Пролог. Початок.

Краєві гори — таємничі велети з кам'яних порід, які протикають небо своїми стрімкими, загостреними, наче списи, верхівками.
Недосяжні — саме цим словом описували Краєві гори всі, хто бажав зазирнути за них, щоб побачити на власні очі, що ж так сумлінно вони приховували увесь цей час – з моменту утворення Мапосвіту.
Чи справді там існували справжні золоті міста, а боги ставилися до їх мешканців з батьківською любов'ю, і навіть атеїсти — життя яким (по знаний бік від гір) вічно псували різні дрібні божки — могли спокійно планувати своє марне існування, не боячись, що одного дня, проходячи повз якесь із дерев, їм на голову впаде цеглина.
А, можливо, як би це не було нудно, там нічого й не було...
Головна гіпотеза науковців всього Мапосвіту повністю спростовувала всі можливі і неможливі чутки та легенди, завдяки яким ця загадка і досі тривожила думки численних відчайдуг.
Якось найкращі розуми планети, мрії яких все не покидало солодке бажання набити одне одному пику, вперше та востаннє таки зійшлися на єдиній думці – за Краєвими горами не було нічого, окрім безкрайньої порожнечі.
Так сталося, що і цього разу людям не судилося дізнатися правду першими.
Поки вони ламали голови над черговою ідеєю стосовно переправи через трикляті гори, хтось, куди більш гідний, давно знав правду.
Втім, на велике розчарування більшості мешканців квадрату та їх сліпої віри у золоті міста, правда була б до смаку радше занудним вченим з їх вічно прискіпливим підходом до функціонування світу.
Та поки люди не знали гіркої правди, їх маніакальне прагнення підкорити Краєві гори, щоб привідкрити пелену таємничості, підштовхувало продовжувати вигадувати все більш чудні ідеї.
Як-от, створити механізм, схожий на великий видозмінений спис, щоб просвердлити горні масиви наскрізь...або, якщо впадати у крайності від браку ідей та розпачу, приручити справжнього дракона.
До слова, якось кілька мандрівників (чи то відважних, чи то дурних) спробували дістатися верхівки Краєвих гір за допомогою повітряної кулі братів Мангольф'є.
Здавалося, гарна ідея, що увесь час лежала просто на поверхні, але ось проблемка – дракони, чиї домівки здебільшого існували високо у горах, не надто радо приймали незваних гостей, зате радо ними смакували.
Та і правду кажучи, людям не звикати до прикрих роздумів над своєю нікчемністю.
Варто лишень згадати першу зустріч людей з гномами, яких вони – за відсутності нормального освітлення або браку мізків – спочатку прийняли за дітей. Здичавілих та бородатих, а ще дуже м'язистих.
Сама ж історія цих невисоких, зате неймовірно витривалих створінь практично невідома, так дбало вона приховувалась від інших, що навіть самі гноми її майже втратили.
Відомо лише, що гноми, за їх словами, звели під землею справжні кам'яні міста ще до того, як люди зрозуміли, що каміння можна використовувати не лише в якості зброї, щоб відганяти від своєї самки решту конкурентів. Звісно, розташування самих міст гноми завбачливо замовчували.
Після масового переселення гномів на поверхню та кількох століть нервового перебування поруч з вічними загрозами, еволюція нагородила гномів повноцінним зором, після чого більшість з них повернулися до своїх таємних домівок, подалі від вбивчого зацікавлення їх секретами значно масштабнішою популяцією людей.
С тих пір у гномів існувало повір'я: якщо дати гному багнюку – він перетворить її на золото. Якщо дати людині золото – вона тебе вб'є, щоб забрати решту.
Але поки що не всі розвинені раси мали нагоду познайомитися з людьми, існування поруч з якими нагадувало ніжне шмагання батогом — до останнього подиху, з правом на склянку молока та черстве печиво.
Невідоме та маленьке королівство Лєфкос ховалося десь серед засніжених вершечків Краєвих гір, а його мешканці — з вічно закам'янілими обличчями — не прагнули спускатися нижче рівня хмар, бо ж вірили, що там на них очікує тільки смерть.
І варто зазначити, ще й досі ніхто не намагався перевірити правдивість таких припущень на практиці, на їх велике щастя.
Куди більше цей ідейний народ цікавило життя далеко за межами Ессеучі¹.
Вони іменували себе Вищими ельфами — не лише через високий зріст та дратівливий характер, якому б позаздрили навіть їхні куди більш приземлені родичі з лісів. Насамперед, вони сліпо вірили у свою досконалість.
Саме в цьому королівстві, в першій на Мапосвіті обсерваторії, молодий космофілософ² підглядав у перший на Мапосвіті телескоп – розміром з кілька скельних тролів – за безсоромним процесом розмноження зірок у сузір'ї Пі-Ді-Ді.
Час від часу ельф занурював розкішну пір'їну до срібного каламару і щось занотовував на великому папірусі, саму малість білішому, ніж він сам, а його незадоволене похитування видовженою головою підказувало про невідворотність побаченого.
П'ятьма годинами тому, близько опівночі, космофілософ став свідком справжнього відкриття: дві зорі зблизилися та поглинули одне одну з небаченою ельфами пристрастю.
На цьому все не закінчилося. Наче навіжені, вони влаштували справжню зіркову оргію у космічному океані.
І хоч це явище для решти населення Мапосвіту залишалося непоміченим, у нашого ельфа побачене викликало щонайменше легеньке, ледь відчутне, наче укус особливо обережної комахи, схвилювання. 
В разі крайньої необхідності, щоб уникнути зайвої паніки, саме так він і планував донести все до загалу — щось, чим не варто занадто сильно перейматися.
Якщо ж не кривити ідеальною душею, ельф ще ніколи так не переймався за долю Ессеучі.
