Давні і Великі

Велике та Мале світила починали повертатися до світу своїми пломенистими обличчями, недбало виливаючи на небесне полотно іржаві барви, що неквапом розпливалися небокраєм і виривали все нові шматки землі з похмурої безбарвності.
Через всепоглинаючі властивості темно-зеленого листя місцевих секвой Чорний ліс був майже непідвладний світанку. Та все ж, ельфи, збадьорені доленосною новиною, уже жваво пліткували, не в змозі знайти спокійного місця у власних будинках. Незрозумілий трепіт, котрий, не знаючи, на чому йому варто зупинитися, викликав у гостровухих увесь спектр емоцій, впадаючи в кожне з річищ крайностей.
На їхніх обличчях сяяли усмішки, їхньою шовковою шкірою текли сльози, а тіла тремтіли та здригалися – так їхні мізки готували нервову систему до зустрічі з чимось неймовірним, чимось, що самим своїм ім'ям здатне довести будь-яку нестійку психіку до божевілля.
Попри все, піднесені духом ельфи одягали на себе найкращі святкові вбрання (радше окрашувалися у них, бо з одягу на них були незначні клаптики тканини, що приховували їхні фізіологічні розбіжності).
А що ж чекало на чотирьох в'язнів? 
Спочатку, в чому не важко здогадатися, на Луріра одразу одягли браслет з чароніту, на що Бе, з недолугою напівусмішкою, демонстративно вказав на такий же браслет, що міцно стискав його правицю.
Невдовзі опісля того до "клітки" піднявся старющий ельф, на голові якого красувався роуч¹ з білого пір'я. Деякий час він спантеличено споглядав на двійко юнаків, стримано уточнивши, чи не є один з в'язнів – кивнувши на яскраве вбрання Рональда – сином якогось короля. Порядок, нарешті зметикувавши, що чітко прописаний людський код було порушено, поволі повертав усе на свої місця. Саме зараз тривав процес зворотного відкату. Так темно-русе волосся Рональда з кожною хвилиною немов світлішало, аж поки не почало набувати рудого відтінку, а веснянки, рясно всипані тілом Кеоідхіна, як ті блохи, перестрибували на товариша. В ці хвилини всі трималися від них якнайдалі, щоб бодай ненароком не змінити крихкий процес, порушення якого теоретично могло спричинити невиправні зміни у структурі світобудови, опираючись на ефект доміно.
Вартувало зворотному відкату успішно завершитися стрибком останньої жовтувато-бурої плямки, і до "клітки" піднялося ще кілька молодих ельфійок – все, що утримувало їх на тонкій межі пристойності (якщо це все ще була вона) – клаптик червоної тканини та фарби, що надавали особливостям жіночого тіла нових мотивів. Вони принесли з собою зовсім не вигадливі засоби катування, як того з острахом очікував Лурір, а дерев'яні підноси, доверху набиті різноманітними ельфійськими наїдками та напоями. Хоч шлунки нових "екземплярів" зустріли їжу гучними оплесками, самі страви виявилися не те щоб смачними... Незвичними – чудове слово для такої скрутної ситуації. Та головне інше: попри сумніви, що настирливо закрадалися протягом усього лінивого поїдання, вони таки не вмерли від отрути, а це вже саме по собі не так і погано.
Закінчивши трапезу, чи не годину вони слухали тривожний стукіт барабанів, що чувся віддалік, непромовивши й півслова, не в останню чергу через вартових, які пристально слідкували за ними. І якщо хтось із них намагався бодай позіхнути, то їхні роти одразу стулювалися завдяки тихому звуку зведеної тетеви.
Затим за справу взявся старий ельф, який увесь цей час просто мовчки спостерігав за ними з віддаленого кута круглої кімнати. Він довго і ретельно оглядав свіжих піддослідних, щипав їх шкіру довгими кривуватими пальцями, вкрити татуюваннями (як і решта його тіла), колов їх тонкими дерев'яними голками, паралельно занотовуючи щось шкрябальцем на подовгастій дошечці, що звисала з його слабкого зап'ястя.
