Шафа

                                            *
- Кажеш, що бачив його тут?
- О-о, так, Володарю!
Шпигун прозваний Щурем важко дихав та був червоний, мов ріпа, однак всеодно низько вклонився іншому, куди розкішніше одягненому чоловіку, що стояв до нього спиною і споглядав свої володіння крізь розкішну арку, яка вела до широченного балкону.
- Без сумніву! Він підпадає під описи інших шпигунів з різних куточків Верхньої частини континенту, Князю.
Щур вклонився вдруге, цього разу ще нижче, ледь не торкаючись чолом вишуканої оніксової підлоги резиденції.
Князь Всеволод тим часом підніс нещодавно доставлене повідомлення до очей. Знайшов потрібний рядок, тоді спокійно запитав:
- Ти помітив підозрюваного ще при брамі?... І не затримав?
- Так..., — обережно почав шпигун, — перш за все я хотів переконатися, що не помилився, Правителю. Слідував за ним по п'ятам аж до самісінького столика у корчмі, а коли впевнився, то ця..., — Щур затнувся, вирішивши, що називати улюбленого голуба Князя словами: крилата криса – не найкраща (для його здоров'я) ідея. — ...ця гордовита птаха не забажала летіти без своєї порції макових крихт. Саме тому я був змушений нестися крізь все місто, щоб доставити це повідомлення Вам особисто, а також дозвіл на затримання...
Щур так і закляк в позі пошани, боячись за перспективи власної долі.
- А я вже гадав, що ти просто дурень, який забув для чого існують поштові голуби.
Щур з полегшенням розсміявся та помітивши на собі важкий погляд Князя, замовк, згадавши, що той ніколи не жартує.
- Ти таки дурень. — майже люб'язно продовжив Всеволод, тепер вже не відводячи очей від свого головного шпигуна.
Щоправда, Щур волів би і надалі дивитися на потилицю свого Володаря. Не відмовився б Щур і від глазурованих молюсків, на які мав смертельну алергію. Будь що, аби тільки не бачити суворого погляду навпроти. Нажаль, вибору в нього не було. Саме тому він щосили намагався набути невимушеного вигляду людини, в якої все під цілковитим контролем. Чи ж він даремно навчався в Академії Дипломатичних Відносин? Саме освоєнню цього вміння Щур приділяв найбільше часу в академії, адже воно являлося однією з головних причин довголіття гарного шпигуна після череди не те щоб успішних завдань. Та ось парадокс, чи можна вважати шпигуна гарним, якщо той "провалює завдання"?
- Який, до біса, протокол, Щуре? В таких випадках важливо робити все швидко! Ти ж не залишив підозрюваного без нагляду?
- Е-е..., залишив? Хех, Звісно, ні, Повелителю! — збрехав Щур.
- Тож..."Три човни"? Цікаво...
Міркуючи про своє, Князь Всеволод занурив вкриту перстнями руку до золотого тареля з сушеними фруктами.
- Переважна більшість люду не знає, що в назву закладу закладено справжній – глибинний сенс. — Поволі почав він.
Щур і сам чудово знав потаємну історію "Трьох човнів", але з відтренерованою цікавістю кивав кожному промовленому слову. Бо ж і від цього, – зрештою, як і багато від чого іншого – також залежало його життя.
- Кожен поверх – це човен. Другий і третій човни – відповідають за відпочинок та задоволення. Знаєш, іжа, випивка, дівулі. — тут Князь зауважив широку усмішку, що з'явилася на обличчі його підданого. Вона була настільки вульгарною, що Всеволод відчув усі жаги Щурячої уяви. Викрививши вуста в невимовній огиді, Князь поспішно струснув головою та повів далі. — На чому я зупинився? Ах, так... А ось перший човен – це справжнє обличчя корчми, сховане під землею, мов неосяжна велич айсбергів, секрети яких ховають холодні глибини Прибережного моря, поруч з Серединною частиною Мапосвіту. Там можливе все...
Опісля промови він вклав до рота кілька шматочків сушених фруктів, решту простягнув своєму шпигунові.
- Пригощайся. Дуже смачно. Так і тане в роті.
Щур з відчуття приготовленої пастки, скуштував одну штучку.
- Смачно...
- Розумієш до чого я все веду, Щуре?
- Що він знає правду про це місце? Що він бажає зникнути? — раптом допетрав шпигун, вкриваючись сиротами.
Князь задоволено кивнув.
