ВСІ КАРТИ НА СТІЛ. Пролог.

"Моревлад" бадьоро йшов уперед, спокійно похитуючись насичено синіми водами Сухого моря. Вдалечині на горизонті виднілася невеличка смужка суші, що безсумнівно вражала кожного своїми розмірами з відстані понад п'ятдесят морських миль. А високо над клаптем суші, там, де вода довкола берегів приймала зелений колір водоростей, висіла велика жовта куля, значно більша, ніж здавалася з Верхнього континенту. А ось Мале сонце, яке майже не прогрівало корму судна, навпаки, стало ще меншим. І вигляд це мало, по правді, принизливий.
Щур, рожевий, мов варений рак, стояв на носі корабля і в задумі дивився на горизонт. 
Якщо на Мапосвіті існувала морська хвороба, то геть не дивно, що Кенуардського шпигуна нині куди більше переймала земна. Чим чіткішими ставали обриси далекої землі, тим більше його починало нудити та трусити. Тривожність – незмінний супутник кожного шпигуна. В цілому, так було протягом усього його життя, але звикнути він так і не наважився. Як ті хвилі, тривога неочікувано накочувалася і так само раптово відступала, залишаючи після себе тільки більше запитань, відповіді на які були настільки очевидними, що їх було майже нереально збагнути. Ось хоча б за час, проведений на "Моревладі", Щур пережив одразу кілька (і ще трішки) емоційних потрясінь. Найприкріше, і сперечатися було б з цим безглуздо, що поганий знак проявився ще навіть до того, як судно встигло наспіх покинути доки Кенуарду. Те дивне фіолетове полум'я, що пожирало, видавалося, просто все на своєму шляху, не могло не викликати в нього недобрі думки, що це якось таки пов'язано з чарівником, якого він арештував у підвалі "Трьох човнів". З великою долею ймовірності це означало і те, що якщо йому якимось дивом вдасться повернутися назад хочаб частково живим, то на нього чекатиме невідворотна зустріч з катом та його "лікарськими" інструментами (такому прізвиську він завдячував своїй здатності повертати пам'ять людям, що ще хвилиною тому клялися, що нічого не знають). 
Не встиг Щур тоді й замислитися про все це як слід, як, спустившись до трюму, він зіштовхнувся зі Сракотеллі. Побачене шпигун волів би забути на тому ж місці. Купець був спітнілий, лискучий та майже повністю оголений, а біля нього брязчали просто таки слонячі обладунки міської варти Кенуарду. На щастя, неподалік було кілька коренастих моряків. Вони без особливих проблем, за винятком декількох разів, коли Сракотеллі не могли як слід схопити через масло, яким він щедро поливав своє тіло, щоб зняти з себе дещо тіснуваті обладунки.
Щоправда, торжествувати Щуру судилося недовго. Під постійним натиском сумнівів, що також завжди блукали неподалік, короткочасна радість згасла як смолоскип під час сильного вітру. Поруч із тим, що купцю таки вдалося вибратися з міста, чому Щур і досі дивувався, та іншими малоприємними нюансами відслідковування його сліду, перед очима все стояла ця безглузда сцена у трюмі. Чи не було це якимось черговим хитрим планом товстого пройдисвіта? Як то кажуть, він у своїй стезі вовка з'їв (щонайменше кількох). Згодом все ж він дійшов певного висновку, що, вірогідно, спрацював закон рівноважного балансу¹.
Вже наближаючись до Нижнього континенту, який йому протягом усієї подорожі з перемінним успіхом вдавалося називати Верхнім, Щур неочікувано взяв на свою голову і подумав: чому це войовнича країна, котра тільки й шукає причин для війни, раптом зрадіє вістці, що хтось відібрав у них таку довгоочікувану можливість?
Ця думка не покидала його голови і досі... І пекучий біль від опіків...
Щур виклав на подразнене обличчя нову порцію свіжонарізнаних огірків та спробував насолодитися тимчасовою прохолодною, коли це почув ззаду легкий скрип дошок палуби – йому навіть не були потрібні очі, щоб зрозуміти, кому належали ті нерівномірні кроки. Одна з причин, чому він досі залишався живим, попри украй низьку тривалість життя шпигунів, це його кажанячий слух. Щур був здатен почути кроки мурахи, якщо, правду кажучи, буде досить тихо і він достатньо низько припаде вухом до землі.
- Капітане?
- Вражає, еге ж? – в'яло обізвався голос за спиною шпигуна. – Тик, це ви ще зачекайте поки ми наближимося ще хоча б ... – капітан прижмурив око та витягнув перед собою руку, зіжмуту в кулак, використовуючи його як мірило – ...на двадцять шість морських миль. Це воістину найбільша країна наймасштабнішого континенту. Про його багатства та родючість складають справжні легенди. Не дивно, що захарці завоювали майже усіх своїх сусідів...
