Вівця у вовчій шкурі

Вовки підкрадалися все ближче і ближче. Інколи вони зникали за стовбурами широких секвой, а тоді, зі знанням своєї справи, чарівним чином вигулькували геть в іншому місці, продовжуючи неквапом наступати на свою здобич.
Тедхг запалисто закрутився на місці. Його прискіпливий погляд чіплявся за кожну підозрілу тінь, яких тут (за підступних обставин) ставало все більше, а нашорошині вуха вслухалися до сторонніх звуків, яких, втім, взагалі не було чутно.
Доперва ліс стугонів своїм гіллям. Цілком можливо, він навмисно приглушував хижі кроки, щоб якийсь вовк таки зумів непомічено вистрибнути десь поруч та ухопити хлопця за бочок. В усякому разі саме в цьому запевняли Кенуардські колискові, які на рідних землях Тедхга вважалися справжнім насильством над 
нестійкою дитячою психікою.
Будучи вже дорослим, він і досі не розумів, як погрози можуть сприяти сну, адже, опинившись у такій ситуації за життя, злякався навіть його шлунок, закрутившись у гудзь.
Саме тому Тедхг обережно схилився над домовиком, недбало схопив його на руки і...
- І що ж накажеш мені робити далі? — запитав хлопець у мозку. Звідти ані ідеї. У вухах тихо загуділо – це самотнє перекотиполе простувало обширними просторами регресії. Зовсім скоро і воно зникне в вдалечині розгубленості.
- Тікати то нікуди... – визнав він. А якщо б і було, Тедхг не був спроможний навіть на те, щоб відірвати ноги від землі, такими важкими вони здавалися. Хлопець направду відчув себе важким незрушним деревом з кісток та м'яса. А такі дерева навряд чи були б практичним рішенням Творців, хоч і доволі незвичним.
Тедхг продовжив спостерігати...
Серед майже суцільної темряви ці великі чорні вовки природно злилися воєдино з похмурим лісом, і поки Тедхг помилково сприймав густий кущ за одного з них, ще одна пара блакитних очей уважно стежила за кожним рухом юнака. 
- Вони б вже мали напасти. – боязко припустив Тедхг. – Либонь, вони не голодні? – заходився він сам себе заспокоювати.
Всередині нього зажевріла маленька надія, але тоді ж високо над його маківкою зарипіла міцна гілка, що тяглася через всю галявинку – і надія, все ще тримаючись за канат простодушності, поволі почала сповзати донизу. А потім з тієї гілки, як загарчить... Як завиє... Ефірний канат в мить репне, а надія полетить шкереберть у вирву розбурханої уяви Тедхга.
Завили і вовки. Тепереньки вони не ховалися за деревами, але, на велике полегшення хлопця, і не нападали. Всівшись широким колом, вони посідали на землю та продовжили свою вовчу мантру.
Тоді щось масивне приземлилося позаду Тедхга, позаяк "ГЕП" пролунало поверх асинхронного співу зграї. Рідкі бліді промені місяців ледь торкалися долівки, проте раптова тінь всеодно накрила Тедхга, немов та гора. І чомусь він був переконаний, що це не банальна гра світла надає тій тіні таких неправдоподібних рис. Парубок боязко оглянувся, а потім швидко зробив вигляд, що й не намагався переконатися у правдивості своїх суджень, щосили ігноруючи факт побаченого.
Чи не кожному на Мапосвіті був відомий факт, нібито з куди з більшою ймовірність у людину двічі підряд влучить блискавка... або, скажімо, існувало трішки більше шансів побачити рідкісне явище – зворотню веселку, котра огинає небо, торкаючись землі своєю найвищою точкою у спектральній дузі, ніж те, з чим Випадок звів Тедхга. І якби він не намагався себе переконати в діаметрально протилежному, зриме ним не було схоже на голодні галюцинації.
Як правило, якщо комусь довелося мати справу з цією істотою, то перша зустріч автоматично ставала останньою. Причина аж ніяк не полягала у їх надзвичайній рідкості. Вся проблема ховалося в їх великих іклах, гострих пазурах та, що логічно, вбивчій натурі. 
