Три човни

                                           *
Серед молодої гущавини, у схованому від зайвих очей будиночку, панувала цілковита гармонія. Доки Хоббі, стоячи на масивному дерев'яному стільці, визирав крізь невеличке віконце на самотню дорогу, трійця друзів міцно спала.
Хропіння Рональда розходилось усіма кімнатами, але це ніяк не завадило піддатися солодкій спокусі і самому домовику. Раз у раз він бився головою об стіну, зойкав від болю, продовжуючи вдивлятися у передсвітанкову темінь з її мерехтливими хащами, а зрадливі, немов налиті свинцем повіки, вчергове зрадницьки змикалися.
А ось Луріра з ними не було. Досить поспішно чарівник покинув будинок і вирушив — як він сам запевнив, — на пошуки Подорожника вічнозеленого, котрий, до слова, ріс просто навпроти віконця, біля якого домовик так відчайдушно боровся з дрімотою.
Хоч Хоббі й поняття зеленого не мав щодо вигляду отієї рослини, та він був переповнений впевненістю, що Лурір полишив будинок геть по іншій причині, про яку йому навіть думати було нестерпно. Настільки нестерпно, що Хоббі вирішив трішки перепочити.
На той час, коли з дороги донеслося тарахкотіння повозок, домовик вже солодко сопів, звернувшись на стільці калачиком.
- Хоббі, ти ж мав стежити! — зарепетував Лурір, гримнувши вхідними дверима.
- Хоббі не спати, г...г-господаре! — скочив на стільці домовик. — Хоббі лише трішки задовго замкнути повіки, г-господаре.
- Що там трапилося?
Ліниво озвався Кеоідхін з сусідньої кімнати.
- Купець! Товстезний, з цього виходить далеко не бідний. 3 ранг, не менше! — Багатозначно відповів Лурір, від чого хропіння Рональда різко обірвалося, вирвавши того зі стану глибокого сну. А це, щоб ви знали, було вельми непростим завданням навіть для ансамблю трубачів.

Тим часом дорогою простували чотири здоровенні воли, що тягли за собою, здавалося, ціле містечко.
Вся втома була викарбувана на перекошених мордах могутніх тварин, а їх потуги, говорили про те, що власник цього майна був ще тим нелюдом, то є справжнім – професійним купцем.
Проблема було не так у важких критих повозках, доверху набитих різними добром, як у самому купці, що йшов комплектом. Здаля цього опасистиго чолов'ягу запросто можна було прийняти за зелену повітряну кулю братів Мангольф'є*, яка, – якщо б купець і справді виявився кулею, – запросто здійняла б все вище згадане у повітря. І повірте, в такому випадку, Антоніо Сракотеллі без особливих потуг знайшов численні переваги бути кулею. Наприклад, відсутність необхідності в супроводі та зайвих витратах.
Поряд, зусібіч обліпивши брички купця, ковиляла приватна охорона. Неозброєним оком було помітно, що кожен її член мав проблеми з синдромом домашнього воїна**.
Головним серед супроводу був невисокий, проте міцний чоловік з лискучою лисиною та "сталевою" бородою. Він тіснився поруч з Сракотеллі, балансуючи на самісінькому краю повозки. Його суворе, увінчане великим шрамом на лівій щоці, обличчя, доповнювало не менш суворе ім'я – Боб.
Боб Міддлстіл мав чималий досвід війн, але Антоніо цінував капітана супроводу за дещо інше. Інколи, досить таки часто, та що там, більший відрізок часу на війнах, Боб оберігав склади з алкоголем. Саме завдяки цьому він й став достобіса спостережливим, а ще неймовірно мовчазним, що дозволяло купцю говорити будь-що, щоб зрештою отримувати довгоочікуване: угу.
Та саме зараз, опираючись на свій досвід, Боб Міддлстіл помітив дещо підозріле.
- А я йомю кажю: потрібно бюло слюхати мене раніше, потрібно бюло брати. Тепер плати вдвічі більше. А він мені... Знаєшь, що він мені сказав? Та я ж твій папа'!
- Крутії...
Антоніо роззявив рота, не знаючи як на це реагувати.
- Що ти сказав?
Нічого не кажучи, Боб вихопив віжки у купця та різко потяг їх на себе. Воли зупинилися. Запанувало непорозуміння. Супровід переглянувся між собою. Воли також. Повітря розітнув гул лез.
Купець почав швидко червоніти та надуватися, аж зарипіли ґудзики на його сапфировій камізельці.
- Що це ти собі дозволяєшь, Бобе!?
