Сонячний птах

Вулканічні демони були нажахані побаченим. За вельми дивних обставин вони чомусь не нападали у відповідь. Виникало настирливе відчуття, що щось ранило їх темні душі до самої глибини, змусивши важкущі тіла застигнути. Проте подібна реакція неабияк потішила добряче підбите самолюбство безіменного.
- Здивовані моєю могутністю? – він уперся руками в боки і гордовито заусміхався до кам'яних потвор. – Це ви ще не бачили найкращу версію мене самого. Раніше мене пам'ятав увесь квадрат, як Бога пахощів, свята та... – чоловік кивнув своїм вольовим підборіддям кудись в область паху, – родючості, видна річ. А тепер моє ім'я уособлює один з чотирьох місяців. Практично ніхто й не задумується над тим, звідки взялася назва, кому це ім'я належало раніше... Мене – Душну – навіть почали називали Богом смороду, уявляєте? А я лише один раз звалився у яму з свіжим драконячим гуано... Та що з вами таке? Ви чого зависли? Вуглику, я для кого все це розповідаю?
А Вуглик все не зводив сумного погляду з купи мертвої породи, яка ще п'ять хвилин тому була цілісною грудою живого каміння. Решта його побратимів, успішно синхронізувавшись між собою, також витріщалися в тому напрямку, дурнувато покліпуючи очицями.
- Не можнь вбивать жінка! Можнь бить, але не до смерть! – зрештою злісно загримів Вуглик. – Вона єдиний жінка середь нас! Буля...
Попри запевнення чарозоологів¹ у зворотньому, відповідь Вуглика таки свідчила про наявність у них, хоч слабкої, але все ж емоції суму, притаманної, як було відомо, тільки найрозумнішим видам життя.
- Справді? – Душна зніяковіло поглянув на велику кам'яну голову на постаменті з її ж обсипаного тіла. Відкинувши на задній план факт того, що для нього це була просто велика огидна істота – він спробував побачити крізь призму Творця.
Раніше розпечені очі-гудзики згасли, а щелепа саме відкололася та скотилася до його ніг.
- І як ви тільки зрозуміли, що вона жінка? Була нею...
Вуглик скрушно захитав головою, так ніби відповідь була до неможливості очевидною. Він почав показово загинати пальці, тільки навпаки, розгинаючи їх.
- Вона тендітня, мати великі красиві око і красива пика. Хрясь – то є бачишь? Геть не схожя на інші нас. А її голось – люта подув вітрів, що лунає у печера. А ти її...вбить!
Пролунав рев сотні розгніваних вулканічних демонів. Один з них, нарешті збагнувши, що сталося, підняв з землі здоровенний камінь та люто жбурнув ним у Душну – той ледь встиг відскочити в інший бік. Згодом, радо взявши приклад з свого побратима, інші тролі також почали засипати Бога кам'яними снарядами. З верхівки гори тепер злітали глиби, а інколи, через нестачу каміння, більш дужі особи в запалі битви гарячково жбурлялися своїми меншими товаришами.
Втім, і це все ще був лише початок...

- Ти розумієш, де опинився?
- ...
- Які твої дії привели до цього?
- ...
- Можливо, ти хоч пам'ятаєш своє ім'я? Справжнє ім'я.
- ...
- Яким ім'ям тебе нарік Перший?
Напівоголений чоловік, усе тіло якого вкривали довгі глибокі рани, ледь-ледь смикнув одним кутиком рота, коли кнут вчергове розсік повітря та врізався в його груди з ляскотом грома. Цього разу, до якого приклалося найбільше зусиль, все знову скидалося на те, що йому було не боляче, а саму малість огидно. Чоловік на те зневажливо плюнув в бік свого гостя, що, здавалося, був ладен змусити кнут працювати без допомоги чиєїсь руки.
- Так геть не цікаво…– залунав знову голос, який, почувши, нізащо не забудеш, а найменший звук серед самотньої ночі нагадуватиме про нього протягом усього життя знову і знову, доки ти не зійдеш з розуму або... чого гірше. – Ти ж майже не відчуваєш болю. Ніякого нам задоволення...