Слюна з пащі двометрового вовкуна плеснула Тедгху на плече, немов хтось положив верхи міцну долоню. Руки Тедхга опустилися. Домовик глухо гепнувся об землю.
"А чи так було б погано сконати від вовчих ягід, як бути розтерзаним зубами справжнього вовкуна та його вовчої зграї? А тепер ми однаково помремо, ще й голодними..." – забурчав до Тедгха шлунок. Хлопець не мав, що йому відповісти.
- Пл-лошу пл-лобачення, моя вина. Цим слюням іноді так важко дати л-ладу. – пролунало низьке гарчання, від якого зазвичай очікуєш почути іншого. – Гал-лнюща сьогодні нічка, та пану тут блукати всеодно не вал-лто. 
Тедхг смикнув себе за вухо, поглянув по сторонам, а що як... Тоді знову кинув боязкий погляд собі через плече. Ні, йому таки не здалося... Білосніжний вовкун стояв позаду так близько, що він міг чути його важке дихання.
- Вашому невеличкому товал-лишу, схоже, потл-лібна допомога. — вовкун здивовано почесав власну макітру, а тоді, либонь згадавши, що в його випадку розмову варто починати з іншого, додав. – Моє ім'я – Чол-лний кіготь. Я не їстиму вас, і сам не л-ладжу наближатися до он того соняха. То є ніхто інший, як павунях¹. Знайте, він сам л-ладо вами поласує.
Чорний кіготь кинув недобрий погляд на павуняха, оголив свої гострі зуби та басисто загарчав. Павунях, висмикнувши себе з землі, чкурнув подалі від біди, швидко перебираючи своїми численними лапками-коренями.
- А я – Т-тедхг... Мене справді не з'їдять? — непевно перепитав хлопець, косячись на інших вовків в зграї, які явно були зацікавлені в тому, щоб трішки ним перекусити. — Чи не їстимуть саме зараз, але обов'язково з'їдять згодом?
- Доки я пол-луч, ні, не їстимуть.  – Чорний кіготь з батьківською любов'ю поглянув на своїх чотириногих друзів. Всі вони жадібно давилися власними слюнями. – Вони, зл-лозумійте мене, не л-лозл-лізняють людину від інших твал-лин у цьому лісі. Для них ви така ж їжа, як і потенційна небезпека. Вони пл-лосто хочуть жити. Як і всі. Але я собі кажу: Чол-лний кігтю, твол-ли добл-ло, добл-ло і повел-лнеться. Тож я і вам з л-ладістю допоможу, а в замін попл-лошу лише теплу бесіду.
- Бесіду? 
Чорний кіготь розвів довгими руками, що сягали йому колін.
- Тут майже нема з ким пол-лозмовляти. А я, не повіл-лите, більше люблю л-лозмовляти з людьми, а не їсти їх. За один винятком, якщо ці люди не полюють на нас. Тоді таки доводиться їх їсти. – з легким сумом у голосі сказав вовкун. Вочевидь, цього йому здалося замало для переконливості, тому він, з сильним бажання наголосити на важливості наступних слів, підняв вказівний палець догори. – Але я завжди пл-лошу пл-лобачення пел-лед тим, як л-лоздил-лаю тіла на шматочки. Їх кл-лики тл-ливають не надто то й довго. Я таки самий спл-лавжній шеф-кухал-л, якщо спл-лава стосується швидкого пл-лиготування вол-лога  до майже без мукової смерті, хе-хе... 
Тедхг, насторожено зіщулившись, провів поглядом не менш пошрамованого, ніж сам вожак, вовка, котрий з обережністю підступив ближче та почав обнюхувати непритомного Хоббі, а за тим і його самого. 
- Звіл-лі всьому вчаться у людей, а не навпаки. – спробував заспокоїти Тедхга вовкун. – Якщо людина вбиває, то вбивати і звіл-л. Фол-лмує пл-ликлад, а не пл-линалежність.
