Початок. Частина 2

Під зоряним небом, на верхівці розлогого дерева щось гучно ляснуло. Звук, ніби луснула велетенська кулька, наповнена водою, рознісся поміж сусідніми деревами, здіймаючи у небо зграї зляканих птахів, і далі лісовим лабіринтом, аж поки не стих десь у густих нетрях Чорного лісу.
А коли зникли і незадоволені вигуки орлів-могильників, що злякано кинулися врізнобій на пошуки інших прихистків, залунав голос – переривчастий і хрипкий, немов його власник щойно збіг з височенного, стрімкого пагорба.
- Ох, мої... ноги! Щоб тебе... ковінькою попід зад!
Лурір, опираючись на костур, руни якого поволі згасали, спробував підвестися: його ноги кидало у божевільний танок, і вони аж ніяк не бажали підкорюватися волі свого господаря, тож чарівник очікувано повалився назад на широку гілку, зойкнувши від раптового приступу болю в попереку.
Схоже, я дещо втратив контроль над закляттям. Не моя вина! – подумки підсумував побачене Лурір, байдужий погляд якого споглядав обпечений Кенуард з безпечної для нього відстані.
- Мені, хух, всеодно... ніколи не подобалося там, – просто визнав він, як робив це кожного разу, коли щось йшло не за його планами. – чи то через занадто красивих дівуль, що заважали думкам працювати у правильному руслі, чи то через те, що там на мене вічно очікують проблеми.
"А хіба це не одне й те саме, Луріре?" – відгукнувся внутрішній голос чарівника.
Цей голос завжди вичікував слушного моменту, щоб виповзти з непримітного закутка людського сумніву і посіяти зерно непевності. А ще цей голос неабияк полюбляв генерувати випадкові ідеї та питання у самий не підходящий на те час.
Чи випадають у коней зуби? А чи існують верблюди з трьома горбами? Будьте певні, він завжди знайде такі важливі теми для досліджень посеред ваших спроб нарешті таки втекти від набридливої буденності у обійми кількагодинного забуття.
"Де чарки¹, там і добро, де дівки – одне..."
- Так... – поспішно буркнув Лурір на знак згоди, аби більше не чути того глибокого голосу. – Таке зеленкувате... і на нього злітаються мухи з сусідніх боліт. Краще б підказав, що мені робити?
Голос той одразу замугикав якийсь веселий мотив та повільно подався назад до свого темного лігва. Він хоч і був схожим на інший голос, що відповідав за ідеї, але насправді являвся його нікчемним братом-двійником.
Комусь, хто був далекий від розуміння усієї ситуації, могло б здатися, що Лурір долав довгий марафон і помилково звернувши не туди, встрітив на своєму шляху диких звір, через що і був вимушений вибратися по дереву на гілку. Фактично, це дійсно був спринт, от тільки без використання власних ніг, зате одразу зі схожими наслідками, що очікували на марафонця наступного ранку.
Знеявлення потребує дотримування певних умов, наявності неабиякого таланту та ще декількох дрібниць, які, втім, важко назвати дрібницями, бо ж від них могло залежати життя чарівника. 
Якщо чарівник все ж мав таланту не менше, аніж у ньому було егоїзму (егоїзм, схоже, зароджувався всередині них разом з магічною силою. А з великою силою приходить ще більший егоїзм! І ніяк навпаки.), а важлива умова успішного знеявлення – знання місця, в яке той планує перенестися – виникала в його уяві блискавично, вартувало тільки подумати, то цього всеодно було замало.
Такі, на перший погляд, незначні моменти, як упевненість та відсутність різких рухів, мали фундаментальне значення, але й вони не могли гарантувати успіху.
І при дотриманні всіх вищезгаданих умов ризик зіштовхнутися з неприємними обставинами існував завжди.
На відміну від домовиків та деяких інших магічних істот, які для знеявлення використовували так звані "безпечні коридори", 
чарівники не мали доступу то цих просторових лазівок, тому були вимушені порушувати правила Всесвіту, розриваючи Його матерію, від чого виникала ймовірність неприємної зустрічі з Часовими².
Менше з тим, там, де люди знаходять спосіб порушити правила – виникають нові можливості.
Особливо могутнім чарівникам з перемінною успішністю вдавалося використовувати "сліпе знеявлення". У такому разі, можливі проблеми зростали, як тісто на дріжджах.