Головний убір був настільки громіздким, що в моменти, коли старий ельф нахиляв голову, щоб записати свіжо здобуту інформацію, здавалося, що його тонка та довга шия ось-ось переламається навпіл.
Луріру ельф приділив особливу увагу. Взявши у кожну з рук дивні металеві антенки, він приклав одну з них (тонку та рівну) до його чола, а інша (схожа на букву Y) тим часом почала плескати у металеві долоні, а пізніше і взагалі набирати швидкі оберти, поки зрештою не вирвалася з руки, злетівши вгору. В той момент стриманий ельф, вперше за весь час перебування у "клітці", кліпнув, виразивши своє закрайнє здивування.
- Чародетектор². – пояснив Бе, дещо засмучений такою реакцією прилада, адже на нього (і чому він це досі пам'ятає?) він було відреагував розчарованим слабким похитуванням. 
Притримуючи роуч, він кивнув вартовим, і всіх чотирьох в'язнів повели сходами до вітальні. Внизу, біля невеличкого п'ятикутного люка, який слугував тут дверима, їх зустріла ще дюжина озброєних ельфів. 
- ! – сказав старий ельф, вказуючи пальцем на люк. Вистачило легенького поколювання вістря списа, щоб усі зайві думки поневолених зістрибнули з язика ще до того, як сформувалися б у якесь важливе питання.
Спустившись до мережі підземних лабіринтів, ноги та руки чотирьох в'язнів в той же час закували в рухомі колодки, що істотно обмежували рухливість і наводили на неприємні висновки: швидкістю вони тепер не поступалися хіба що напівмертвій черепасі. Та очі, бодай зараз, мали змогу повноцінно функціонувати...
Вигадливі тунелі-пентагони³ лабіринтами розходилися в різних напрямках, підсвічені зеленуватим гротеском золота дракона⁴. Тут і там проходи були помережені щупальцями коріння, що звивалися попід стелею, пірнали донизу, зникаючи у невідомому напрямку. В такому випадку хідник у тих місцях був значно ширшим, але зважаючи на могутність коріння секвої, цеморіальній ході всеодно доводилося протискатися попід стіною. 
Так вони і йшли зміїною колоною, постійно кудись звертаючи. При цьому нікого з людей не покидало враження, що непомітно вони опускалися все на нові підземні рівні, а повітря ставало дедалі холоднішим і скупішим. Можливо, саме через це їм почав вчуватися жіночий голос, котрий, втім, не мав нічого спільного зі звичним розумінням цього поняття, якщо лише для вас жіночий голос не асоціюється з нічними жахіттями та невідомими монстрами.
Цей голос чувся ніби зі стін довкола, але пізніше, хвилин так за п'ять, коли вся процесія зупинилася у досить великій п'ятикутній залі, де й плити на землі мали рівно стільки ж сторін, та й в цілому все, що могло мати в собі цю порочну цифру, містило її, стало зрозуміло, що те кволе звучання, значно голосніше тут, хоч і досі досить нерозбірливе, вчувалося, о диво, з-за важких кам'яних п'ятикутних дверей.
У самій залі вже завбачливо потріскували смолоскипи у ґротескних торшерах, тому важко було б не помітити, що в ній запросто могло б вміститися хоч кілька сотень ельфів, щонайменше. Навіть від важкого дихання приміщенням розходилося примарне відлуння.
- Досить порожньо, – прискіпливо підмітив Бе, – лишень... – він порахував їх про себе. – п'ять статуй.
Ті велетенські кам'яні створіння у кутах приміщення (від підлоги до стелі), чи то радше витвори особливо хворої уяви, від виду яких волосся на спині ставало дибки, мали якесь позаземне, космічне походження. Боги на таке точно були не спроможні...
- Грандіозні... – тремтячим голосом зашепотів Бе, розуміючи, що вони для них ніхто інші, як ті мурахи для людей. – Цікаво, то в неї рот чи... Фізіологічна будова хтонічних статуй викликала у Бе певні, так би мовити, корективні запитання до каменаря. Та чи хотів, а головне, чи був він направду готовий отримати відповідь? Бе все сильніше починав в цьому сумніватися.