Тедхг кивнув. По правді кажучи, він і не чув тих слів, просто плив собі відсторонено за течією розмови, доки подумки намагався зважити пережите.
- Тобто, все, що розповідали про кровожерливих вовкунів - вигадки? – наважився почати Тедхг. – Ви, виявляється, не дурні звірі, ще й розмовляти вмієте.
Чорний кіготь різко похмурнів.
- Боюся, це таки пл-лавда, але знаєте, я впл-лаві говол-лити за самого себе. Я не вбиватиму пл-лосто тому, що можу. Я - не людина... Л-лозумієте? Хм-м, напевно, таки ні... – вовкун замислився, на саму долю секунди, затим повів далі. – Люди постійно казали, що найбільший вол-лог людини – пл-лил-лода з її небезпечними явищами, хижі звіл-лі, хвол-лоби, пл-лоте це не так. А знаєте чому? Бо від всього мною пел-леліченого завжди знаєш, чого очікувати, л-лозумієш до чого вал-лто готуватися. Все це не має людської підлості. Наспл-лавді... найбільша небезпека для людини  – сама людина. Людина і сама собі непоганий вол-лог. Ех, пл-лобачте стал-лого вовкуна, нині вам точно не до цього...
Чорний кіготь підвів свою вовчу голову, усміхнувся ( хоч це більше було схоже на злий оскал, який аж ніяк не передавав його справжньої – чуйної натури) сумним сріблястим промінчикам та на кілька секунд його думки відлетіли у далекі місця, позбавлені усіх формальностей фізичного буття у цьому світі вічних правил, де, насправді, не існує ніяких правил, бо ж діють вони виключно вибірково та передбачено сліпнут перед пригорщами рук, що засипають золото за пазухи.
Тільки тепер на видовженій морді вовкуна Тедхг помітив два невеличких кола зі скельцями, з'єднані вигнутою металевою смужкою. Він щохвилини попраляв ту дивну штуковину своїм вказівним пальцем. 
Хлопцю навіть здалося, що з блакиті очей Чорного кігтя впало та сховалося у білому хутрі кілька сльозин... або ж... то була лишень майстерна гра вигадливого місячного світла.
- То, що тут забув молодий пан Тедхг? – сказав Чорний кіготь згодом. – В Чол-лному лісі л-лідко опиняються пл-лосто так. Не впали ж ви з повітл-ля.
- Пам'ятається мені, саме так і сталося. Ми втекли з Кенуардської в'язниці, а потім... — від самої згадки тієї миттєвості, що мала властивість здаватися цілою хвилиною, хлопець відчув легку слабкість у тілі. – ...я спіймав себе на думці, що почуваю себе шматком розігрітого заліза, яке стиснули до розміру чверть лора², а потім знову повернули до нормального стану.
Вовкун з запалом пошкріб рукою свої волохаті груди.
- Ох-х, зал-лаз я б не відмовився від засобу пл-лоти бліх, але мова мала йти не пл-ло це... Ах, точно... Якось мені попала до л-лук вельми цікава книга. В ній л-лозповідалося щось схоже на ваші слова. Це був детально описаний пл-лоцес пел-ленесення свого тіла з точки А до точки Б.
- Те...телепортація? – Тедхгу запаморочилося у голові. – Я читав... Це жахливо... Ігри з Простором та Часом – погана ідея, ой, яка ж погана... І як я одразу не збагнув? Це ж так очевидно!
Очі Чорного кігтя зблиснули від щастя.
- Що за щасливий випадок! Зустл-літи в цих темних місцях л-лозумну людину – сама спл-лавжня вдача. Як я вже напевно казав, здебільшого з людей сюди заносить л-лізних бл-лаконьєл-лів і чол-лних мисливців. Ну-у, а всі вони, за замовчуванням, не надто л-ладі до л-лозмов з людьми, що там казати про мене... А ще ті схиблені фанатики. — Чорний кіготь наморщив носа від огиди.
