Володарка лісу. Частина 2

Що ж... Це було таки довгенько. Приємного читання.

                                         ***

Церемонія мала відбутися після заходу обох світил, коли на кілька хвилин, перед тим як з'являться молоді Місяці, Мапосвіт освітлюють лише далекі зорі. В той короткий проміжок часу світ, попри безкінечність та красу далеких газових цяток на небокраю, здається вигорілою під палючим сонцем картиною, втратившою усе буяння фарб.
Ельфійські друїди, звісно, аж ніяк не могли спостерігати за фазами Місяців власноруч, знаходячись тут, глибоко під землею, проте вони чудово зналися на інших методах відстеження. Друїди слухали стіни, і не те щоб ті щось їм направду говорили. Вони слідкували за коливанням вібрацій, спричиненими рухом коріння. Як правило, під час фази народження нових Місяців воно завмирало і не рухалося, аж поки тонкі серпанки молодих Місяців не торкалися верхівок місцевих секвой.
В один момент приставлені до стін друїди переглянулися між собою, кивнули одне одному, після чого один з них, довірена правиця, кивнув (він це робив значно вправніше за інших) Ніґолю, на що той кивнув у відповідь та поспішив до Вождя, трон якого саме прилаштували біля чудового місця поруч з великою мідною чашею. Її фіалкове полум'я так красиво вигравало сяйвом на коштовностях, що Ауреан все ніяк не міг налюбуватися цим.  
- Час починати, Ауреане. – схвильовано промовив Ніґоль. Ауреан упевнено підвівся. Гучні оплески злилися з радісними вигуками, ще раз вітаючи свого Вождя.  
- Прошу тиші! – гукнув він, здійнявши догори свою довгасту руку, вкриту ельфійськими татуюваннями. Всі затихли. Самотній підбадьорливий свист почувся над задніми рядами, підхоплений і рознесений амфітеатром навсибіч, невмілим співом Крикоспівки¹.
Ауреан обвів поглядом далекі силуети, котрі, як ті мертві тіні, поглядали на нього в очікуванні. Більша половина кам'яних лавок в амфітеатрі пустувала. Яке прикре видиво... – з болем на серці подумав він, – Саме тому ми всіх тут і зібрали, хіба ж ні?
- ... – почав Ауреан. Вождь завагався, саму малість, бо ж упевненому у собі ельфові таке геть не личить.
- Століття очікувань... – наважився він промовити, зрештою. – Я був свідком лінчування, відчув людську людяність на собі... Але я вижив... Пережив усіх тих катів... Пережив я і не одне покоління ваших гідних предків... Застав народження вірних друзів та їхню смерть... Пліч-о-пліч з ними ми планували повстання проти недалекоглядного Вождя. Він хотів забути усі приниження і несправедливість, доживати кінця у вигнанні. Називав мене зрадником та божевільним, хоча сам узурпував владу, що ніколи не належала йому! Я тільки повернув те, що й так по праву належало моїй сім'ї! – Він облизав посохлі губи і продовжив. – Я справедливо правив, приймав нелегкі рішення. Це було важко, справді... І я знаю, що ви хотіли б запитати у мене. Те, що воліли знати і ваші предки. Чому... Чому я не ділюся секретом власного довголіття з рештою, якщо так прагну нашого відродження? Але хіба я вже не дав відповіді?! Чи ж я не давав її раніше? Я живу, бо моє бажання помсти сильніше за саму Смерть, і саме це бажання Вона і відчула, дала мені таку можливість, замінивши мені старих богів, які зрадили нас та покинули помирати в цьому лісі! Вона давніша за Світи... Давніша за Архітекторів, що їх створили... Вона – одна з перших... Відсьогодні, мої вірні ельфи, нас та нашу величну історію не знищить навіть всепоглинаюче полум'я Вічного Багаття!² Прийшов час поєднатися з силою, за допомогою якої ми станемо панівною расою на Мапосвіті, і тепер уже людям доведеться тікати, ховаючись від нашого суду – справедливого та невідворотного. Наповніться ж і ви цією ненавистю! Відкрийте Їй своє серце!
Він опустив раніше підняту руку, і вулик голосів збуджено загудів, виголошуючи своєму Вождю схвалення.
Ніґоль на той час подріботів попід сценою до наложниць та тицьнув їм у руки по плетеному кошику з пелюстками нарцису, щось закричав крізь гул залу, і поки вони злякано взялися усипати долівку пелюстками, друїд з зусиллями вибрався на підмосток та підніс руки догори, у напрямку до Чорного серця лісу. Зал вчергове затих.
- О, Чорна Коза Лісу, – тремтячи голосом звернувся він, ледь не ковтнувши власного язика. – заради тебе ми живемо, тобі ж ми віддамо життя цих порочних людей і наш найкращий цвіт, як знак нашої шани та вірності. Прийди до нас! І стань єдиною силою, що править усім!
Чорне серце забилося якось по-дитячому нетерпляче, начебто змушуючи наложниць прокладали вузьку доріжку завзятіше.
Коли останні жовтувато-білі пелюстки нарцису торкнулися фризової сходинки східні, що вела до приміщення, під одне суцільне "О-ох", сколихнувше виключно чоловічі розуми, на квітучий путівець ступила молода ельфійка неперевершеної вроди та видатних форм, бачених більшістю тільки у непристойних снах. Одне довге, до колін, волосся приховувало всі її об'ємні принади. Ходою вона скидалася на еквілібриста, що знаходився на хиткому канаті пристойністі, натягнутому над глибоким урвищем вульгарністі. Лурір тихо вилаявся.
- Либонь, ще й цнотлива кров? – він поглянув на її наївне обличчя. – Навіть не сумніваюся... Використають і викинуть...
Щось стрільнуло йому у маківці. Це були небажані примари з минулого. Вони міцно схопили чарівника у лещата та потягли у свій омут: глибокий на деталі та до болю правдивий, що було вельми нехарактерно для дитячих спогадів. Можливо, ті події надто вразили чуйну психіку юного Луріра, викарбувавши увесь жах на стінах його пам'яті, замість того, щоб обережно записати все олівцем на аркуші паперу. Лурір заплющив очі... До такого неможливо звикнути...

