Початок. Частина 1

Вогняне каміння, що засипало вулиці славетного міста Кенуард, стало для її мешканців справжнім палким сюрпризом – так само неприємним, як і неочікуваним.
Трішки більше до чогось подібного був підготовлений Томир, який за кілька хвилин до вибуху став свідком справжнього мурашиного переполоху.
Крихітні титани поспішно перебирали своїми стійкими лапками, втікаючи від (на той час) невідомого, проте, на переконання самого Томира, чогось явно небезпечного.
А сам вибух, що залунав зовсім згодом десь праворуч і за сотню метрів позаду нього – сколихнув землю.
В той момент Томир відчув невідривну причетність до цієї запальної події та всього того, що приготували для міста подальші наслідки. 
На відміну від решти населення Кенуарда, для Томира проблеми почалися ще до пожежі.
Можна сміливо сказати, контроль над тілом повернувся до чоловіка у не надто підходящий на те момент: спочатку залунали швидкі кроки, а невдовзі його очі боязко зустріли кілька пар взуття, серед яких особливо вирізнявся шкіряний пулен* з вигаптуваним золотою ниткою маленьким тризубом – символом Кенуардського князівства.
Тут не потрібно бути знатним розумником, щоб збагнути, кому належав той черевик. Навіть навчений елементарному етикету троль у двох із трьох випадків давав правильну відповідь.
І перш ніж князь Всеволод встиг хоч щось промовити, Томир, сам не знаючи чому, спробував все пояснити.
Саме тоді, відповідно недоведеному закону несвоєчасності, дія чарів закінчилася, але вже було запізно щось змінити...
Його довірливі вуста вимовили таке... що вибагливі на правдивість вуха князя Всеволода навідріз відмовлялися сприймати. Та й хто ж то повірив би, що когось змогла зачарувати балакуча в'язка ключів?
Не важко здогадатися, якою була відповідь на таку нісенітницю. Вона була гострою, ніби заточений ніж, що розсікає розігріте масло.
Також не важко зрозуміти, що за покарання очікувало на нього за невиконання обов'язків. Скажімо так, якщо до вибуху Томир ще міг розраховувати на шмагання батогом протягом усієї ночі, то тепер покарання точно матиме голововідпадний характер.
Причина цьому, ясна річ, пожежа – наймасштабніша у історії міста. І – якщо не брати до уваги цілеспрямовані підпали та деякі окремі, незначні випадки – єдина пожежа, яка по-справжньому турбувалася за новітніх інженерів і архітекторів, страх яких полягав у занадто довговічних та ретельно спроектованих працях їх попередників-егоїстів.
Томиру аж ніяк не додав оптимізму той факт, що він потрапить до чорних сторінок історії міста...
Оптимізму не додавав і вартовий, якого приставили до чоловіка ще до вибуху.
Він з задоволення переховував щойно вигадані вподобання князівського ката, (що мав дивну здатність попри велику розміри власного тіла залишатися непоміченим у темряві) навіть не підозрюючи, наскільки його уява була бідною у порівнянні з моторошно-блискучою уявою ката.
Правду кажучи, Томиру вистачило і недавньої з ним зустрічі... Того хрускоту могутніми пальцями; їх суглоби видали такий болісний звук, аж перед очима Томира пронеслося усе життя, а з нагромаджених закутків його пам'яті спромоглися виринути такі делікатні моменти з такого глибокого дитинства, що його мозок, запашілий від сорому, був вимушений поспішно виправляти цю прикру помилку.
І ось зараз, під прицілом меча вартового, він намагався взагалі не думати.
Попри всі намагання, порожні думки, що важили, наче якір, різко потягли розгублену свідомість кудись нижче кишечника, від чого власні очі відчувалися якимись чужими.
Таке становище викликало в Томира відчуття незручної недоречності, що суперечило самій сутності людини.
Людина запрограмована або боротися з небезпекою, або втікати від неї. Однак, доки одні втікали від вогню, а інші намагалися його загасити – Томир міг лишень безсило спостерігати, поки журба відблискувала вогнем у змокрілих очах.
А ще він уважно слухав...
Звідусіль чулося голосіння розумників, що до цього барикадувалися у домівках, а перед очима, куди не поглянь, носилися люди з наповненими водою відрами.
Що цікаво, до гасіння доєднався навіть якийсь п'яниця. Чудак ледь перебирав ногами, збивав з ніг інших, проте таки вмудрився внести свій внесок – кухоль, розміром з невеличке відро, і наповнений, судячи з усього, далеко не водою, був зловтішно поглинутий вогнем, від чого розпашів ще дужче. А одразу після спроби полум'я потиснути чоловіку руку на знак подяки, п'яниця спалахнув, як просочений спиртом смолоскип.