Подібне перенесення свого тіла у звичному чотирьом вірному просторі каралося суровою випадковістю. І чим більшим ставав просторовий стрибок, тим більше Випадок докладав власних зусиль до відновлення рівноваги на шальках терезів Його Величності Ймовірності. Простіше кажучи, Він намагався вдосталь розважитися, а заодно і прикінчити нахабу.
Це аж ніяк не було єдиною причиною, чому не вартувало вдаватися саме до такого засобу знеявлення, та цього аргументу цілком вистачало, щоб його використовували навіть не у крайніх випадках, а далеко за краєм цих випадків.
На небезпеці знеявлення не втомлювався наголошувати старий буркотун на ім'я Дабл Фіґл протягом останніх років навчання Луріра у ЧМА (Чаріно-Магічній Академії).
Цей професор з трансфігурації, трансмутації та інших транспроцесів непогано знався й на знеявленні, яке не рідко закінчувалося дещо трагічно. Наприклад, не повним перенесенням власного тіла, і саме тут професійні навички професора у трансгенерації ставали у нагоді.
Недаремно Луріру найкраще запам'ятався саме ось цей крилатий вислів Дабл Фіґла:
"Знеявлення" чимось схоже на годування крокодактеля³ – головне, не пхати тому руки у пащеку, якщо ви, в чому я дуже сумніваюсь, не бажаєте позбавити себе якоїсь частини тіло. І навіть не думайте практикувати "сліпе знеявлення!" Його застосовують найдурніші або наймогутніші чарівники! Запам'ятайте, перше ніколи не означає друге, але друге зачасту включає в себе перше. Чарівник не може бути дурним і могутнім, а ось могутнім і дурним – легко!
Тепер ,знаючи все це, можна спробувати уявити неймовірне полегшення Луріра від усвідомлення, що він, нібито, був цілком цілий, а головне – живий.
Не менш неймовірно, але цілком обґрунтовано різким не усвідомленням того, що сталося – інші, на перший неуважний погляд, також були, принаймі, абсолютно не мертві.
І Часові, якби парадоксально не звучало, хоч і рідко встигали вчасно, однак ніколи не витрачали на порушників більше п'яти хвилин свого часу. Їх пришестя Лурір вже також не очікував. І це була, без долі жарту, найкраща новина.
Залишалася одна проблемка, котра на фоні того, що могло статися, виглядала досить сміховинно, та все ж потребувала, так би мовити...погляду згори.
І кажучи: ця проблема геть не значна, мова аж ніяк не йде про її розмір – бо ж ці дерева (Секвої темні) з легкістю досягали ста метрів.
Лурір знову спробував підійнятися на масивній гілці, яка більше скидалася на ще одне дерево, і таки розім'яти занімілі кінцівки.
- Всі цілі? – запитав він.
У відповідь на дереві зачулося коров'яче мичання. Досить таки дивне явище, проте виключено для звичайних людей, на чарівника воно не справило жодного враження.
- Не варто панікувати, це тільки уповільнить 
процес відновлення. – втомлено промовив Лурір на спроби Кеоідхіна і Рональда згадати з чого складаються слова та як правильно вибудовувати речення.
Вже це з великою долею ймовірністі означало, що мова знову повернеться до них, як тільки злякані слова наважаться виповзати з численних чарунок⁴ пам'яті.
– Як тільки тіло та розум знову призвичаяться до квадрату, все прийде до норми, ймовірно... – останнє слово зазвучало значно тихіше, бо чарівник не був певен, що занадта відвертість піде всім їм не користь.
- Му-муу-ймуувірно? – занепокоївся Рональд, вчепившись однією рукою в сучок, розміром з пеньок, а іншою притримуючи щелепу, позаяк вона постійно відвисала.
А знизу, такому далекому та темному, немов там тягнувся безкраїній колодязь, почувся рев ведмедя, великого та неймовірно голодного.
(А чи бува у лісі інакше?)
Ведмідь мав неабияку певність, що на пізню вечерю (або ранній сніданок) у нього буде кілька корів.
І якщо ви гадаєте, що звірі не задаються життєвими питаннями, ви помиляєтесь.
Давлячись власною слиною в очікуванні свіжої телятини, ведмідь зачудовано намагався збагнути, як таке могло статися. А це означало, що він міг сидіти там до самого ранку.