Неочікувано з тіні однієї зі статуй винирнув особливо рослий чатовий; поряд з ним інші ельфи, середній зріст яких мав позначку у 185 см, здавалися дітьми. Довгов'язий шанобливо кивнув старцю, на що той жестом запросив його відімкнути загадкові двері. Заздалегідь завченими рухами чатовий почав водити по вирізьблених у камені жолобках. Космічна мелодія почала заливати простір зали, сироти виступили на шкірі усіх присутніх, а від чудних вібрацій, якими задихали стіни, світ довкола них завертівся.
Кеоідхін міг заприсягтися, що в нерозбірливій метушні нечітких кадрів, які кружляли навколо нього, він вловив щось по-справжньому жахливе. Всі статуї, бува, не ожили? А одна з них і взагалі почала манити його до себе гидким щупальцем... Коли мелодія затихла, а земля під ногами не здавалася в'язким піском, статуї знову були не більше ніж мертвою купою каміння. Тоді ж і двері загуділи на своїй кам'яній мові, утворюючи арку з п'ятьма кутами. А далі... Саме ніщо... Порожнеча, що розверзалася перед очима перших очевидців.
- Там є сходи, – невпевнено запевнив старий ельф не так решту, як самого себе, – точно були ще кілька століть тому, якщо вірити часописам з нашої бібліотеки...
Хоч там і стояла непроглядна темрява, сходи там таки були. Цілеспрямовано стрімкі та безкінечно темні, вони вели, за першим враженням, до справжнього низу усіх дерев Чорного лісу. Туди, куди тягнуться їх безмежні коріння, щоб утримати собою стометрових велетнів.
- Там десь мав би бути цеморіальній смолоскип. – продовжив старющий ельф.
Ніхто й не поворухнувся.
- Трімморе, нумо сходи.
- Я? – Здоровань-ельф кинув боязкий і не менш швидкий погляд у темряву. – Чого це я, Ніґоле? І чому б нам не взяти будь-який з цієї зали?
- А хто з нас головний друїд? Ти? Кажу тобі: сходи за ЦЕМОРІАЛЬНИМ смолоскипом!
Тріммор, потріскуючи міцною щелепою, підійшов до межі, за якою нічого не було видно, заплющив очі та хутко запхнув руку у сиру невідомість. Звідти чувся сам шурхіт, аж раптом:
- Знайшов!
Чатовий прожогом відскочив назад. У випрямленій руці, ніби боячись чогось, Тріммор тримав смолоскипа: запорошеного, вкритого павутиною і чорного, як сама зла ніч. Ретельно вирізьблені на ньому писання не мали нічого спільного ні з однією існуючою мовою. Щоправда, для кількох ельфійських слів там таки знайшлося підходяще місце.
- Шуб-Ніггурат? Дивне слово. – озвучив Бе, коли Тріммор наблизився до Ніґоля. У Луріра підпригнула брова. Ельфи ж позакривали вуха.
- Чому мені здається, що нічого доброго в цьому немає? – стривожився Рональд.
- Цить! – нахмурився друїд. – Яке право ти мав промовляти ці слова?
- Що це дивне слово? Чи - Шуб-Ніггурат? – поцікавився Бе.
Ельфи масово вдихнули. Тріммор вперіщив Бе попід ребра, і поки той протирав підлогу зали від столітнього пилу, Ніґоль, впавши навколішки, почав кланятися усім статуям, бурмочучи щось собі під ніс.
- Мовчати! – пригрозив Тріммор решті людиськ своїм кулаком.
Стривожений Ніґоль звівся на ноги, злісно поглянув на Бе, якого підводили на ноги двійко вартових ельфів, після чого вихопив смолоскип з рук Тріммора та захромав до одного з уже палаючих смолоскипів. Кожен крок ельфійського друїда залишав по собі незадоволене відлуння.
- Від людей одні проблеми. – затораторив він, підносячи волокно до вогню. Ще секунда і... Смолоскип згас. На іншого чекала та сама доля, а третій, щоб вже точно все стало зрозуміло, згас ще до того, як старий встиг до нього дошкандибати.