Та й без цього було зрозуміло, що ця пожежа мала геть не звичайне походження.
По-перше – поспішно організовані загони щосили намагалися стримати пожежу, але вода радше не гасила її, а зовсім трішки нервувала, через що норовливі вогняні вершники роздратовано стріляти фіолетовим полум'ям у всіх можливих напрямках.
По-друге – звичайне полум'я не підпалює все підряд без жодного на те роздуму, а каміння від того не тріщить та не розлітається, наче закинута в піч кукурудза.
Та й по-третє – колір полум'я говорив про його магічне походження. Не тієї приборканої людиною магії, а саме тієї – первісної, неторканої, у порівнянні з якою, дикий жеребець, що скаче серед безкрайого поля – може здатися поневоленим природою.
- Тепер то гірше не буде...– розпачливо промовив Томир, але швидко згадавши, що буває у таких випадках, виправив себе, перевівши все у питання – ...вірно ж?
Його щедрий на підтримку компаньйон важко видихнув.
Попри мовчання, Томир чомусь був певен, що Мапосвіт не купився на такий дешевий хід, і він ще неодмінно отримає відповідь. Він не помилився.
Просто нізвідки на місто налетів дужий вітер, розкидавши полум'я вулицями ще на сотні метрів, він так само швидко зник, залишивши по собі височенну постать в суцільно чорному вбранні. У порівнянні з ним, кат почав скидатися скоріше на чорне котеня, ніж на пантеру.
Така яскрава поява настільки темної постаті змусила вулицю спорожніти майже миттєво, якщо не зважати на незначне закам'яніння людських рефлексів, які були частково результатом невіри у побачене, а частково процесом усвідомлення протилежного.
Десь місяць (який тут дорівнював 105 дням) тому Мапосвітом почали розповсюджуватись різні чутки про загадкову чорну постать.
Казали, невідомий подорожував усім квадратом, і де б не ступала його нога – будь-то село, містечко чи гарно захищене місто – скрізь ставалося лихо.
За словами одних, постать знищувала все на своєму шляху, а за версією інших – людей, що знали релігійні книги краще, ніж свою рідню – невідомий був направлений самими богами для проведення Божого правосуддя.
А що в результаті? Як завжди і буває на Мапосвіті, результатом сліпої невіри, дурного не бажання допомагати іншим (тут у кожного була своя хата... зі свого краю) – став прихід "Чорного лиха" у чергове місто.
І не те, щоб постаті це прізвисько подобалася, скоріше...він вважав його цілком справедливим.
До того ж, на відміну від людей, йому не знадобилося бодай секунди на адаптацію після стрімкої подорожі повітряною експрес доставкою.
Чорне лихо повільно оглянув палаючу вулицю, та так ліниво, немов до цього він з сотню разів ставав свідком чогось подібного.
А далі почувся тихий свист, що швидко наближався. Він був схожий на пищання маленького снаряда, запущеного требушетом**.
Здоровило зреагував на небезпеку з напрочуд не людськими рефлексами – він спритно виставив наперед руку, тієї ж секунди в його долоню щось влетіло.
Томир примружився та тихо зойкнув.
Розпечене каміння, розміром з велику грушку, парувало чорним димом у його великій долоні, а далі і взагалі почувся дивний хрускіт, якого Томиру ще не доводилося чути. Напевно, так хрустіли б кістки скельного троля, якби він, звісно, їх мав.
Камінець перетворився на самий попіл, що сипався крізь пальці Чорного лиха.
В той же час приставлений до Томира вартовий полишив свого меча та націлив раніше конфіскований самостріл на дебелого незнайомця.
Щоправда, одразу стріляти той не став. Не через благі переконання, як хтось міг би подумати.
Все було куди елементарніше – страх наглухо вибив із без того не надто розумної голови таку важливу послідовність дій, і якби він не бажав вистрілити, без зарядженого у самостріл болта, це було б неможливо зробити... 
Тож поки він нервово намагався зарядити зброю, постать зробила крок назустріч, але цей крок був занадто різким, щоб виявитись справжнім, більше було схоже на те, що хтось спробував штовхнути його у широку спину.
Все стало зрозуміло, коли "людина" в чорному неквапливо повернулася до них спиною, з якої стирчав кінчик болта без опірення.
Минули важкі секунди, а Томир все ще продовжував плекати крихітну надію, що нервова система постаті, саму малість, забула сповістити свого господаря про те, що він щойно помер.