- Щось сталося, капітане? – одразу насторожився Щур.
- Тик, тобто не-е. Мерзавець прикинувся, що у нього стався серцевий напад, черговий, але все даремно. Тик, Весло кремезний і дещо тупий, проте Трухля, хай і виглядає кволим, зате точно з мізками. – капітан стенув плечима – добре було б, якби знайшлася одна людина, у якої варила макітра, і якщо ставала б потреба, разом з тим могла товкти морди. Це було б як це там... Его... Егоїстично?
- Економічно – виправив Щур.
- Тик, саме це я і мав на увазі.
- І як він там?
- Як і раніше. Відмовляється колотися. Сидить мовчки під замком у клітці разом із подарунковими ручними свинками. Таки Сим... Симптомічно?
- Символічно.
- Тик, ваша правда. Та чи довго йому мовчати? Хех, імператорські кати швидко змусять його говорити, – вимовив він так, ніби цього і боявся. Щур від їх згадки здригнувся.
- Все ще хвилюєтеся за Кенуард? Це ж лише пожежа. Скільки їх уже було за всю багату історію міста? Ну-у, а колір... Певно, пожежа набралося його у будинку парфумера. – капітан поглянув собі через плече на ледь помітні стовбурці диму, що все не зникали ось вже протягом цілого тижня. – Тик, якщо не секрет, що такого купець накоїв? І до чого тут наші діжки з сирами? 
- Дрібниці. – махнув рукою Щур, а собі подумав: лише хотів розв'язати війну за допомогою провокаційних мап, які чи не за допомогою самої магії – чи не того свого чарівника – опинилися у трюмі улюбленого корабля Князя в діжках з подвійним дном. Інакшого пояснення бути просто не могло. За увесь вантаж на "Моревладі" відповідали найчесніші люди Кенуарду, такі як, скажімо, капітан вартових. Він би ще міг засумніватися у його чесності, якби це не було злочином. Схильність до усякого роду махінацій мали лише нижчі верстви населення: всякі там безхатьки і бідняки, якщо на те пішло. 
- Так і гадав...– відказав капітан, сприйнявши його слова як належало – за брехню.
Запанувала довга мовчанка. Хвилі тихо шепотіли невідоме, розбиваючись об дубову обшивку "Моревлада". А ще самотній баклан десь шубувснув у море та за кілька хвилин винирнув попереду корабля з великою товстою рибиною у клюві, яку він безцеремонно повністю проковтнув, не поперхнувшись. Десь з такою ж легкістю вдасться Захарії поглинути увесь Верхній контент, провів подумки паралель Щур.
- Ще щось? – не витримав шпигун.  
- Тик, тобто нічого такого...  
Капітан так хвилювався, що крізь густий загар на його обличчі проступав багрянець.  
- Знайте, пане Щ...уре, – будучи капітаном уже тринадцятий рік, відраза до гризунів текла у його крові, тож надати цьому слову хоч якоїсь поваги було надзвичайно важко, та свобода була важливішою за принципи, – щоб там не сказав той товстий негідник у майбутньому, я не брав ніяких хабарів. Тільки не від такого бездарного злодюжки... Тобто... Не подумайте погано, не те щоб я був проти... Добре, що його спіймали, але я все одно не брав від нього ніяких грошей...
Капітан ледь не стусанув себе по пиці. У його голові дана промова звучала трішки краще. Він почав готуватися до гіршого.
- Перш ніж ви підете, скажіть мені ще дещо, – рівним тоном заговорив Щур.  
- Тик? – ноги капітана ось-ось мали підкоситися.  
- Скільки нам ще часу плисти?  
Капітан стер з обличчя піт і усміхнувся.  
- Тик, годинок п'ять, не більше. Нам взагалі надзвичайно пощастило. Зазвичай на увесь шлях йде від двох тижнів і аж до одного місяця. Рідко коли подорож на таку далечінь проходить так... легко, – він задумався, пригадуючи всі свої подорожі до Нижнього континенту. – Взагалі, здається, це наш рекорд. Тиждень. Тільки тиждень на дорогу в один бік, розумієте? І аж цілий тиждень без штормів, ураганів та піратів. Самий попутний вітер і сонце. Дякувати морським богам.
- Ага, закон рівноважного балансу... – Щур перевів погляд з крилатої риби², що зависоко майнувши над ним через судно, задихнулась на зворотньому шляху до моря, на віддалений континент. – І маю певність, що знаю, де саме відбудеться урівноваження.  
- Вперше про таке чую... – відказав капітан, та чомусь, напевно тому, що цей набір слів здавався йому чимось недобрим, почав швидко передбачати потенційні проблеми, що могли статися з тими конфіскованими діжками, в одній з яких старий моряк і сховав мішечок з монетами.