- Що тут коїться? – очі Ніґоля звузилися і округлилися майже одночасно . – О-о, звінсо, ясна річ. Чого це я одразу не здогадався...
Він поспішив назад до в'язнів.
- Старий чарівнику, будь ласкавий, спробуй запалити цього смолоскипа. – наказово мовив друїд, без натяку на прохання у своєму голосі.
- Зніміть з нього браслет, – наголосив Ніґоль далі. – Він завжди казав, що наділений неймовірною силою. Нехай доводить. Цього вимагає сама... Вона... Це таке собі випробування. Без сумніву, це неможливо зробити, але Їй потрібно знати, що Вона отримає. Доводь, що коштуєш того захисту, який дарувала тобі наша богиня.
Ніґоль ткнув смолоскипом під ніс Бе. Старий чарівник почав хутко пітніти.
- Як я вже казав, а я ж казав? Так? Про що я? Ах, моя сила наділена такою потужністю, що без посоха її неможливо контролювати. А ви ж не хотіли б мені його повернути, повірте, не хотіли б...
Друїд з підозрою поглянув на Бе. Особисто Ніґоль ніколи не вірив словам цього старого шахрая.
- Нижчі друїди позбавили твій посох сили, випадково зламавши його об коліно... Знаєш, перевіряли деревину на пружність. Це було дивно, бо ж чарівні речі не повинні так легко ламатися..
Е-ее... – відповів своїм аргументом Бе.
- Люди ще ті пройдохи, – кинув Тріммор, – а чарівники тим паче. І все таки... Чи не вартує знову надягти на нього браслета?
- Це мені вирішувати, Трімморе. І я не бачу в цьому жодного сенсу. На місці нашого шанованого і, без сумніву, всезнаючого вождя, – зазначив друїд, – я б його взагалі вбив. Як на мене, він просто дурить нам усім голову. В ньому чарів не більше, ніж у криси м'яса. А ось ця людина...
Ніґоль голодно поглянув на Луріра.
- Та навіть і його сили не вистачить.
- Я зможу! – виклично промовив Лурір.
Рональд вітріщився на нього.
- Що? Але ж... Ай!
Кулак Тріммора вчергове розітнув повітря, зустрівшись з тулубом Рона, швидше, ніж Кеоідхін непомітно вгатив носком власного черевика товариша у гомілку з тієї ж причини.
- Легше там! – наказав Ніґоль. – Вони нам ще потрібні живими, а ти, – друїд кивнув на Бе, – переведи слова справжнього чарівника.
- Молодий пан бажає довести, що гідний бути першим у черзі... Довести свою силу. Я не проти... – доповнив він.
Ніґоль високомірно хмикнув, взмахнув рукою, і вартовий відімкнув чаронітний браслет з зап'ястя Луріра. 
- Колодки ми знімати не станемо, браслета вистачить. – відповів друїд на погляд чарівника.
Лурір зосередив погляд на волокні. На його скроні запульсувала синя венка, краплинка поту стікала широким чолом.
- Так і знав. – крізь саркастичну посмішку процідив Ніґоль, принюхуючись.
Запах гару вдарив у ніздрі, у очі заколов чорний їдкий дим, а наступної секунди ошелешені ельфи дивилися, як смолоскип охоплювало фіолетове полум'я. Від безсилля ноги Луріра підкосилися, затремтіло усе тіло.
- Надіти на нього браслета, негайно! – швидко забелькотів Ніґоль. – І інший браслет також!
Щось викликало справжню тривогу всередині чарівника. Точно не те, що тепер його силу стримували два браслети. Було щось гірше, значно гірше... Прикладати таких зусиль для настільки легкого закляття... Невже одна з Великих Давніх справді оберігає їх? Невже вони існують направду? Лурір подумав собі знічев'я та одразу відзначив, якою ж дивно-іронічною була та думка:
"Пам'ятається, при останній зустрічі з "чорним месником" він запевнив, що дістане мене навіть з-під землі... Що ж тоді у мене з'явиться хоч якийсь шанс на порятунок..."