Титаній ТБ

Святе Писання Засараї Правдочоса, окрім зачатку та розвитку релігії на Мапосвіті, також увібрало у себе давні ельфійські рукописи, неочікувано знайдені у потаємній крипті¹ спаклюженого людьми храму п'ятого вождя давніх ельфів – Ільвікаміна І, що на людські мові означало б – промінь сонце-місяця, що осяяв собою гілку, на якій зачали нове життя під оплески богів та звуки ритуальних барабанів, гармонійно переплетених зі стогонами закоханих.
Однак шлях до появи однієї з найвідоміших книг квадрату був тернистим, і не так для самого Засараї, як для тих, хто опинявся поруч з ним. Доклавши якось чималих зусиль, грошей та релігійної ласки (у вигляді показових страт), Засараї таки зумів люб'язно переконати нащадків перших ельфів перекласти старовинні тексти.
На заваді настільки високій цілі різко стала складна система письма, в якій одне й те ж слово за різних обставин, інтонацій та наголосів мало зовсім інший зміст. Чи варто вже згадувати, що втративши зв'язок зі своїми предками, ельфи не розуміли і половини того, про що там йшлося?
Вони радше орієнтувалися на силу шмагань, таким чином швидко збагнувши, чого саме Засараї бажав від них отримати. І він точно не поділяв думки гостровухих, що там йшлося про дивний рецепт м'ясного салату, виготовлення якого супроводжувалося вигадливими метафорами та карколомними алюзіями.
З куди більшим завзяттям Засараї Правдочос схилявся до ідеї, що в них описувалися сумнозвісні події Великої Війни, свідками якої давні ельфи і мали нагоду стати. 
Кажуть, ця Свята книга – настільки вражена
знаннями, які її наповнюють – не могла змовчати. І ось, коли в храмі Святого Праху, де вона і понині зберігається, стихали молитви, тихцем лунало нашіптування таких багатостраждальних речень.
Це, можете не сумніватися, не було правдою, адже вони промовляли і в інші часи дня.
Послухайте...
За взиваннями до богів, хоровими співами та калатанням храмових дзвонів щось тихо б'ється. Це пульсує серце книги – ЇЇ сторінки. Їхні вібрації утворюють у повітрі довкола Святого Письма надзвукові хвилі; саме це надає їм можливість шепотіти, але це все ще лише невиразне хоральне ревище.
Закрийте очі... Слухайте глибше. Щось бажає кричати – це шелестливий голос, що лунає поверх інших:
...І сколихнувся Мапосвіт від застосування невдячними титанами первісної магії, направленої проти творців своїх – Богів, щоб зайняти Їх місце.
І ледь не розколовся Великий Континент, ледь не знищили його грішні титани, душі який заполонило велике зло, що з цікавістю споглядало за всім, очікуючи свого часу.
Земля гуділа, стогнала, здригалася. Моря та океани здіймалися поверх гір, оголювали темні, бездонні впадини, глибші за найвищі гори.
Закляття все перетиналися, поєднувалися та рикошетили одні від одних, продовжуючи спотворювати реальність довкола: вулкани стріляли різнобарвними феєрверками, а з дуплів дерев, як той потік джерела, лились золоті монети, що одразу танули, вартувало їм відчути на собі тепло дотику.
І Мапосвіт тоді почав різко перемінюватись: 
пустельні піски забирали з собою найлютіші вітри і несли їх все далі, попутно ховаючи все на своєму шляху під міріадами розпечених піщинок. А місцям, де не існувало нічого, окрім безкраїх золотистих просторів, судилося переродитися зеленим килимом, що було лише результатом втручання Рівноваги у процеси Хаосу.
І невідомо, чим все закінчилося б, якби у суперечку не втрутився Генезис. Титани були знищені Його Голосом та створені заново. Цього разу значно дрібнішими і слабшими, щоб не мали вони більше змоги підкорити собі Силу Божу, щоб знову не направили взір свій на знищення життя, бо ж та Сила колосальна – залежала від рук, в яких була...
Голос стихає...
На жаль, таке рішення аж ніяк не позбавило Мапосвіт від наслідків Великої Війни – магічної радіації. На опромінених осередках діяли власні закони, позбавлені сенсу та логічності звичних правил цієї планети, якими б вони не були обґрунтованими та доведеними.
