Заячі лапки Бе та сила прохання

Це сталося не одне століття тому, але...
Лісові ельфи не забувають образ...
Чорний ліс є прихистком для всього, що так чи інакше вважається неправильним і огидним по той бік височенних дерев – за масивними стінами великих міст, беззахисних селах чи у самотніх хатинах на краю світу. Скрізь існують сталі палітри сприйняття норм життя на Мапосвіті. І тверда людська рука, міцно тримаючи пензлик, зберегіла за собою право обирати, що тут біле, а що чорне.
Питання було лише в часі, коли їх художньому баченню стала б на заваді композиційна недосконалість лісових ельфів.
Гострорисі створіння мали і не менш заточений характер, на відміну від гномів, яким, щоправда, це всеодно не допомогло вибороти собі гарного місця під сонцем. Поки скупі гноми терпіли та мирилися з витівками "власників Мапосвіту" заради власних вигід, волелюбні ельфи обрали інший шлях – шлях дії. Відповідь людей незабарилася.
Тодішнього теплого ранку лунало щебетання весняних птахів та пахло чебрецем, а з дерев, що аж ніяк не заважало насолоджуватись життям звичайному люду, звисали нерухомі тіла гостровухих, похитуючись від ніжного вітру, як ті сонні маятники.
Інші ельфи, наділені куди більшою кмітливість, спритністю або ж хитрістю, дивом спромоглися втекти від масштабного лінчування і повернулися назад до лісів – своїх первинних домівок.
Там вони живуть і досі. І якщо навіть такі примітивні створіння, як люди, були здатні навчитися майстерно ховатися серед дерев та листя, лісові ельфи злилися з лісом воєдино, немов справжні дріади.
Це сталося не один рік тому, але...
І по цей час злостиві "сини лісу" пильнують, очікують і... Я вже казав, що вони не забувають образ?
Лісові ельфи не забувають образ...

Це були просторі коловидні приміщення діаметром до 10 метрів. З високих стель (близько 4 метрів) звисали десятки невеличких дерев'яних ліхтарів з численними отворами, які не перевищували і 1 сантиметра. Тихий свист розходився попід стелею, а разом з ним крізь незвичні ліхтарі променями пробивалося приглушене зелене світло світляків.
Все, що наповнювало ті простори – від дрібних деталей до умеблювання – було зроблено з дерева, прикрашеного різними коштовностями і своєрідними різьбленнями. Та й самі будівлі ельфи витесували всередині величних секвой, з'єднаних між собою мережею підземних тунелів.
Вузькі спіральні сходи (також дерев'яні) стрілою здіймалися крізь численні кімнати на сотню метрів угору. Горішні поверхи (або як їх ще називали, золоті клітки) з самого початку повернення ельфів до лісів слугували для утримання особливо цінних екземплярів до події такої надзвичайної важливості для ельфів, що її значення у їхньому житті важко було б переоцінити.
Золоті клітки являли собою щедро оздоблені кімнати (нічим не гірші за покої звичайних ельфів) з ґратованими вікнами та кількома суворими на вигляд охоронцями, котрі покірно чатували біля важкого дерев'яного люка, укріпленого сплавами металевої обшивки.
Саме в одній з таких кліток зручно розташувався Баррок Бейрон Бівз, або, як він називав сам себе останніми роками з причин, настільки незрозумілих, наскільки і ясних, – Потрійний Бе. Бо ж якщо пам'ять вирішує пограти з тобою у хованки, їй на думку спадає, що найкращий спосіб перемогти – стерти найоб'ємнішу інформацію, залишивши речі, які людина за життя воліла б забути.
Пан Бівз не сумнівався, що дурнувате прізвисько, отримане ще в юні роки, і було його справжнім ім'ям. За довгі роки життя у "клітці" він змінився до невпізнаваності – набрав зайвої ваги, відпустив довгу рідку бороду, а волосся, колись густе та чорняве, нині, втративши увесь свій колір, охоче покидало його і без того лисувату голову.
Це тому, що я багато міркую – сказав він якось собі за келихом октлі¹. І це було (принаймі якась частина) таки правдою. Думав він багато. Думав він постійно. Що ще тут залишалося робити, еге ж?
Саме зараз Бе розгублено крокував своєю кімнатою, а його очі то й діло натикалися на всюдисущі різьблення. Ось уже незліченні роки поспіль старий безуспішно намагався збагнути їхні історії.