Власник цього голоса опустив пазуристу долоню – кнут бездушно гепнувся на чорну долівку поміщення, в якому не було жодного віконця, окрім оглядового, що розташовувалось у товстих дверях цієї сталевої камери, щоправда, звісно, і воно призначалося виключно для наглядачів, тож тут переважну більшість часу панував напівморок.
Єдине джерело освітлення – великий скляний ковпак на стелі, що заливав приміщення тьмяним червоним світлом – мав на меті не так освітити приміщення, як, підкреслити його, надавши темряві більшої глибини.
- Твоє ім'я – Абаддон. Ти – Янгол Смерті, особистий помічник Першого у "СУП" – Смерть у порога. Це чимала компанія, так? 666 поверхів киплячої роботи? Хех... Ти не надто цікавий співрозмовник, тобі вже казали? 
- ... – відповів чоловік. Він просто дивився перед собою, нічого не бачачи; в крайньому випадку, чоловік досить майстерно вдавав, що довкола нього нічого не відбувається.
- Гаразд, тоді до суті справи. Ти повинен виконувати накази Першого без жодного роздуму. Ти взагалі не повинен зайвий раз думати. Тільки-но хтось починає думати, у системи завжди виникають проблеми... Що він там зазвичай просить? Забрати особливо цінні душі? Позбавити життя істот, що намагаються перемогти своє логічне завершення – смерть? Чи, чорт його знає, супроводжувати деяких видатних для нього постатей?
Численні королівські² ланцюги, якими чоловік був надійно прикутий до масивного металевого крісла в самому центрі камери, напружено забряжчали. 
- Носити випивку його клієнтам.
Демон, що стояв праворуч від в'язня, тримаючи тацю з палаючою випивкою, затремтів. Вібрації тамованого страху радо підхопила і сама таця, яка тепер торохкотіла, як вікно під час хуртовини.
- Хм-м... А я було хотів запропонувати тобі келих пекельного віскі. Бог бачить, краще тобі цього не пропонувати. – Колючий голос таємничого співрозмовника видав щось на кшталт смішка. Як правило, настільки неприродні звуки викликали у людей незрозумілі приступи паніки.
Далі він роздратовано розітнув рукою простір.
Демон швидко закивав та радо відступив до стіни (для цього його знадобилося зробити половину від свого звичного кроку).
Воістину величезне та рогате створіння Пекла полегшено видихнуло, додатково вжавшись в стіну. Таця все продовжувала вистукувати тихі ритми страху в його міцних руках. Не подумайте хибно, цього демона не можна було б назвати боягузом. Саме знаходження у такій... вибірковій компанії... кого завгодно змусило б почуватися не у своєму котлі.
"Краще вже цілий рік мішати чан з душами, ніж знаходитися тут разом з ними..." – подумав демон, і навіть це зробив доволі боязко, що одразу відчула інша істота – висока, худа і в довгому чорному плащі. Втім, на радість рогатого, вона прикипіла поглядом до ув'язненого чоловіка у кріслі.
- Не звертай на нього уваги. Збирачі душ не надто компанійські створіння. – таємничий гість поглянув на навислого над кріслом Збирача, який принюхуався, не взмозі повірити власним ніздрям. – Колись це чорне вбрання належало Жнецям, але зараз... Та ти і сам все знаєш. Реформи все змінили, і тепер чорний ринок душ збіднів, а ціни злетіли, пробач мене мій Дім, до небес. І все ж ці потвори не ідеальні – полюбляють коштувати спогади, емоції, душі... В тебе ж нічого з цього нема, Абаддоне? Майже нема... От воно і дивується цьому, гадає, що ти якось ховаєш все від нього.
Абаддон повільно підвів опущену до землі голову та сміливо заглянув прямісінько у саму темряву каптура Збирача Душ, крізь яку, як можна було припустити, поблискували його очі. Той, здається, не очікував такої сміливості, тому ніяково відступив назад.