І ось першокурсник Лурір заходить до кабінету. Він тут, бо так радив робити професор, якщо йому буде потрібна підтримка чи порада. Лурір невпевнено крокує вглиб, погляд його і далі блукає кімнатою, заставленою безліччю полиць з книгами.
- П...професоре Грюндевальд? Ви тут?
Він чує тихе шамоніння, здається, з-під столу. Обережно зазирає туди, але там тільки самотній павучок плете собі двоповерховий будиночок. Було б дивно, якби професор сидів під столом, погоджується з власними очима Лурір.
Далі він помічає незамкнену шухляду. Потайливий голос лине зсередини?  
- Витягни мене звідси... – благає той дивний голос.  
Навряд варто це робити, – застерігає пробігаючий повз стіл пацюк, за яким, клацаючи механізмом, наче щелепою, мчалася мишоловка, – особливо якщо те щось має ознаки чарів.
- Хто б казав. – весело зашурхотів голосок. – І хто стане слухати порад балакучого пацюка?
Лурір обережно занурює руку у темряву шухляди, на його щирий подив, аж по саме плече, торкнувшись долонею чиєїсь холодної шкіри, а ще паперу, гострого, ніби лезо, як виявилося. Він шарахнувся назад, потягнувши за собою шухляду, з якої вилетів масивний фоліант, і описавши в повітрі неквапливу напівдугу, ліниво гепнувся на землю, розгорнувшись. Безліч від руки написаних нотаток закружляли навколо Луріра. А книга лежала собі спокійно та й не думала нападати. Він поволі підступив на кілька напівкроків ближче, зазирнув у неї... А там  – нічого... Кілька крапель крові тоді потрапило на порожні листки, швидко всотуючись в їх волокна. На це Лурір вчасно почав відступати та, помітивши, що сторінки почали заповнюватися незрозумілими текстами кольору вікової крові, зупинився.
Похитуючись маятником зі сторони в сторону, до його ніг повільно опускається списаний папірець. Він підіймає його та втуплюється кудись всередину тексту у такий знайомий почерк з завитками:  
...Ці оболонки нікудишні... В кращому випадку вони починають гнити вже за кілька років.