"Але скільки?" – подумав він. – "Скільки років я туточки знаходжусь?"
Бе втратив лік рокам, здавалося, ще в минулому житті, проте, в цьому він практично не сумнівався, спершу все почалося з днів і місяців (вони ж колись існували?), а закінчилося, що було найсумнішим, прогресуючим забуттям самого себе.
Старий вирішив розгадати секрети розкішної кушетки, значно комфортнішої, ніж те ліжко, що було в його справжній домівці, відзначив він.
- В мене ж колись була домівка з ліжком?
Бе продовжив вдивлятися у різьблення. Майстерністю у виконані ельфи не поступалися гномам, а ось стилем виконання...
Чіткі і плавні лінії, ідеальні криві та довершені дуги...  Вони огинали одні одних, не торкаючись, перепліталися воєдино, утворюючи казкові сюжети, де не було й натяку на звичні для сприйняття людьми банальності у вигляді прямолінійних образів. Сама величність абстрактність. І нічого, крім неї.
- Цілковита нісенітниця, маячня якась! – гнівно пирснув Потрійний Бе, схиливши голову на плече. Він гадав, що таким чином зуміє перехитрити хитросплетіння ельфійських ребусів. Утім ця далеко не перша спроба закінчилася, як і передбачалося, провалом.
- Можливо, краще поглянути на все під кутом в 45 градусів? – завагався старий. – За всі... (Ні, справді... скільки ж часу я вже туточки живу?) – ...довгі часи нового життя, я б вже мав збагнути ельфійські мотиви...
- Та кого ти намагаєшся обманути?! – голос старого раптом змінився.
- Я? – відповів він своїм звичним голосом. – Певен, саме зараз я би все зрозумів, якби не...
Потрійний Бе вдивився у густі сутінки за ґратованим віконцем, хоч вже був майже ранок, там досі господарювала напівтемрява та незвичний спокій, що траплявся доволі не часто. А ось на душі старого...
Бе видалося, немов усі тривоги лісу повисли на його шиї і заходилися давати своїм тягарем, через що він не спав пів ночі, вперше за... Старий щосили напружив мізки, але так і не спромігся віднайти бодай якийсь натяк на схожу ніч. Зазвичай після міцного сну і першого сніданку Бе трішки дрімав, затим поглинав другий сніданок, а далі не за горами був і обід. Коли ж кендюх починав рипіти від поглинутих об'ємів, старий споглядав за життям лісу до самого вечора, як зазвичай, цмулячи октлі (інколи йому щастило стати свідком спарювання чи бійки звірів, тоді день вважався прожитим не даремно), аж доки йому не подавали вечерю. На кінець він солодко засинав під завивання вовків на Великий та Малий місяці.
Цієї ж ночі сталося щось дивне. Бе став свідком сновидіння. І неабиякого, а по-справжньому тривожного — з двох причин: по-перше, це було перше сновидіння з моменту появи у нього оберега, а по-друге, це також означало, що оберіг почав втрачати свою силу.
Він ніжно приступив погладжувати пару сушених заячих лапок, нанизаних на товсту нитку, що звисала з його шиї. Смарагдові світляки глухо билися об свої клітки в ритм серця старого.
- Коли мені вже замінять старих світляків на нових? – звернувся він до м'язистих вартових ельфійською, чия гладенька, пружна та сяюча шкіра робила їх схожими на статуй.
Поводилися вони відповідно, відповідально виконуючи свою роботу, яка полягала в незворушному стоянні на одному місці.
Бе закопошився у особистому словниковому запасі ельфійських слів, що не примушували викручувати свого язик, ніби фігляр дзиґу.
Непересічного таланту старого до мов і лінгвістики ледь вистачило для того, щоб осилити деякі тонкості мови гостровухих, вільне володіння якою залежало в першу чергу від майстерного володіння власним язиком, а вже потім від усього іншого. Сам Бе завжди дивувався тому, що інші люди вважали його схильність до іноземних мов чимось неймовірним. "Не важче, ніж вигадати власну мову", – постійно відповідав він.
- Що це за ставлення до почесного гостя? – продовжив він за хвилю.
Тонкі брови ельфів, звично приклеєні до одного місця, неочікувано звелися до вузького перенісся, тому решту своїх претензій Бе продовжив на рідній калхіонській.
- Вони ж майже не світять, а ще постійно мерехтять. З розуму зійти можна!