- Вперше бачу, щоб такі когось боялися. – спокійно промовив голос далі. – Але чому тут дивуватися? Всі мають душу. Що там казати, – він багатозначно реготнув, і його непереконливо підтримав  демон, що й далі тіснився попід стіною. – Навіть я маю. Але не ти... Привідкрию для тебе трішки твого минулого. За життя ти розривав власну душу стільки разів на такі дрібні частинки, що я аплодував тобі стоячи. Моєму здивуванню і захвату не було меж. Ти зумів провернути неможливе! Та Першого все ж перехитрити не вийшло. Він дуже цінує свою роботу. Як би ти міг подібне відчувати, я б сказав – не ображайся на нього. Така у нього робота. Він, як не як, оцінив твої вміння, тому тепер ти йог особистий помічник – ліва рука.
З вуст Абаддона вирвалося якесь тихе гарчання.
- Тут ти правий, радше слуга. І все ж таки пророблена тобою праця – дивовижа. Як тобі це вдавалося? Секрет? Ах, точно... ти нічого більше не пам'ятаєш... – він підступно усміхнувся, оголивши гострі зуби. – Дуже шкода, бо, знаєш, я твій фанат. Взагалі-то, Перший попрохав мене провести з тобою виховну бесіду. Знаєш, кіл мені у груди, таких, як ти, тут ціле Пекло... міг би я так сказати, бо, зазвичай, я так всім і говорю, але у твоєму випадку все зовсім не так. – його очі підозріло звузилися до двох тонких щілин. – Таким, як ти, врешті-решт, тут саме місце, та – на нашу спільну вдачу – у мене на тебе є інші плани.
Абаддон нахилив свою голову трішки набік, а довге, заплутане та помережене сивиною волосся облявувало його запале обличчя. Як завжди, воно було емоційно мертвим. 
- Забагато балаканини... Чого ти хочеш від мене?
- Е-е, ні... тут головне питання, чого хочеш ти?
Їхні погляди зустрілися, не взмозі визначити, хто вийде з цієї битви переможцем, вони так і продовжили свердлити одне одного. Абаддон чмихнув. Голос повів далі.
- У мене є парі. Ти принесеш мені душу одного паскудного чарівника, боги б його побрали.
- Чого б це я став тобі допомагати? – Абаддон нахилився ближче до, м'яко кажучи, далеко непересічного обличчя, наскільки дозволяли щільні пути довкола тулубу.
- По-перше, я рятую Мапосвіт. – поважно склавши руки на грудях, попів голос. – Розумієш, свята вода мені у келих, боги – лицеміри. Постійно брешуть і брешуть. Думають лише про себе. А ми – Велике Зло – думаємо ширше. Кажемо правду: так, ми хочемо правити всім квадратом, але для цього потрібно, щоб він існував. Хіба не так? Якщо боги не хочуть дбати про світ, тоді, копитом їх попід зад, про нього подбаю – Я. З твоєю допомогою, роги б мені відпали, я перерозподілю сили та встановлю нові порядки!
- А мені, що з того? – статечно запитав Абаддон, байдуже обіпершись об холодну спинку крісла.
- Я подарую тобі... — залунала інтригуюча пауза, — ...нову душу. Поверну твою пам'ять – ти згадаєш своє справжнє ім'я. Згадаєш все і всіх. Зможеш знову відчувати... А головне, ти будеш вільний. Повернешся на Мапосвіт, якщо тобі так закортить. Та для початку потрібно врятувати цей світ від небезпечної байдужості богів.
- Я тобі не віру! – Абаддон миттю втратив усю зухвалість, і тепер, совгаючись у кріслі, не міг знайти зручного положення. На це його гість і розраховував.
- Твоя душа була неймовірно рідкісною... і ще більш цінною. Я знаю лише те, що ти розірвав її на частинки та сховав від решти, а тепер ось... Доля зіграла з тобою злий жарт, і ти сам не пам'ятаєш, де вони – частинки твоєї душі. Просто повір, у моїй колекції мільйони, що там, трильйони душ, але для тебе потрібна душа такої ж рідкості. Інші не приживуться. Душа того чарівника, я гадаю, підійде. Навіть її половинка. Парі?