Одним з місць найінтенсивніших битв була гора Громовержця. Там рівень осідання і скупчення залишкової магії досягав небезпечної позначки в понад 1.2 міліавада².
І хоч, як доведено, використані чари нікуди не зникають, але все ж чаро-випромінювання первісної магії – у вигляді субастральних частинок – повільно випаровуються, ніби пляшка найціннішого відкоркованого вина.
Завдяки детальним розрахункам чаробіологам³, проведеним подалі від тих часу огидних місцин, було доведено, що їх правнуки правнуків зможуть запевнити вже своїх власних дітей у тому, що за якихось сто років отруйні зони стануть відносно безпечними для постійного проживання та дослідження.
А поки...
На перший погляд, сама звичайна гора – висока, холодна та сіра – здіймалася на майже 9000 метрів над землею, просверлюючи пухкі хмари-подушки, що, немов зачаровані, незмінно завжди приховували її шпильчасту верхіку. І тільки найуважніші помітили б майже невидне марево, яке дещо викривляло простір над самою горою. А все через накладені чари приховання, а не розріджену газоподібну хмару магічної радіації, як вважалося.
Потужна ілюзія мала на меті сховати іншу гору. Вона стриміла з вершечка цієї – була її точнісіньким відображенням, от тільки віддзеркаленим та перевернутим догори дриґом.
У точці, де вони торкалися одна одної, людина запросто могла б обійняти їх вершечки.
Перевернута конус-гора з легкістю долала тропопаузу⁴ і ледь не торкалася стратосфери своїм гладеньким, зеленим плато, розміром з невелике королівство. Там завжди стояла, на диво, чудова погода. А чого ще можна було очікувати від місця проживання богів.
Це місце полюбляло навідувати людські сновидіння, і далеко не випадково. Бог сновидінь Мірд з відвертою втіхою направляв ці марення до домівок людей, з метою викликати у них заздрісне відчуття несправедливості.
Зелені сади плата рясніли родючими рослинами, а плоди зривали ніхто інші, як невеличкі лісові духи. Тисячі людиноподібних гілочок з пихтінням грузили найрізноманітніші фрукти та овочі на срібні тарелі, що витали у повітрі завдяки праці не меншої кількості фей.
Нерідко, сплутавши їх з метеликами, феї ставали мішенню довгих язиків жаб-монахів, що полюбляли балансувати на зелених листках лотоса, мирно поквакуючи під шум рівчака, який безперешкодно перетинав райські поля і замість того, щоб спадати дощем через край плата на землю, чарівним чином злітав догори, де дугою повертався до прозорого озера, в середині якого мініатюрою відбивався увесь Всесвіт.
Посеред цього гаю стояв багаторівневий фонтан, а від нього, поміж різнокольорових кущів троянд, тягнулася довга доріжка до великої білої споруди – резиденції богів на Мапосвіті.
На шляху до масивних подвійних дверей була тисяча і одна сходинка, і ще вдвічі більше невеличких чаш для вогню, що стояли на витончених постаментах обабіч сходів та спалахували, коли нога торкалася все нової сходинки. Їхні вогники інколи зникали по нагальних справах, тому саме зараз кількох не вистачало. Втім, це не псувало загально враження від неймовірної не реальності побаченого.
Якби вам пощасливилось потрапити досередини, перше, на що ви звернули б увагу, стала стеля вестибюль – просторого приміщення, що ніколи не знало ночі. Фактично, вестибюль таки мав стелю, от тільки зіткану зі самого справжнього світла. З одного з численних проходів, розташованих по обидві сторони приміщення, линули тихі голоси.
Вона – глядацька зала для перегляду новин – за замовчуванням являлася однією з найменших кімнат у резиденції, та зараз вміщувала у собі тисячі різних богів, чим суперечила головному правилу людської архітектури. Великі вікна сягали від стелі до підлоги, але пропускали рівно стільки світла, щоб зберігалася така потрібна для подібних заходів атмосфера інтимності.
Зграйка дрібних богів сиділи у незручних кріслах, розміщених численими-причисленими рядами, що ярусами здіймалися догори.
