поглядом по довгому тунелю з велетенських кораблів та здригнувся від думки, що сталося б з економікою його рідної країни, якби така кількість флоту постійно знаходилася у плаванні. Було очевидно, що навіть Кенуардська казна помітно поступалася Захарській, а про співмірність морських потужностей не було сенсу не те що говорити, а бодай думати, не кажучи вже про їх модернізацію.
Капітан і собі зголодніло поглянув на найближчий дхоу, що немов той великий і дерев'яний крилатий птах плив над морем. Зі смутком на обличчі він почав погладжувати щоглу, наче зморшкувату руку постарілої нареченої, щоб та не подумала чогось зайвого.
- Не певен, що саме таких масштабів, але тик, – відповів він за мить. – Бачите, зі сторони моря, крім поодиноких веж вздовж берегу, нема іншого захисту. Тож ця флотилія тут замість стін.
- Доречі про стіни... – Щур раптом відчув, що всі кораблі довкола – звичайні дитячі іграшки, а люди – і взагалі мурахи. Йому ще не доводилося бачити таких стін... Чорних... Ні... Не просто чорних, а таких, що здавалися чимось нереальним, мазньою бездарного художника, який ніколи не чув про більше ніж два виміри.
- Геть не об'ємні... – виніс свій вирок Щур.
Насправді це були навіть не стіни, а справжній невеличкий ланцюг гір за своїми розмірами. Втричі вищі за те що мав Кенуард, щонайменше.
- Отійво чималенькі дірки у стінах неспроста саме на тих місцях, – сказав капітан, беручи з-за вуха жувальний тютюн у вигляді цигарки. Прилаштувавши його між пожовклими зубами, він продовжив свою розповідь. – Їхні мудрагелі розташували їх по траєкторії руху Великого сонця, опираючись на власні розрахунки. Уявляєте собі? Віконця для сонця, – він в'яло реготнув.
"Моревлад" й надалі сковано просувався прохідним каналом між рядами чужоземних суден до величного міста Ваді Аль-Ахдар⁵. Порт зустрів їх зі звичним галасом такої різноманітності мов, що, прислухавшись, можна було б, напевне, віднайти чи не усі з нині існуючих.
Шпигун-дипломат розтулив було рота, щоб щось сказати, та, захитавши головою, поринув назад у роздуми.  
- А-а, я упізнаю це обличчя. Шукаєте влучного слівця, щоб описати головний порт захарців, я так розумію? – капітан сухо прокашлявся. – Величезний? Багатий?  
Щур продовжував похитувати головою, як маятником. Тоді його співрозмовник гордо заусміхався.  
- Космополітичний⁶?  
Щур вражено на нього витріщився.
- Тут це слово постійно лунає, – взявся пояснювати той. – Не знаю, що воно означає, але це ж якось пов'язано з космосом та політикою? Інакше я геть не розуміюся на словоутвореннях...
- Я більше знаюся на інших питаннях, – неуважно відказав Щур, оцінюючи делегацію неподалік одного з небагатьох порожніх причалів. Делегація була досить невеликою. Що ж там... Вона складалася лише з однієї людини, якщо не рахувати з десяток озброєних охоронців, довкола яких не було ані душі в радіусі десятка метрів. Затим він поглянув на дахи численних складів. Ще кілька стрілків не зводили з них своїх орлиних поглядів. Багатообіцяюче, подумалося йому з розпачу.
- Тик, а ви ж хіба не дипломат? – нагадав про своє існування сухорлявий моряк.  
- Га?  
- Я думав, що дипломати мають розбиратися у всьому, де є хоч якась згадка про політику?
- Звісно... – скреготнув зубами Щур. – Те слово, що я гадаю, логічно означає галузь космічної політики. А люди, що там, маю надію, наполегливо працюють, відповідають за відносини з народами на інших планетах.
- Але ж... – обличчя морського вовка виразило своє непорозуміння. – Мені ще не доводилося чути про жодну іншу планету, хоч я і багато з ким розмовляв під час своїх численних рейсів протягом багатьох років.  
Брова Щура неконтрольовано сіпнулася. Кілька шматочків нарізаних огірків відстали з обпеченого чола та впали на палубні дошки.  
- Як я можу звертатися до вас, капітане?  
- Можете називати мене просто... Грюм.  
- Чи не час уже зайнятися бранцем, Грюме? 
- Тик... Ви праві... – Грюм повільно розвернувся на місці і зробив кілька не надто охочих кроків, незначних настільки, що мало б хто помітив, що він зрушив з місця. З двадцяти геть однакових діжок (з геть різними сортами сирів) стояли вже на палубі, на відстані витягнутої руки. Так близько, але разом з тим недосяжно. Він дивився на них і гадав собі, в якій з них він сховав інше жовте золото⁷ – неїстівне, але ж таке корисне для життя. Тоді йому і стало цікаво, чи виправдає неминучий ризик свою винагороду? 
- Не факт, – сказав він сам до себе. 