Він клацнув пальцями, від яких розлетілися дрібні помаранчеві іскорки. Майже одразу поруч ляснуло клубом диму, а у повітрі на тому місці з'явилося кілька листків списаного паперу. Їх зміст, без сумніву, був достоту нудним, від прочитання якого одразу вганяло у сон, більшою мірою через те, що папір для таких документів спеціального замовчували у снодійному розчині. Папери зависли між Абаддоном та тим, хто досі не назвав свого імені, мирно вичікуючи свого часу.
- Хто ти? І що це таке?
- Це кровавий договір. Так жоден з нас не зможе обманути. Все чітко прописано на папері, нам лише потрібно залишити власні підписи... власною кров'ю. Це вигідно для нас обох, повір...
Папери полинули на голос. Довгим вигнутим кігтем він розрізав бордову шкіру на власній долоні, а тоді, зануривши його кінчик у чорнющу кров, немов перо у каламар, залишив на документі свій підпис, майстерно виводячи у ньому кожен завиток.
- Ти не відповів мені, хто ти? – повторив запитання Абаддон, коли папери, ніби розуміючи, що в такій ситуації варто діяти швидко, помчали вже до нього, настирливо тицяючись в його руку.
- Ель-Фатал. Бог Пекла. Цар потайбіччя. Найбільше... Найжахливіше... Найвеличніше Зло... і так далі...
- Диявол? Та ти трішки вищий від гнома. — не повірив Абаддон. – Більше схожий на якогось з його посіпак. На чортика на побігеньках.
Ель-Фатал почав погладжувати свою цапину борідку, ображено вистукуючи копитом по підлозі.
- Вила тобі б в одне місце, але я вже майже звик до подібного відношення. І щоб ти знав, Диявол – мій помічник, займається усією бюрократією. Звичайний клерк. Якщо ці слова тобі про щось кажуть.
- Я тільки сказав те, що Ель-Фатала описують... інакше.
- У страха великі очі, Абаддоне. Але твої слова – расова дискримінація, щоб ти знав. Середньовічний расизм. Чув про таке? 
- І поняття найменшого не маю, що таке... той твій – разизм... і кого ти хочеш разити.
- Зачекай, я заплутався. — його червоні зіниці забігали чорною склерою ока, тільки роблячи вигляд, що беруть безпосередню участь у пошуках відповідей для свого господаря. — Це ж вже є? Чи, можливо, було раніше... або, либонь, лишень з'явиться у майбутньому? Живучи у всіх проміжках часу так важко інколи втримувати все в голові на правильних полицях. Як би там не було, у цьому питанні головне не перебільшувати, інакше біле стане чорним, але ніяк не навпаки. Тільки уяви, що у якійсь паралелі колір моєї шкіри не приємного бордового відтінку, а...
Він затулив долонею свого рота. На хвилю замислився. Здригнувся. Нарешті промовив.
- Є речі, про які не можна говорити навіть мені, Абаддоне, але я готовий спиляти свої роги та надіти дурнуватого німба, якщо ти не погодишся на цей договір.
Запала тиша. Вони обидва глипнули на демона біля стіни, що відповів скрушним непорозумінням у своєму розгубленому погляді. Щось неладне запідозрив і Збирач Душ, а його основною метою, варто наголосити, було збирання душ, а не міркування.
- Вивільни його, бовдур! — гримнув Ель-Фатал. Демон різко, (хоч і боязко) заходився відмикати замки та розмотувати ланцюги довкола в'язня.
Абаддонові ніздрі широко роздувалися, він все продовжував дивитися Ель-Фаталу прямісінько у вічі, а папери все продовжували постукувати його по тильній стороні кисті. Коли останній ланцюг брязнув об землю, він підвівся та спокійно промовив:
- Якщо ти мене обдуриш, Ель-Фатале, я вб'ю тебе, як міг би вбити і зараз.
На все це Ель-Фатал усміхнувся, спостерігаючи, як Абаддон витирає кров з своїх грудей, що повільно стікала тілом донизу, а затим витирає її об договір.