- Клята халепа! – Лурір злісно копнув стовбур дерева ногою і одразу застрибав на місці, від болю, що миттєво оволодів його ступнею. – Я завжди казав, що для правди і брехні існує свій час. То ось, що приготував для нас Випадок? Не надто й оригінально. Це так, щоб ти знав!
Тим часом микання Кеоідхіна все більше починало походити на подобу людської мови, дуже віддалено, як риба скидається на птаха.
- Со ц' 'се озн'чає? – тамуючи нудоту, запитав Кеоідхін, обхопивши руками гілку, що росла паралельно тій, на якій він ледь міг стояти.
- "Сліпе знеявлення." – спокійно пояснив чарівник.
Місячні промені, що з боєм пробивалися крізь густі крони дерев тонкими смужками тьмяного, сріблястого світла, спробували освітити частину спантеличеного обличчя Кеоідхіна.
- Телепортація. – не охоче взявся роз'яснювати Лурір з вкладеною у це слово огидою. – Якщо казати з точки зору науки. Вона дещо відрізняється від того, яким шляхом вас переправляв Хоббі, тому тут існують... Наслідки. Інколи терпимі, а інколи... – далі він промовив про себе. – значно більшою її частиною, смертельні. – а вже лиш потім його вуста вевергли заспокійливі побрехеньки. – ...а інколи обходиться взагалі без них...
Чарівник ще раз поглянув донизу, захитав головою та спокійно заходився оглядати своє тіло, наскільки дозволяло слабке світло місяців.
- Краще повторюйте за мною. Вчасно виявлена проблема – вдвічі менша проблема.
Лурір почав з голови, пройшовся по вухах, прощупав ніс, поволі спустився до тіла та не менш важливої для чоловіків місцини.
- Схоже, передбачення того вампіра дійсно збувається. – визнав свою ранішню недовіру Лурір, тоді замовк і знову заговорив. – Ми справді дісталися Чорного лісу, не зробивши й свідомо кроку в його бік, але...
Він закінчив свою перевірку на правильній кількості пальців на ногах, після чого з задумі пошкряб золотаву щетину на своїй щоці – вона вже поволі починала переходити у подобу невеличкої бороди.
- Яким це чином Пантеон нас сам знайде? Він нічого більше не казав, Кеоідхіне? Можливо, ти щось наплутав?
- Взагалі то, він не говорив, він думу-уав, а я його чув... у власній голові.
Рональд також спробував щось сказати, але це все ще була досить жалюгідна спроба, від якої розсміялася навіть велика біла сова, що саме пролітала досить низко повз них.
- Навіщо такому створінню допомагати нам? – продовжив дивуватися Лурір. – Це не схоже на вампірів...точно не на тих, про яких я читав в стінах академії у студентські роки.
- Дивно... – Кеоідхіна помітно почало щось турбувати. Більше ніж гілка, яку він сплутав з зайвим відростком на своєму тілі.
- І я про те...
- Ні, ні...я про інше – про тишму-у...
Кеоідхін почав уважно вдивлятися крізь численне гілля та темно-зелене листя дерева.
- Тедхге, ти тут?
В момент, коли його уже більш зосереджений на пошуку погляд ковзнув повз Рональда, а один з місяців саме освітив тому обличчя, Кеоідхін збагнув, що щось робило його товариша геть іншим, але в той же час таким знайомим...
Брови Кеоідхіна повзли на чоло.
Збагнувши все, він охопив руками чуже руде волосся на власній голові.
Небо над їх головами погасло в ту мить, а проте її вистачило для розуміння справжньої істини: чорний колір –  порівняно яскравий та життєрадісний відтінок справжньої всепоглинаючої чорноти.
Ведмідь, злякано заревівши, чкурнув подалі, щоразу наштовхуючись на дерева.
Звір вже встиг втекти досить далеко, а небо
знову оперезали зірки, два місяці та якісь незрозумілі зелені писання.От тільки тепер світ замиготів, наче свічка під час вітерцю.
І попри те, що все це досить швидко закінчилося, а проблема з медведем вирішилась само собою, для них це був самий початок. Випадок приготував ще дещо...
- Тільки не вони...
Щось тонке міцно обмотало ногу чарівника і сильно смикнувши, скинуло з дерева донизу. А з десяток ретельно схованих серед дерев тіней вискочили зі своїх схованок, накидаючи на всіх чіпкі, схожі на павуче павутиння, сітки.