- Запам'ятай це відчуття, коли їжа ще смакує, Щуре. Якщо підозрюваний за годину не стоятиме тут, де зараз стоїш ти, то хтось попрощається з власним язиком. Так досить зрозуміло? — дружнім тоном запитав Всеволод.
Щуру пересохло у роті, язик онімів. Не взмозі щось сказати, він жалюгідно кивнув.

Про "перший човен" ходили різні розмови. Та все, що було відомо загалу – це те, що цією назвою іменували підвальне приміщення, до якого, як це не дивно, могла потрапити далеко не кожна людина. Саме там відбувалася значна частка не надто законних, проте прибуткових, для кожної зі сторін, справ.
Ті ж, що знали хоч крихту правди – мовчали, боячись, що одного дня їх бездиханні тіла віднесе течією Кривого Кия до Прибережного моря, де згодом вони стануть кормом для вже досить вгодованих риб-людожерів*.
За іронією долі, якась частинка їх таки повернеться до "Трьох човнів", але вже в якості невибагливої страви на брудних тарілках. А люди, що поїдатимуть так-сяк приготовлене м'ясо – вестимуть розмову про чергового зниклого, – про його невтішну долю, не підозрюючи, що кількома хвилинами раніше з'їли останній шматочок рибини, яка при житті смакувала тим, кого з такою цікавістю вони обговорюють.
Звісно, у простого люду існували власні догадки стосовно потаємних справ у "Трьох човнах". Почасти цілком обґрунтовані, та все ж – лише припущення. Самі порожні балачки.
Однак було б брехнею сказати, що чутки ці – цілковите перебільшення і нісенітниці. Все якраз навпаки, кожна теорія, навіть та, що лунало з вуст, втративших відчуття реальності п'яниць, була цілковитою правдою.
Цього знання аж ніяк не міг мати Кеоідхін, який саме роззирався набитою по вінця корчмою, коли його увагу привернув непримітний огр підліток. Створіння майже злилося з сірими стінами приміщення, так уважно воно стежило за безпекою, вивчаючи велику зелену козявку на вказівному пальці.
Хлопаку спала гарна (як він сам вирішив) ідея. Позаяк огр уже був біля двух метрів зросту, то міг би значно полегшити пошуки його друзів.
Зупинившись на безпечній відстані, він чітко й голосно промовив:
- Пробач, е-е, огре... Я шукаю друзів...
Спочатку велет не звертав уваги на створіння знизу, продовжуючи насолоджуватись колупанням у носі. Все змінилося з останніми промовленими Кеоідхіном словами. Огр опустив невеличку голову, а його тупенькі круглі очиці ожили.
- О, Дубина знати цей слово! — ледь склав він кілька слів кенуардською, але і те було марно – Кеоідхін лише розвів руками.
Огр-вибивала сумно поглянув на результат важкої праці, що все ще красувався на пальці, а потім підніс важку руку догори та лагідно прикріпив козявку поруч з іншими носовими скарбами.
Кеоідхін розцінив це як знак згоди, адже кожен знає – огри досить нерозумні створіння, не здатні поєднувати настільки клопітки процеси, як-от колупання в носі і міркування.
Здебільшого Дубина погано розмовляв на будь-якій мові, навіть тій, що інколи вигадував сам, але, справедливості заради, від нього не вимагалося чогось визначного (Дубина був впевнений цілком в протилежному). Лише кілька слів на кожній з основних мов Мапосвіту.
- Ти шукати, — почав кенуардською огр, і коли вже Кеоідхін впевнився, що більшого від огра чекати не варто, слова дивом почали набувати досить знайомого звучання. — новій друґ?
- Так! — засяяв усмішкою Кеоідхін. — Тільки вони не нові, а...так би мовити...старі. Тобто...ми давно знайомі.
Дубина роздратовано не зрозумів співрозмовника. Подібне ставалося кожного першого разу, тому рука огра швидко сіпнулося по іншу дубину.
Велика, зроблена з дуба палиця, наділяла власника просто таки магічною здатністю знаходити спільну мову хоч зі стіною.
- Ти...шукати... новій друґ?! – наполегливо повторив огр.
- Так...
- Вірно, проходити! 
Сказані незрозумілою для Кеоідхіна мовою слова, Дубина доповнив відповідним жестом, після чого відступив на бік.
Міцні двері дивилися на Кеоідхіна з того місця, де раніше стояв огр-охоронець. Двері чекали на його наступний крок. Хлопець вагався. Рука повільно тягнулася до дверної клямки.