- Навіть не читав? – ліва брова Ель-Фатала здивовано злетіла високим чолом. – Приємно мати з такими справу. Не кожен вірить мені на слово. Точніше, мало хто вірить. Напевно, один тільки я, і те не факт.
Його сміх розійшовся камерою, і коли Ель-Фатал нарешті припинив, стіни цього приміщення все ніяк не могли прогнати відлуння геть ще кілька хвилин.
- У мене є ще дещо для тебе. Візьми ось це, бо  вигляд маєш кепський. — клацнувши цього разу з повітря впав одяг, а поверх, кружляючи колом, приземлився капелюх. — Тобі це знадобиться
Він разом з демоном та Збирачем душ рушив вже до виходу, але зупинився за півкроку від вхідних дверей камери.
- Ах, так, ще одне. Пробач, але я не пробачаю погроз у свій бік. Увімкніть проектор віртуальної генерації. Усі мають слабкість – ти не виключення. Приємного тобі занурення у твої найбільші жахи, Янголе Смерті. 
Двері з шумом замкнулися на численні засуви та замки. І тільки шалене завивання Абаддона лунало зсередини крізь відчинене віконце у дверях камери, а далі довгим безкінечним коридором, аж поки оглядове віконце не грюкнуло, відбиваючи увесь біль назад у кімнату...
...Реальність знову чіткішала, Абаддон зрозумів це по нестерпному голосу Реббі, що не замовкав і під час жування їжі.
- Ти зафнув, ф-ф? — білка жадібно обгризала молодий пагон хмелю, набиваючи ним обидві щоки, коли, очманівши, звернула увагу на Абаддона, що незворушно стояв на місці. – А касав, що ніколи не втом*ює*ся. Всі, ф-ф, мають с*абкість, така плилода усіх стволінь.
- Я не маю слабкостей, білко. – коротко огризнувся Абаддон.
Реббі проковтнув залишки пагону та заздрісно поглянув на постать, що накрила його довгою тінню.
- Ти хочеш сказати, що взагалі не бачиш кошмарів?
- Є дещо жахливіше, ніж страшні сни, білко. На відміну від снів, це завжди поруч...
- Я щось не зовсім зрозумів, ти про мене... чи як, ф-ф.?
Абаддон дивився в бік лісу, цілковито пропускаючи повз вуха всі наступні запитання Реббі.
- Чарівник десь там... — пробубонів собі під ніс Абаддон. Згодом він підняв голову уверх, поглянувши на верхівки височенних дерев, що закривали собою Великий місяць. Знайти тут когось було б майже неможливо. Абаддон це чудово розумів. Залишалося тільки очікувати, доки чарівник використає чари, а він обов'язково їх використає, або...
- Я тут подумав, ф-ф, нам краще дочекатися світанку, хоча б. — продовжив свій монолог Реббі, але Абаддон вже зробив свій перший крок вглиб Чорного лісу. — Звісно, краще підемо серед ночі, ф-ф, там же зараз неймовірно безпечно, так? Дуже логічний вибір, друзяко! 
Реббі залишився один. Він перелякано оглянувся довкола. Темрява все згущалася біля нього, і його розум раптом гукнув – тікай! Кращої нагоди втекти може і статися.
Тоді залунав шурхіт з високої трави неподалік, який змусив Реббі кинутися в протилежному від волі напрямку – вслід за Янголом Смерті.
- Зачекай на мене, ф-ф! Чуєш? Там у траві щось є!
- Ворушися, білко! Рятунок Мапосвіту чекати не буде.
- Ти про що? Ф-ф, чому я вперше про чую про рятунок світу? Відповідай! Я не готовий помирати, рятуючи світ. Я чув, що в такому випадку обов'язково хтось помирає, а ти, я пам'ятаю, промовився, що не можеш вмерти! Агов, ф-ф, я знаю, ти мене чуєш!
Ліс поглинув їх швидко, вони цього і не відчули, а з високої трави, поруч з якою нещодавно стояв Реббі, на землю стрибнув коник-стрибунець, зраділий, що не став пізньою вечерею (або раннім сніданком) товстої білки.