На останньому наземному ярусі, поруч з стіною, розписаною різними зображеннями богів, (ці моменти пам'яті об'єднувала одна спільна ознака – на всіх них відбувалися процеси з не надто пристойними дійствами), стояв п'єдестал з мармуру. На ньому, зручно влаштувавшись на бордовій шовковій подушці, лежало щось схоже на кришталеву кулю, розміром з великий кавун.
Насправді, це було око Титанія.
Світловий потік проходив зоровим нервом до оптичної системи ока, а далі – простором зали, де відображувався численними прямокутниками на протилежній стіні. А вже в них транслювалися головні події з Мапосвіту.
Час новин існував для того, щоб боги мали змогу зробити конкретні висновки та внести корективи, зрештою... поліпшити тлінне існування живих істот. І ніяк не для розваги.
- А куди це подівся той веселун? – здивовано поцікавився бог дурних жартів Дундук. – Ти ж усе бачила, так?
Дундук мав дійсно великого носа та, відповідно, полюбляв його пхати не в свої справи. На відміну від іншої дрібної богині (вона вже пхала не в свої справи власні численні очі, але це було її, так би мовити, вимушеною особливістю), він не мав змоги слідкувати за такою кількістю дійств одночасно.
- Так сталося, що він вмер. – відказала багатоока О'ка. – Одному чоловікові не став до душі його жарт зі зникненням коштів.
- Ось і на... Стільки успішних розіграшів і попався на спробі здивувати безхатченка. Як шкода... що я пропустив кінцівку, а знаєш, що справді шкода? Що Всевидяче Око не здатне відтворювати повтори. Ось це справді необхідна річ, а не якісь там ліки від подарунків Чуми. У нас, часом, не завалялося ще якихось частин головного з титанів? Як там його звали...
Дундук енергійно зачухав свою ніздрю, намагаючись пригадати те ім'я.
- Титаній. – одне око О'ки поглянуло на Дундука, кінчик носа якого небезпечно захитався за лічені сантиметри від того, щоб проткнути його, наче шпажка оливку.
- Справді? Титаній? Я розчарований... А знаєш в чому я справді таки розчарований? В тому, що новини не відтворюють звуки. Надіюсь, якесь одненьке вухо десь таки знайдеться.
Перш, ніж щось сказати, О'ка відсунулася трішки подалі від легковажного товариша.
- І той молодик не був жартівником, Дундуку – він був крадієм.
- Та ну! Просто чомусь люди, які залишилися без всього, стають занадто роздратованими. Вони позбавлені почуття гумору, готові вбивати і за менше. Справжнє зло!
- Тихо! Вони йдуть... – зашипіла багатоока. Її маківка, в прямому сенсі цього слова, бачила крізь стіни.
Верхні ложі здіймалися над Всевидячим Оком багатьма дуговидними ярусами, що частина з них аж губилася десь серед непроглядної темені. На усіх ложах сумарно знаходилося 450 розкішних тронів, прикрашених безліччю дорогоцінних камінців, які виблискували, як гірлянда, навіть тут, у місці, де не було нічого, що могло б цьому сприяти.
В один час над головами дрібних богів різко затупотіло, коли головні боги неспішно влаштовувалися у своїх тронах, з усією поважністю, притаманною їм.
Ілтчополиців тимчасово займав посаду Головуючого, тому вже звична пиха, що здавалося давно дістала своєї межі, тепер переливалися через край його зверхності.
- Індичка чи кабанятина? – всівшись на троні Уншіви, що був значно зручнішим та більшим, ніж 449 інших, він напружено замислився, поглядаючи на прямий етер – а саме на той, в якому відбувалося жертвоприношення ( тут важливо зазначити, що прямий етер не зовсім транслював те, що відбувалося саме в цей момент. Скажімо так... життя на Мапосвіті відбувалося з значною затримкою , тому, звісно, боги могли дізнатися долю практично будь-кого значно раніше).
Богиня хтивих бажань Цс'яссу скоса глипнула на свого сусіда по трону; його вирізьблена з найдавнішого дерева маска була наділена чарівними властивостями – передавати емоції свого власника. Зараз вона набула рис задуму. Ніхто і ніколи не бачив справжнього обличчя цього таємничого Бога.