Саме так він і планував доповісти все Верховній королеві. Доповісти особисто, без зайвих гострих вух.
Та поки він все ніяк не міг відірвати уваги від жахливої дивовижі зірок, що невблаганно росли в розмірах, тож вартувало драконячому окуляру телескопа зламатися, як ельф – наперед обраховуючи вражаючі об'єми витрат на новий окуляр – збентежено не розумів, що могло спричинити в нього таку дивну поведінку.
Ніби й цього було замало, космофілософ раптом збагнув, що не даремно окуляр був драконячим.
Мабуть, перерва у невизначений термін – не така і погана ідея. — зрештою вирішив ельф.
Від сумних роздумів, які стосувалися його найближчого майбутнього без можливості спостерігати за зорями, голова його йшла обертом.
Напевно, саме тому він й не одразу збагнув – проблема була не в драконячому окулярі.
Здавалося, що вся Ессеучі — невеличка комора, а хтось дуже спритний щосекунди вправно гасив та підпалював єдиного свічника.
А що як... Це тисяча і одне затемнення, — спробував пояснити собі ельф, — або ж... — такі думки він намагався безуспішно відганяти. — це щось значно гірше... 
В той же час вхідні двері у обсерваторію гучно врізалися у протилежну стіну, відлуння криком розійшлося високим приміщенням, потім залунав переляканий голос:
- Теукріум Зірчастий, ви ж це бачите?! Що відбувається з нашим Ессеучі? Що то за невідомі ієрогліфи у небі?! Зробіть щось!
Саме це Теукріум і бачив у свого телескопа.
Світ шалено миготів, а в ті миті, коли світло поверталося — бачився набір незрозумілих літер та чисел. Але, що він міг зробити? Він навіть не жрець.
Іноді Теукріум був певен, що решта не зовсім розуміла, чим він займався. Не розуміли, що Всесвіту плювати на думку звичайного ельфа...та й будь-кого кого іншого, якщо ви, звісно, не один з Богів (бажано не дрібних, бо кому є діло до дрібних божеств?).
Теукріум встиг лише роздратовано плямкнути тонкими вустами, і на диво, все прийшло до норми.
Нібито нічого й не сталося, на небі знову сяяли зорі. Світ вів себе невимушено. І впевнено! Від чого дехто почав сумніватися у раніше побаченому, списуючи все на витівку власних очей.
Вуха ж ельфа напроти радісно поповзли догори.
- А моя сиріен³ говорила, що ви займаєтесь звичайним байдикуванням — днями на проліт дивитесь на зорі, шукаєте в тому якийсь сенс. Ох, ці ельфині...
В обсерваторії різко стало тихо.
Теукріум обдумовував почуте, а ельф-гість мав певність, що бовкнув чогось зайвого.
- І що ж це таке було? — все ж наважився він  заговорити.
Теукріум вдав, що не почув запитання та заходився нервово натирати телескопа.
Ельф, ім'я якого Теукріум і не знав, на велике розчарування, стояв досі поруч.
Він виявився досить впертим, що тут являлося синонімом іншого слова – дурний. 
- Нічого страшного ж не сталося? — дещо стривожився гість, не отримавши відповіді.
Ганчірка так і вилетіла з поміж довгих пальців Теукріума.
Схожого сценарію не можна було допускати, у жодному разі!
Якщо посіяти крихітне зерно сумніву, воно завжди переростає у масову паніку, – а затим у страх, що веде за собою безладдя, міцно тримаючи цього малого каверзника за руку.
У Лєфкосі порядок та правила — понад усе!
До порушників застосовувалася найжорсткіша міра покарання.
Ніхто не бажав одягати ковпака сорому, ходити у ньому доти, доки не провиниться хтось інший (так, ви все правильно зрозуміли, в ельфів був лише один такий ковпак).
І ковпак цей, до слова, пилився вже кілька десятків року у старому чулані королівського палацу.
Одягати його після останнього злочину, було б особливо принизливо.
Якось один ельф, якби наступні слова не звучали неймовірно, висловив думку, ніби королева замикає на народові кайдани контролю. І що життя без негативу – звичайний лозунг, що приховує за собою правду.
За це злочинець носив ковпак сорому, аж поки від нього й не помер — від сорому, звісно. Щоправда, дійсність була дещо іншою. Злочинця просто спустили з небес на землю. Ясна річ, найкоротшим шляхом, скинувши згори.
Теукріум аж ніяк не бажав приміряти того гидкого капелюха.
- Страшного? — він спробував засміятися, але натомість вирвалося якесь незрозуміле гмикання.
Це, схоже, не надто переконало іншого ельфа.
- Ні... — Теукріум чимшвидше замотиляв головою, щоб здаватися ще більше переконливим. — А тепер пробач, мені потрібно працювати.
Теукріум поспішно випровадив гостя, замкнув за ним двері та чимдуж кинувся назад до телескопу. Поглянув у нього, затим гарячково відскочив подалі. Якби ельф міг, то неодмінно зблід би.
Натомість Теукріум почухав гостре підборіддя. Він міркував про марність свого буття. Вперше за весь час.
На такі сумніви справжнього космофілософа могло наштовхнуло щось по-справжньому вагоме.
Тим вагомим було, те, що він згодом назве Даен⁴ – результат стрімкого парування зірок, що спричинило вибух, від чого вона і з'явилася.
Даен поглинала навколишні космічні тіла завдяки принципу акведукового сифону, в основі якого був рух води в бік меншого тиску, тобто, Даен, як той магніт, притягувала та поглинала всі космічні тіла, до яких тільки могла дістати. І все б нічого, якби вона від цього не розширювалася.
- Добре хоч телескоп не зламався —  втішив себе Теукріум Зірчастий. Це не надто допомогло йому.