Володарка лісу. Частина 1

Важко було б не погодитися з оцінювальним судженням Луріра про, так би мовити, незначну незвичність місцини, у якій вони всі опинилися. 
Все ж таки найдивнішу з-поміж тих, де побував чарівник особисто (через сукупність певних факторів, до таких висновків йому судилося прийти лише згодом). А на тернистому шляху Луріра стрічалося чимало дивацького: щоб дістати останнього в своєму роді душохвата, яким він і відділив клапоть кори від дуба Ґрюндевальда неподалік Неприступних Млинів, чарівнику довелося вирушити до проклятого (що й відіграло ключову роль у становленні його легендарності) храму Тисячі душ на віддаленому безлюдному острівці Кносс в Елафійської республіці.
Лише один капітан трухлявого джонга¹, і лише після того, як у його руці опинився важкий мішечок з монетами та дзвінко проспівав своєю грошовою мовою про потрійний оклад, погодився вирушити в бік Кносса. Матроси, негласний обов'язок яких також полягав у травлі місцевих байок, радо переповідали їх Луріру протягом усього шляху до закинутого храму. Такі розповідні не мали жодного задокументованого підтвердження, тож носили статус легенд і сприймалися чарівником відповідно – з обережною недовірою. А ось увесь екіпаж корабля, включно з капітаном, навідріз відмовлялися наближатися до проклятого острова ближче, ніж на 1/5 морської милі. Кинувши якір, капітан – досвідчений чорношкірий мореплавець з Хапландії² – розщедрився виділити чарівнику діряву шлюпку з відром та парою неякісних весел і сказав, що відпливе, як тільки обидва сонця досягнуть свого піку, пояснюючи все хапландськими забобонами та щільним графіком контрабандиста.
Казочки про міфічного людиноподібного бика, котрий за ідеєю мав блукати десь лабіринтами храму в очікуванні незваних гостей, виявилися не те щоб беззаперечною правдою, але й не абсолютною брехнею. Особистість мінотавра, явно прикрашена долею людської уяви та драматизмом, зазнала невиправних змін.
Вочевидь, під час довгих блукань однотипними білими коридорами мінотавр зійшов з розуму і, як підтверджували руїни порослого травою храму, розтрощив його вщент. Луріру нічого не коштувало прослизнути повз заклопотаного монстра, що запально майстрував пліт з прибитих до берега дощок та клубків ниток, та заволодіти душохватом, який нидів серед завалів, підморгуючи новому власнику кінчиком свого леза.
Можливо, якби охоронець лабіринту не зійшов з розуму і не зруйнував би стіни храму, то для Луріра, до цього неабияк упевненого у вигадці мінотавра, все закінчилося б інакше, скажімо, як у випадку з елефійським героєм Тезеєм. Він втратив життя за доволі прикрих обставин: маневруючи від атак розлюченого мінотавра, Тезей заплутався у нитках, за допомогою яких повинен був знайти зворотний шлях. Натомість чарівнику все так легко далося, що сумніви погодилися відступити тільки після повернення на судно.
Інший випадок, за пізнішими звинуваченнями капітана, був тісно пов'язаний з відвідуванням Луріром острова Кносс. Він стався за кілька днів потому, коли судно тримало курс на Верхній континент. А ще раніше чарівник знайшов підтвердження своїм прикрим спостереженням: біда часто очікує на тебе, коли ти сам цього аж ніяк не очікуєш.
Не було жодної зайвої хмаринки, сонця прогрівали палубу так завзято, що матроси вимушені були зволожувати деревину морською водою, а колючий вітерець тим часом підганяв джонгу у вітрила. Те, що сталося наступної миттєвості, Лурір порівняв би хіба що зі швидкістю зміни жіночого настрою: небо окутали темні хмари, погримуючи на світ, лякаючи море, яке так занервувало, що кількаметрові хвилі не залишали жодного виходу, тільки як благати стихію про милість.
Змивши кількох, не те щоб цінних, матросів з палуби, море дарувало іншим надію у вигляді невеличкого острова, до якого вони радо причалили. Усвідомлення того, що острів вже комусь належав, не прийшло, а радше прилетіло разом із снодійними дротиками диких племен Кра – це був традиційний спосіб знайомства цього племені. Далі на них очікувало ще більш традиційне жертвопринесення і, можливо, трішки канібалізму³. 
Вдача, якщо це все ще можна було нею вважати, знову прийняла бік Луріра. Те, що він не був одразу з'їджений дикунами, чарівник не вважав вдачею, швидше, ще однією перевагою відсутності зайвої ваги. А ось простора печера, в якій вони всі прокинулися (попри факт того, що разом з цим вони опинилися у міцній клітці для рабів) – вдача у її чистому вигляді. Навіть не стільки з точки зору неймовірності побаченого, скільки з міркувань практичного застосування. Перші у своєму роді повітряні медузи-ліхтарі плавали у повітрі, немов на дні моря, а печерний водоспад спадав з прозорого озера до стелі, під якою пінистий напір води розбивався на дві дуги та повертався назад до озера. Пояснювалися такі незвичності, незважаючи на всю, як могло здатися, складність, доволі просто: причиною такого викривленого відтворення світу було певне скупчення давньої магії на відносно невеличкій площі.
Давня магія має властивість псувати світ, разом із тим роблячи його ще більш неймовірним, а також посилює деякі процеси, такі як, скажімо, силу тертя. Вартувало знайти два сухих камінці (в кам'яній печері для цього не потребувалося докладати хоч якихось зусиль), і гепнути одним по іншому, як різнокольорові іскри, пускаючи маленькі блискавиці, почали стрибати на клітку, яка, хоч і виглядала нездоланною, все ж була дерев'яною.
Сама втеча супроводжувалася хвилею обурення та дротиків, що загрозливо пролітали повз зухвалих втікачів. За приблизними підрахунками капітана (приблизними, бо ж рахувати насправді він не вмів), втрати у особовому складі досягали, а в ході самого підрахунку вже й перевалили за половину початкового екіпажу. Що все ж не так погано, як втрата усього незаконного багажу, і, як результат, потенційна конфіскація судна або життя. Особливої ж різниці у його випадку насправді не було. І все через проклятого клерка, а саме ним і представився при зустрічі Лурір. А магія чисел, яку приписували собі усі клерки, – вирішив собі капітан, – нічим не краща за витвори огидних чарівників.
Саме тому одностайним голосуванням було вирішено відправити Луріра прогулятися по дошці, після чого офіційно перекваліфікуватися в піратів. Ретельно сформульована промова капітана була лаконічною:
- Краще так, ніж не так, а інакше.
Такої ж думки притримувався і чарівник. Стоячи на самому краєчку дошки, попід якою зібралися на світську бесіду кілька акул, він подумав про свого давнього товариша ще з академічних років і невеличкий чепурний будиночок його батьків, в якому Лурір, будучи студентом, гостював кожного року.
Чарівник вже летів донизу, коли за крок від гострих зубів-бритв почувся звук, так схожий на клацання акулячих пащ. За мить Лурір був далеко звідти, маючи в запасі ще трішки часу, перш ніж чари, що принесуть на корабель постать у чорному вбранні, зрозуміють, що їх надурили.
Зовсім скоро, втративши залишок свого екіпажу через напрочуд живучого чоловіка, якого виплюнуло море, капітан зустрінеться з дилемою: померти від рук навіженого чи спробувати домовитися з розгніваними акулами. Ще ніколи у його житті вибір не був настільки очевидним.