- Головний Бог не знає, що він хоче з'їс-сти? Яка важлива чес-снота для такої відповідальної пос-сади. Зробити тебе тимчас-совим виконувачем обов'язків Головуючого у Божій Раді з боку Уншіви – це... таке розумне рішення. Її почасти уїдливий голос міг звучати на різних рівнях сприйняття, тому промовлена Цс'яссу образа не завжди викликала негативні почуття у інших. Проте саме сьогодні сказане звучало досить образливо.
- І що це у нього за важливі с-справи, що потребували негайних дій? Здаєтьс-ся мені, він прос-сто кинув нас ус-сіх, а с-сам відпочиває, попиваючи с-смузі на краю Вс-се... Вс-сес-сс...
- Всесвіту. – допоміг Ілтчополиців.
- Яке важке с-слівце...
- Що це все означає, подруго?
- Ти про Вс-с...
- Ні, я про недоречні натяки. Я найкращий варіант для цієї робити і на постійній основі. І, ясна річ, я знаю, чого хочу! – просто збрехав він. – Не тобі щось казати. Ще якихось кілька сотень років тому ти ниділа у царстві Ель-Фатала, була звичайним демоном. Пам'ятаєш? Якби люди не надавали тобі такої шани, ти б не опинилася навіть серед дрібних божків, подруго. Не забувай про це, коли наступного разу намагатимешся образити Мене – Бога війни. Най...
- Кілька десятків століть, радше. – роздратовано перебила Цс'яссу.
- Що? Не може бути! Час летить так швидко, коли ти поруч. – Він дивно реготнув, а потім його маска нахмурилася. – Перестань використовувати Силу Спокуси, подруго. Ілтчополиців плеснув у долоні.
- Курячі стегенця і червоне вино. – промовив він, надаючи свому голосу впевненості. – Якщо вагаєшся – обирай третє. Якщо, і людям зрозуміло, вибір не стоїть між миром та війною. В такому випадку завжди обирай війну.
Цс'яссу, чию пласку голову тримала на собі довга тендітна шия, позаяк вона мала тіло привабливої дівчини, а ось голову – змії, по-жіночому мудро змовчала.
- Та і взагалі... байдуже, що там робить Уншіва. У мене є власні ідеї для втілення.
Цього разу зашипіло – спокійно, без зацікавлення.
- Війна, с-сс? – ствердно запитала Богиня буденним голосом.
Тим часом просто у повітрі з'явилося 449 тарелів з різними розкішними наїдками та пійлом, які розлітатися до своїх замовників, ледь не наштовхуючись одне на одного.
- Як ти це вічно робиш? Вгадуєш мої думки...
- Дос-сить легко, варто знати, що тебе цікавить більше вс-сього. Це не надто важко, повір.
Вона промовила ці слова напрочуд ніжно, проте її смарагдові очі з вертикальними тонкими зіницями незмінно залишалися холодними, а в голосі відчувалася звична легка байдужість.
І все ж, у її манері вести свійські бесіди, пестячи повітря тонким подвійним язиком та русі її об'ємного бюсту при кожному неквапливому всмоктуванні повітря ледь видимими ніздрями було щось таке, що чіпляло Бога війни за особисте. А все через одне, деякою мірою пов'язане з завоюванням, потаємне бажання, але воно, в той же час, куди більше відповідало спеціалізації Цс'яссу. І така ситуація неабияк бісила Ілтчополиціва.
Вуста маски неохоче розімкнулися, він зі злісною збудженністю увіп'явся у м'ясо. Ним було вирішено цілком зосередити свою увагу на страті дурного мандрівника, що матиме необережність піти на контакт з кровожерливим племенем Тру. Голова дурня саме скочувалася сходинками жертвенної піраміди.
- Ці прямі трансляції мене так заспокоюють. – з захватом сказав Бог війни, смачно перехиливши увесь вміст з келиха до свого шлунку.
- І щоб ти не казала, подруго, та ця війна буде грандіозною, я б сказав більше – вирішальною!
Люди готові вбивати одне одного за такі дурниці. От ми? Хіба ж ми таким би займалися? На те ми – Боги, а вони... якісь там – люди...
Ілтчополиців зневажливо пирхнув, а справа від нього хтось нетерпляче засовався, немов тамував неконтрольовані поклики до негайного висловлювання власної думки.