- Фанатики? — Тедхг схопив себе за волосся, силкуючись згадати слова божевільного Джо, якими він називав місцевих сектантів. —  Білі Каптури? 
- О-о, так, здається, саме так вони себе і називають. Постійно линуть, як ті пл-лимал-ли. Спочатку я було їх злякався, е-е... але це так... між нами, гал-лазд? Всі ж знають, що пл-ливід не існує.
Тедхг знову схопив домовика на руки.
- Мені негайно потрібно знайти моїх друзів! А потім якось дійти до храму тих чудаків. 
- Дл-лузів? Часом не тих, що потл-лапили
до л-лук ельфів? Певен, я міг би спл-лобувати все влагодити і з ельфами... Вони досить таки... – Чорний кіготь скривив писок. –  Гол-лді... Куди пл-лостіше буде з людьми, що ті совині носять маски. Пл-лопоную почати з...
Чорний кіготь замовк, його вуха насторожено задвиготіли, а ніздрі заходилися гучно втягувати прохолодне лісове повітря. Вовки зі зграї, заскавчавши, перепуджено піджали хвости і кинулися геть.
Лише після цього, значно слабші органи сприйняття людини, дозволи Тедхгу зрозуміти, що викликало у вовків такий переляк. До них з неба щось наближалася. Щось, що палахкотіло все яскравіше. Щось, з чим світло місяців не мало змоги конкурувати.
Велика вогняна куля пробила зелений купол та, ламаючи все гілля на своєму шляху, впала на краю потрісканої галявини. Листя з дерев почали рясно осипати поляну, немов конфеті після яскравого шоу.
Чорний кіготь заступив собою Тедхга і, оголивши довгі пазурі, що і близко не були чорними, прийняв засихну стійку, а потім почав чомусь задкувати.
Тедхг визирнув з-під руки вовкуна, яка прикривала обличчя. Хлопець поглянув в чому ж справа – його руки смикнулися до очей, Хоббі опинився на землі, рехкнувши крізь безпам'ятство. Мружачись, він намагався дивитися на дивне явище крізь пальці.
Це було воістину дивне полум'я. Не взмозі нічого підпалити, воно виїдало очі не гірше за Велике Сонце у свій пік. А коли очі Тедхга почали миритися з різким контрастом, він побачив, що то була ніяка там не куля, як було подумав він спочатку, і не трикутник – як здалося йому трішки пізніше –, а зі зріст людини, охоплений сліпучим полум'ям птах.
Дивно, подумав хлопець, як багато незвичного ховається поруч з людьми: Соняхи - хижаки, вовкун, здатний розмовляти з філігранністю доктора наук, а тепер ось і цей палаючий птах. Чого ще очікувати? Кінця світу? Тедхг глузливо всміхнувся над абсурдністю своїх думок.
- Це не їх адепт. — негадано промовив птах сам до себе. Тедхга це вже майже не дивувало. Можливо, тільки те, що дзьоб птаха при цьому і не ворухнувся, позаяк Його думки могли набувати вібрацій та поширюватися як акустична хвиля повітрям, частота яких знаходилася саме в потрібному для слухового сприйняття живими створіннями.
Разом з промовленими словами Вогняний птах, склавши раніше розправлені крила, що візуально робили його ще більшим, спалахнув ще яскравішим - білим вогнем, а затим швидко почав згасати. За лічені секунди він перетворився на обвуглений шматок, який ось-ось розсипеться купою золи, варто дмухнути мусі. Так і сталося, щоправда, тепер на купі золи стояв низенький чоловік у лахмітті.
- Це також ваший дл-луг? – Чорний кіготь запитально поглянув на Тедхга.
- Я надіявся, що ваш...
- Хто ви такий, пане?! – спробував вовкун, відійшовши на безпечнішу відстань, але чоловічок продовжив мовчки струшувати с себе залишки попелу. Чорний кіготь натомість продовжував принюхуватися, постійно оглядаючись місцевістю у пошуках чогось, що цілковито збивало його з пантелику.