- Засідка!  — прогарчало суворе обличчя капітана.
Не в змозі швидко вертіти головою, Сракотеллі нервово засовався на місці.
- Ти ж знаєшь, що в мене від швидких рюхів крюжиться Мапосвіт? Де вони? — купець обережно, щоб бува не втратити рівновагу, роззирнувся дорогою. — Нікого не бачю. Та й твоя ціль вберегти мене від подібного, а не подавати мій товар на блюдці!
- Саме так я і роблю. —тільки й відповів Боб, полегшено зістрибуючи на землю.
- Ми знаємо, що ви там! — рішуче заявив він згодом, не відриваючи погляду від високої трави біля дороги. — Здавайтесь! І я обіцяю, що в полоні на вас очікує майже людське ставлення, а головне – ніяких катувань. Але тут я не певен... Все залежить від настрою.
Верхівка високої трави нервово колихнулася, але відповіді не послідувало.
- Це такь не працює, Бобе! — залунав стурбований голос сусіда поруч. — Так ти нікого не переконаєшь здатися. Краще домовитися, дивись та вчись.
- Та я і не прагнув цього. — холодно буркнув Боб.
Антоніо дружньо усміхнувся до зляканої трави, прийняв відкриту до перемовин позу та заговорив не своїм голосом. Кожен поважаючий себе купець роками відточував гру на струнах душі, щоб зрештою створити свій особистий голос купця. В такі моменти звична для купців зневага та пиха поступалися своїм місцем приятельству і співпереживанню.
- Ви чюли цього чоловіка? — Сракотеллі як слід  прокашлявся, а затим продовжив. — Я маю для усіх нас кращі юмови! Справжню пропозицію! Без смертей, але з збагаченням для всіх сторін! Навіть... співпрацю...
Тремтіння трави заспокоїлось. Настав етап коливань, тому купець хутко повів далі:
- Дорогі розбійники! Позадю мене повзе скняра – Гетті Шейлок. Цього разю старий телепень пошкодював гроші на сюпровід, бо бачте, вони вимагали на кілька мідяників більше! Негідник! Не те що я! Більше того, цей... Шейлок пропонює ті ж товари, що й я, юявляєте? Це все кажю вам я – член почесної гільдії торгівців Аґлорії,  людина з країв вина та крові – Антоніо Сракотеллі.
Капітан незадоволено захитав головою, склавши руки на рельєфних грудях, та дослухаючись до шепотіння в хащах.
- Добродії, — нарешті відважився відповісти голос, а з трави обережно показалося четверо людей. — Ми не бандити, а звичайні мандрівники.
- Стояти на місці, негідники! — гримнув Боб, а рука рефлекторно сіпнулося по меча. — Я вже стикався з подібним. Такі як-от ви посилають найнікчемніших, щоб приспати уважність, а потім...
- Не схожі вони на розбійників, Бобе. — перебив його Сракотеллі, коли помітив серед них домовика.
Діловитий погляд купця, гострий навіть в такий присмерк, почав оцінювати потенційну  вартість чарівної прислуги. Лурір одразу помітив пожадливість на обличчі Антоніо, яка була чимось середнім між яке на смак м'ясо домовика і цікаво скільки він коштує?
- Цей домовик служить мені. Він не продається. Але ви зробили б велику ласку, трішки підкинувши нас.
- Шкода, дюже шкода...
Увага Антоніо перемкнулася на яскраве вбрання Рональда. Купець заусміхався.
- Звідки в тебе такий одяг, дрюже?
- Ні, ні, ні! — одразу збагнув до чого веде той. — Одяг – невід'ємна частина мене.
- Що ж, в такомю випадкю вам нічого мені запропонювати. — Сракотеллі кивнув на прощання. — Вдачі вам, а вона вам тют ще знадобиться. Або... можете таки спробювати себе в ролі справжніх розбійників, напавши на старого Гетті.
Боб, розчарований тим, що все закінчилося не пролитою кров'ю, сердито заскочив назад до візку. Сумними залишилися й решта супроводу, яким не дали можливості випустити пару. Серед суцільного незадоволення, непомітно проскочило щасливе мичання волів, що нарешті мали невеличку нагоду перепочити.
- По два златника за кожного! — вигукнув Лурір їм услід.
Сракотеллі ледь не випав з повозки, коли почув мелодійний дзенькіт, без сумніву, золотих монет. Воли знову вдячно зупинилася. Деякий час Антоніо вражено витріщався не так на Луріра, як на відголосок його слів, що складався у одне єдине слово – дурень.