За задумом боги в Раді повинні були урівноважувати одне одного, тому, певна річ, існували боги, скажімо, такі, яким куди краще пасувало б царство Ель-Фатала. А ще такі, як вона: безлиця Фемістида (насправді вона мала так багато облич, що вже й забула, яке саме належало їй) – богиня справедливості, правосуддя, правди та всього того, що аж ніяк не асоціюється з багатолицістю. Та скільки б вона не змінила облич, її досить легко було впізнати за очима – точніше... їх відсутністю. 
На її плечі сиділа невеличка сова та, поглядаючи на новини з Мапосвіту, нашіптувала найголовніше своїх господині на вухо.
- Знову підслуховуєш? І що цього разу не так?
Ілтчополиців судячи з усього насупився, бо дерев'яні брови його маски вмить звелися докупи.
- Велика Війна. – склавши руки на грудях, промовила Фемістида.
- Що Велика Війна?
- Відповідь на твоє запитання... 
Ілтчополиців незадоволено прокашлявся.
- Це інше. Титани нам загрожували! Вони змусили нас вдарити першими...
- Титани? – від їх згадки Фемістида знову засовгалася на місці, згадавши з чиїх саме останків ці трони були зроблені. – Вони, наскільки я пам'ятаю, хотіли волі, хотіли бути незалежними. Вартувало Генезису з'явитися, всі боги, як ті винуваті та злякані цуценята, схилили перед ним свої голови. А чому так? Бо Велику Війну почали – Ми. А Святе Писання – це абсурд. Ти і сам це знаєш, Ілтчополиціве.
- Абсурд?! – через збентеження, що раптово оволоділо Ілтчополицівом, наступне стегінце курятини вислизнуло з-поміж жирних пальців під його ноги, і далі через край балкону на голови дрібним богам, звідки почали доноситися звуки бійки.
- Гаразд, я таки саму малість прикрасив ті події, а ще я не наказував тому ельфові занотовувати рецепт салату! Це було особисте! Напевно, він був занадто стурбований сокирою над своєю головою, щоб думати. На щастя, все вийшло непогано. І на чиєму це ти взагалі боці? Ось тому я тобі ніколи нічого не розповідаю, подруго...
Сова Фемістиди, перелитівши на бильце ложі, тужливо заохала, споглядаючи, як кожен божок намагається відкусити хоч шматочок м'ясця, спеціально приготовленого для Ради Богів, щоб відчути на собі переваги їх харчування.
Пізніше вони ділитимуться своїми враженнями від відчуттів та прийдуть до висновку, що так були занурені у вир боротьби, що забули сконцентруватися на самому смакові їжі.
А Фемістида все думала, але таки за хвилину промовила.
- Звісно... Я на нашому боці... Вчергове взяла гору моя слабкість – справедливість. Вона занадто дошкуляє останніми століттями...
- С-старієш? – долинуло до неї підле сичання – Он і обличчя у зморшках. Я б могла допомогти, дати рецепт молодильної мас-ски? Ти не бачиш, та вона тобі не завадить, повір.
Фемістида, поглядом чорних очниць, зверхньо поглянула в бік того голосу, наморщила і без того пооране зморшками чоло, а її обличчя почали змінюватися, ніби хтось швидко жмакав папір та діставав все нові аркуші, в пошуках потрібного. І от зовсім скоро на троні сиділа не стара бабця, а молода дівчина з білим волоссям та широко розплющенними дірками замість очей, у яких вирувало щось схоже на зорі – її вічно невтомні думки.
- Ні, дякую, у мене все добре, як бачиш.
- Точно, у тебе ж с-свій рецепт мас-сок. – продовжила тиснути Цс'яссу.
В той момент знизу долинув якийсь вереск.
- Дундук знову виколив багатоокій О'кі око? Так? – досить таки часто Фемістиді не були потрібні очі, щоб бачити. У богів все завжди так одноманітно, що з часом почало здаватися, немов все повторюється вже дев'ятим колом.
- Мінерво.– промовила богиня далі, діставши з пів десятка сушених бронзівок з невеликої торбинки, що лежала біля ніг. Сова радісно повернулися до своєї власниці та почала енергійно хрускотіти жучками з її долоні.