- Тут пахне квітами... – сказав він.
Тедхг вдихнув на повні груди, виразний аромат квітів заповнив собою увесь простір. Яких саме квітів? Усіх одразу.
- І що в цьому поганого?
- У самих квітах нічого, от тільки вони у цьому лісі не л-лостуть. 
І тут почулися швидкі кроки. Позаду низенького чоловічка з'явився ще один – вищий і міцніший на вигляд – з так-сяк заточеною гілкою. Одним стрибком він подолав відстань у кілька метрів і опинився навпроти Чорного кігтя. Заставши його зненацька своїм дещо неприйнятним виглядом, дикун повалив вовкуна на долівку та різким рухом увігнав кіл у саме серце звіра. Чорний кіготь встиг лише крекнути від несподіванки.
- Дивина яка, чому він не захищався? – промовив той дикун зводячись не ноги. – Йому ж від цього гірше! Головне, тепер невинна людська душа вільна від тіла, що було прокляте упирем! – завершив він, переможно підпираючи босою п'ятою бездиханні груди.
Тедхг, не довго думаючи, розвернувся, щоб втікати, але, не зробивши й крока, перечіпився об тіло домовика та впав на ще один туманник, випари якого одразу привели хлопця до почуттів після не найм'якшого приземлення. 
- Не дякую, людино. — майже загорлав той дикун. — Така наша робота – наглядати за людьми. Особливо за тими, що бережно плекають віру у Нас! Тихо несуть істину у світ, щоб інші боги не стали свідками... – наступне слово він промовив настільки тихо, що його могли почути хіба що кажани, – ...бунту. Ми своїх в біді не кидаємо!
Дикун підморгнув Тедхгу, свідомість якого все ще сприймала реальність, наче сон. Хлопець нажахано закивав і продовжував це робити, коли варвар вже закінчив свою офіційну частину промови.
- А нині веди нас до своїх побратимів! — продовжив він за хвилю мовчазного кивання хлопця. — Та що з цим світом не так, Сонцепику?
Здоровань схопив Тедхга за плечі та підійняв над землею, трішки струснувши ним.
- Ти мене чуєш, хлопче? Час відсвяткувати довгоочікуване повернення ваших Богів! Ви ж готувалися до цього все своє життя! Хоча, з іншого боку, як до такого можна бути готовим? Особливо коли перед очима постаю - Я... Маю надію, що святковий пір уже накрито? — поцікавився він, ніби між іншим.
- Він не один з них, Душно! – незадоволено повторив Сонцепик, підступивши ближче. – Хіба ж ти не чув моїх думок?
Душна обережно опустив хлопця на землю, ледь не зламавши тому ноги.
- Я був надто зайнятий точінням гілки об камінь? – невпевнено відхрестився він.
Сонцепик нахилився над тілом мертвого вовкуна та беземоційно хитнув голою.
Що було досить таки легко, адже не так і важко здаватися байдужим, коли твоє обличчя приховують ганчірки. І не ті, яким миють підлогу! А таки незвичними... Дуже незвичними. На тих ганчір'ях слабко зоріли незрозумілі руни, з'являючись то зникаючи, кожного разу все в новому місці.
- Його не потрібно було рятувати. – холодно промовив Сонцепик, подарувавши свій невидний погляд Тедхгу. Хлопець мало не зомлів від холодних синіх рун, що свердлили його голову. 
- Втручатися в плин природи не варто. – тим часом продовжував Сонцепик далі. – Все має свою... як там люди це називають – Долю? Яке чарівне слівце для звичайного сценарію.
Душна відмахнувся.
- Та що там може статися? Одним мертвим упиром менше, однією живою людиною більше... Якщо хтось мав померти, то яка різниця, хто саме?
- Завжди варто пам'ятати про ефект мурахи³. – розгнівався Сонцепик.
- А якщо... так і було заплановано? — припустив Душна, схрестивши на грудях руки. – Тоді я не порушив ніяких там планів природи. – А що як... втручання – і є план. А не втручання – порушення її плану?