Попри всі намагання старого відволікти свою наїжачину увагу, нав'язливі думки все сильнішали. Від них нікуди було тікати.
- Невже оберіг справді більше не діє? – задався Бе питанням. – В такому випадку, ким були всі ті дивноодягнені люди з мого сну? А те місце... Що ж то за місцина така з позамапосвітною архітектурою, а головне, що то була за огидна почвара?
Його насторожену свідомість повернули на землю якісь голоси та кроки, що швидко наближалися. Обидва вартові здивовано переглянулися один з одним.
- Нові полонені? – зашепотів один з них.
- Без сумніву, але чому ж їх не відвели в особисті клітки? – стримано здивувався інший ельф.
Вартові перевели погляд на старого. Їх вузькі вуста були готові розповзтися довгастими обличчями, чого раніше ще не траплялося – поки Потрійний Бе міцно не спав, так точно...
Бе, звісно, був би радий можливості нарешті порозмовляти не з самим собою. Подібна нагода траплялося не так і часто. За всі... – "Ох, мене це вже починає дратувати!" – Коротше кажучи, такої нагоди йому ще не випадало?
В будь-якому випадку, він такого не пам'ятав.
Попри це, дивна посмішка на обличчях ельфів змусила старого засумніватися.
- Чого це ви раптом такі щасливі?
- Прен'юдія. – мовили обидва ельфа одночасно.
Бе не був певен, чи зрозумів те слово досконало точно. Будучи таким знайомим, либонь, якось пов'язаним з часами молодісті, воно змусило його запашітися, і чого б це?
- Чи не могли б ви, люб'язні ельфи, пояснити мені значення цього слівця? – сказав старий.
- Процес оголення. – відповів один.
- А також злиття. – продовжив інший.
- Тіл? – припустив Бе. – Якщо так, то якби вам сказати... Моя магія дещо застаріла для цього, розумієте?
Ельфи очманіли від такої неповаги. Один з них копнув тупою стороною довгого списа старого під бік.
- Душ, дурне людисько! – замахнувся його колега вже своїм списом. – Увесь комплект зібрано. Час платити за нашу щедрість і доброту таки прийшов. 
- У мене немає грошей. – чоловік про всяк випадок почав вишукувати монети у своїй старій вицвілій мантії.
- Нам і не потрібні твої брудні гроші, людисько.
- Як чудово. – зрадів Бе.
- Заплатиш тим, що до часу мають всі – життям.
- Не може бути... – якийсь спогад зашкріб старого у тім'ячко. – Знаєте, я не надто незадоволений вашим обслуговуванням. Вимагаю привести до мене власника цієї таверни.
Ельфи розсміялися. Потрійний Бе точно не знав (чи, можливо, не пам'ятав) подробиць своєї появи у таверні посеред лісу та умов, на яких його погодилися утримували, але хіба ж до важливих гостей ставляться так зневажливо? За умови, безумовно, що він щось не наплутав.
- А чому, доречі, я почесний гість? Хіба я не був за життя ніким? – Бе підірвався на ноги. Біль охопила усю його голову. – Та я ж в'язень!
Він розсміявся від неприємної правди (а ще трішки тому, що повільно божеволів.), що так легко відкрила перед ним свої двері, які до цього часу міцно були замкнені у його свідомості на ключ солодкої омани.
Кроки тепер лунали зі сходів. Голоси також. Він знав цю мову. Люк відкинуло на бік.
- Це якась помилка. – промовив перший в'язень, завалившись у кімнату від поштовху у спину. За ним з'явився ще один зі словами:
- Це провина чарівника!
- Моя? - озвався Бе на такий дурний наклеп. – Та я весь час нидів ось туто! Побрехеньки! Хоч, щоб там хтось не зробив, я й не таке міг, якби хотів... 
- Впевнений, ми зможемо домовитися з вашим вождем. – почувся ще один голос.
Старий поглянув на третього в'язня, втративши при цьому дар мови. Це золотисте волосся, ця чарохромія² у очах і холоднокровний вираз обличчя. Хто він? В момент, коли йому здалося, що вони були раніше знайомі, він також був переконаний, що бачить його вперше.
- Про що я там говорив? – Бе пошкріб бороду. – Ох, так, що тут коїться? І чому у мене болить голова?
- Вам всіх скоро принесуть у жертву нашим богам. – нагадав вартовий ельф.
- Головна біль скоро тебе не турбуватиме, старий чарівнику. – закінчив його гостровухих товариш.