- Його звичка перешіптуватися надто гос-стра. Якщо розумієте про що я. – весело доповнила Цс'яссу, і ось від назріваючого конфлікту між богинями вже й сліду не залишилося.
- У неї тих очей, куди не загляни, не кажучи про цілу колекцію запасних, що плавають у спеціальних баночках з рідиною. – спокійно відмахнувся Ілтчополиців.
- От тільки ті очі призначалися для тих, за ким вона мала б наглядати, а не особисто для неї. Вона покровителька сліпих, чи то лише я це пам'ятаю? – наголосила Фемістида, підкинувши останню бронзівку у повітря – Мінерва перехопила жучка ще до того, як він встиг описати половину своєї траєкторії. 
- Та зайві очі не бувають зайвими, так? – Цс'яссу переможно відсьорбнула зі свого келиха.
Фемістида вдала, що не почула цих слів. Зрештою, якщо не їй берегти мир серед богів, тоді кому?
- Мене от більше цікавить, чому О'ка досі тут? Вона не виконує своїх завдань. Чи знали ви, що саме вона і позбавляє зору людей, щоб поповнювати свою колекцію? 
- Так? – вираз справжнього здивування, що неприродно швидко викарбувався на зачарованій масці Бога війни, підозріло скидався на стримане схвалення таких дій.  – А знаєте, нічого дивного. Якби вона постійно всім допомагала, тоді б її існування було під питанням. Навіщо молитися божеству, в якому немає сенсу? Вона гарний при...
Ілтчополиців замовк.
- Щос-сь не так, Ілтчополиціве?
Він напнув груди, як ропуха, а маска тепер не виражало нічого, крім чистої ненависті.
- Все не так! – гаркнув він, а кожне промовлене ним слово відлунювало усією залою сталевим відголоском меча, що проникає у саме серце. – Кому поручалося стежити за в'язницею?
Ілтчополиців вказав дрижачим від злоби пальцем на трансляцію у правовому нижньому куті, де на загальному плані височів вулкан.
- С-ссс...
Боги по обидві сторони від Цс'яссу оглянулися не неї. Інколи було не зрозуміти, чи то вона хоче щось сказати, чи просто вилаятись (такі висловлювання дозволялися тільки у спеціально відведеній кімнаті на п'ятому поверсі, бо вона – і у світі чарів у цьому не було нічого дивного – існувала одночасно тут – і десь там).
- Багатоока О'ка. – випередила змієголову Фемістида.
- Як можна мати стільки очей, але при цьому не помітити ось цього!? Цим дрібним божкам взагалі нічого не можна довірити!
Тепер всі погляди були прикуті виключно до нього, а не до постаті, що корчилася від болю на підлозі глядацької зали. Вже зараз переважна більшість схилялася до думки, що втрачене око – найменше за що покровительці сліпих вартувало хвилюватися.
- Вона інколи така не уважна –  безпристрасно продовжила Фемістида. – Зазвичай під час новин вона зосереджує всі свої очі на деяких подіях, щоб помітити всі деталі. Таке в неї хоббі. Я підберу для неї підходяще покарання. Можливо, якщо на деякий час позбавити її змоги бачити, вона трішки порозумнішає.
- А я казала тобі не ув'язнювати його у тому міс-сці. – просичала Цс'ссу. – Ти надто передбачуваний. Але заради с-справедливос-сті слід зазначити, що я і с-сама здивована побаченому. Без с-сумнівів, вс-сі ми думали, що він буде вес-сти с-своє жалюгідне іс-снування подалі, поки не зникне. С-самозакоханий егоїс-ст рятує того, хто не перенос-сив його прис-сутності. Справжня чудас-сія.
- Він не зможе, подруго! Він має бути слабкий! Ні, він мав би вже зникнути... Хто досі в нього вірить?! Ці люди... Це наше прокляття...
- І що ти тепер робитимеш? – запитала схвильована Фемістида, коли Мінерва переповіла їй побачене.
Філософія життя богів – це партія у шахи, і якщо чорні фігури вирішили порушити правила їх гри та ходити першими, білі фігури ходитимуть двічі, наперед знаючи усі кроки суперника. У цій грі можливий лишень один кінець.
Ілтчополиців все мовчав та дивився на подію, що мала згодом відбутися. І вже планував наступний хід...