Тедхг розгублено переводив погляд з одного на іншого. Він не надто розумівся на настільки неосяжних для людини темах. Однак, здавалося, вони й самі не надто на тому зналися. Єдине, що було зрозуміло достоту – вирішувалася доля його життя.
- Прошу пробачення... — якось жалюгідно зазвучав голос Тедхга. — Хочу зазначити, що він не мав наміру мене вбивати. Гадаю, це важливо... А ще я не думаю, що вбивати мене заради відновлення порушеного задуму природи – хороша ідея. Хіба ж в природі головне – не баланс?
- Упир? І не хотів посмоктати крові – Душна ледь стримався, щоб не засміятися.
- Абсолютна брехня, людино! – гримнув Сонцепик. – Упирі – витвір рук Ель-Фатала. Але... – руни, що було сяяли багряним кольором, згасли, – ...в іншому людина права... У природі має бути рівновага. Сьогодні твоє щастя, смертний.
Тедхг поглянув на розпростертого на землі вовкуна: Роззявлений писок, висолоплений набік язик та скляні очі, наповнені збентеженністю від передсмертного розуміння того, що його переконання виявилися брехнею – робили його смерть якоюсь дурнувато-безглуздою.
- Роби добро і воно повернеться? Таки повернулося, шкода, що зробило це одним місцем... – харамаркнув Тедхг.
- Ось і добренько! – підбадьорливо кивнув Душна хлопцю. – Людина врятована, оболонка упира вбита, а її людська душа вільна. Гарний фінал для всіх.
- Ну-у, так, напевно... Та насправді це вовкун, а не упир. Їх не вбивають кілом в груди.
- Справді? Він живи – вік помиляйся. Так люди кажуть?
- Майже...
- Душно, нам час. – відрубав Сонцепик. – Нехай людина рятує своє життя самотужки. Така їх доля. Нам час знайти шлях до...
- Храму забутих богів!? — осяяло Тедхга раптом. Щось у цій двійці зачепило в хлопцеві сплячий тригер, а той, у свою чергу, запустив процес відновлення, здавлося, пропущеної повз вуха інформації – почутої колись раніше від божевільного Джо та повністю забутої того ж дня.
- Забуті боги. — зашепотів Тедхг. — Ви справді давні боги? Душна та Сонцепик, саме так їх і звали! – повторив він виразніше.
- Так! – зрадів Душна, а на його обличчі з'явилася широка усмішка. –  Тобі також потрібно туди? До людей, що називають себе... – він почав хапати зникаючу думку рукою у повітрі.  — Як вони там себе називають?
- Білі каптури. — сказав Тедхг. —  До храму потрібно не тільки мені, а й моїм друзям. 
- Бачиш, Сонцепику? Він таки свій. Недаремно я таки врятував бідолагу від вовкуна. Ех, шкода твоїх друзів. Вмерти за крок до такої події... – Душна скрушно розвів руками.
- Я... Він... Вони... Не думаю, що...
В той час Сонцепик підняв вказівний палець догори та промовив:
– Via fidei.⁴
На кінчику пальця вутлого Бога з'явилася яскрава точка – невеличке коло, що зірвалося у повітря та полинуло між деревам, залишаючи за собою нитку зі світла. Сонцепик кивнув їм.
- Ходімо, людино. – сказав Душна.
Голова Тедхга гуділа від запитнь, на які, він був певен, не отримає жодної зрозумілої відповіді. Та й він сам, зрештою, знаходився не в тому стані, щоб хоч спробувати осягнути те, що сталося з ним за останню годину. Що там казати, хлопець досі не помічав, що всю цю розмову перед ним стояв повністю оголений Бог. 
- Якщо мене не хочуть почути боги, – вирішив він, все ще не до кінця сприймаючи свої слова, – залишається вірити, що мене почують люди.
З надією на краще Тедхг підтюпцем поволочився за ними слідом, прихопивши з собою в останню мить скаліченого домовика. Іншого вибору в нього всеодно не було.