"Та й хіба можливо передбачити подальші розвитки усіх можливих подій? Напевно, важко навіть уявити їх потенційну кількість..." – промовив у ньому  здоровий глузд.
"Але з іншого боку, якщо не спробувати, то не дізнатися" – оперувала припущеннями його жадібність.
Однак навряд чи капітан міг тоді хоч уявити, чим для нього обернеться прийняте рішення, а якби йому хтось і сказав таке, він всеодно в те не повірив.

Щур ніяково стояв на набережній та дивився, як матроси з натугою зносили трапом ящики, мішки і бочки з різноманітними дарунками, обережно, ніби від цього залежало їхнє життя, що насправді так і було. Переважно всередині було золото, багацько золота, а ще різноманітні Кенуардські коштовності та предмети розкоші, такі як вишукані рідкісні тканини, золотий розписний посуд, цікаві олійні картини і граційні мармурові статуетки. Однак вистачало там також і їжі, гожої для довгих подорожей, без сумнівів.
Смугловидний чоловічок з пишними чорними вусами та ще пишнішим шовковим білим тюрбаном, прикрашеним вишивкою з дорогоцінним камінням, стояв навпроти з таким виразом обличчя, немов з мішка, що щойно важко приземлився біля його ніг, донісся не чудовий дзенькіт монет, а злісне шипіння кубла змій. Куций кенуардець все намагався збагнути, час від часу мигцем дивлячись на нього, чи то Візир завжди носив на своєму обличчі цю надмірну пиху з огидою, чи ж то йому не сподобався запах часникового хліба, законсервованого у діжках. Хоча... Він не був так у цьому певен...
Відчувши, що голова йому вже пішла обертом, Щур був змушений почати знову дихати, про що одразу ж пошкодував. Це було дуже насичене та... екзотичне поєднання: солодкуваті нотки спецій перепліталися з рибним смородом, значно виразнішим, ніж у Кенуарді, а ще солоним запахом моря і... Їжа вже підкотилася йому до горла. Він ковтнув її назад з кам'яним виразом обличчя.  
*ГИК* – спробував заговорити чоловічок.
Візир не звертав на нього жодної уваги. Він роздавав команди рабам, яких пригнали з найближчих складів, і ті грузили вантаж на вози, запряжені іншими, свіжішими рабами. Одна з діжок – і це було досить важко приховати навіть дужому чорношкірому рабу, бо ж отримати безкоштовне післяробоче шмагання – заняття на любителя – була значно важчою, і здавалося, між іншим, що її дошки поскрипували людським крихтінням. Невдовзі ті вози роз'їхалися в різних напрямках.  
- Дакую за їжа для худоба, – вперше заговорив Візир в бік новоприбулого гостя, після того як на його превеликий подив виявилося, що той геть не знає захарської.  
- Он, ні, – захитав головою Щур, – це для людей.  
Візир вийняв маленький записник з внутрішнього кармана свого шовкового халату та почав гортати сторінки, аж доки знайшов потрібне йому слово.  
- Дивнина, я вчав, що худоба і бути поневолена людина.  
- Ох, – збентежився коротун, – вам видніше. Він низько вклонився.
З палуби почали доноситися підвищені голоси, що не було чимось незвичним для такого місця, як порт. Візир поглянув на матросів, що гнали товстого чоловіка в якомусь лахмітті, а потім на Щура. В його чорних, як вуглики, очах спалахнули дивні вогники.  
- Цей раб не голитися для важка праця, – твердо повідомив він.  
- Це... Е-е, як би це сказати... – Щуру було потрібно кілька секунд, щоб осмислити почуте та зрозуміти, чи все він правильно зрозумів. – Це геть не раб... Я так розумію, що у письмі, яке отримав ваш правитель, про це нічого не повідомлялося, і я з радістю все розповім у найдетальніших деталях в більш приватній обстановці. – новоспечений дипломат кивнув кудись наосліп. Візир розглянувся. Все бурхлива метушня столиці затихла. Ніхто не вигукував ніяких слів, не намагався втюхати дурному іноземцю якийсь непотріб, не лунали більше незвичні мелодії уд⁸ та канун⁹ місцевих вуличних музикантів, як і їх суперечки, і взагалі ніхто нікуди більше не квапився. Всі спостерігали за ними з неприхованою цікавістю. І тільки коли люд почав ловити на собі незадоволені погляди Візира та його варти, місто знову зарухалося, загумоніло.
Щур покосився на дахи складів. Він відчував уже пекучий дотик стріл на своїх грудях. Дюжина людей Візира, озброєних саїф мурассами¹⁰, які виблискували та переливалися у далеких промінях Малого сонця, ковзали рішучими чи то злісними (або те й інше) поглядами з нього на купця-шпигуна і навпаки.  
В роті Щуру пересохло. Він затремтів. 
- Нехай бути так, – кивнув Візир. Щур усміхнувся, десь глибоко всередині себе. Його життю більше нічого не загрожувало. Найближчі півгодини так точно...