Паралельно з цим, з-за будівель, по обида боки від Чорного лиха, вибігли два брамника та кинулися на новоприбулого, з добре заточеними мечами напоготові.
Бойовий клич розлетівся пустинною вулицею та досить швидко застряг у горлянках їх власників.
Чомусь Томир вже не був здивований побаченим. Постать з легкість зупинив леза мечів голими руками, (хоч вони не були голі, адже на них були шкіряні рукавиці) і різко смикнувши ними, відправив брамників на зустріч одне одному – героїчні дурні, болісно брязкнувши шоломами, безтямно повалилися до його ніг.
Нові болти все продовжували прикрашати спину Чорного лиха під час його неквапливого руху вперед.
Томир скосив свій погляд на вартового, який вже й не помічав нікого, а його руки так трусило, що жалюгідні спроби прилаштувати проклятущий болт хоч кудись скидалися на намагання п'яниці поцілити ниткою у вушко найменшої з можливих голок.
І найвідоміший провидець Мапосвіта, сліпий, зате далекоглядний Вочі Брех не сказав би, чому замість того, щоб втекти у такий слушний момент, Томир щосили приклався кулаком у щелепу вартового. Той ще встиг дурнувато глипнути у відповідь, перш ніж його ноги підкосилися та потягли його на землю.
Не втрачаючи й крихти часу, чоловік хутко підняв самостріл та простягнув його перед собою.
Постать зупинилася навпроти блідого, як той слизень, Томира і поглянула донизу.
В очікуванні Томир зіщулився ще дужче, а очі зімкнув так міцно, як тільки міг.
Втім, щойно він відчув легкість у руках, попри момент інстинктивного страху, його цікавість взяла верх.
Привідкривши повіку, геть саму малість, від чого те, що він побачив далі можна було б легко списати на жарт зору. Та все ж йому здалося, ніби Чорне лихо підніс зброю до схованого в непроглядній тіні капелюха обличчя і легко дмухнув на неї... чи радше... щось тихо зашепотів шматку деревини  – від чого та задиміла, проте не спалахнула вогнем, на велике здивування Томира.
Натомість самостріл набув чорного кольору, щоб краще пасувати своєму новоспеченому володарю, вирішив собі чоловік.
А обстріл все не закінчувався. Черговий болт встромився у спину постаті, на що та роздратовано гмикнула, натягла товсту тетиву самим пальцем, з легкістю, яка притаманна велетням у вимикані дерев з коренем.
Від побаченого далі Томир широко розплющив обидва ока, не взмозі в таке повірити.
Невеличка чорна стріла сформувалася там з самого диму, що з'явився там в процесі нятягування тетиви.
Чорне лихо не відвів голови від зігнутого чоловіка, прилаштував самостріла через плече та натис на спусковий важель, стрільнувши кудись, на певність Томира, навмання.
Почувся тихий зойк, обстріл скінчився.
- Д...якую. – силовано вимовила постать у чорному, ніби пригадуючи букви цього невимовно важкого слівця.
Щоб не здатися недоброзичливим, Томир зробив найобережніший в своєму житті кивок, щоб бува ця могутня істота не вирішила, що він хоче їй нашкодити, якщо це взагалі було можливо.
Та не надто балакучому співрозмовнику вже було не до того, він дивився кудись крізь полум'я – в бік Чорного лісу.
Томир ще довго вдивлявся йому в слід, в його спину, усіяну болтами, через що від скидався на обсипану новорічну ялинку... або їжака в якого сталося алопеція. А чи їжаки лисіють, відволікся чоловік – цього вистачило, щоб постать встигла зникнути у полум'ї.
Вартувало Томиру залишитись на самоті, він одразу зачудувався від того, що в один з моментів йому було приверзлася товста білка на крисах капелюха тієї надприродної істоти, яку всі називали Чорним лихом, і яка, в короткому моменті, чомусь здалася Томиру цілком миролюбним створінням.
- Це ж треба...маячня якась! Яка ще білка? – чоловік втомлено поглянув у небо.
- І що ж мені робити? – запитав він у зірок з розпачу.
У відповідь одна з зірок, тьмяніша з поміж усіх, підморгнула йому.
- Гадаєш?
Зірка підморгнула вдруге, на цей раз ще в'яліше.
Томир спробував ковтнути слину, та в роті виявилося сухіше, аніж в Загребутьській пустелі***.
Щось нерозбірливо кинувши, він поквапився назустріч долі.
Вслід за мурахами...
А зірка тим часом згасла...