Білі каптури

                                                 *

- Господаре!
- Він мертвий... Перенеси мене звідси, домовику, негайно! 
- Як ви сміти наказувати мені!? Я вас вбити! Я...
- Ти не зумів захистити свого єдиного господаря, домовику, тож тепер служитимеш мені.
- Ви вбити мого господаря! Вбити мого господаря! Вбити...
Лурір прокинувся в ліжку, спітнілий і важко дихаючий від чергових сновидінь минулого.
З присвітанкової темені на нього витріщалися чотири пари очей.
- Скільки часу я пролежав? — начебто нічого й не сталася запитав Лурір, зводячись на ноги, а затим, збагнувши де опинився, він суворо продовжив:
- Хоббі, чому ми тут?
Домовик оббіг ліжко довкола та заходився його старанно застелювати, як та дитина, що учворила щось заборонене батьками, а тепер намагалася загладити свою провину.
- Цілісінький день, г...г-господаре, і ще майже всю ніч. Я знати, що вам буде потрібен відпочинок, тому Хоббі вирішити, будиночок у хащах гарна ідея, г-г-господаре.
Хоббі скосив погляд у край кімнатки і прикривши рота долонею, тихцем додав:
- До того ж, будиночок у хащах ду-уже далеко від їх домівки. Я страхуватися, щоб вони не знати дороги назад, г-господаре.
- Що з твоєю рукою? — поцікавився Лурір, помітивши, як домовик порається біля ліжка однією рукою.
- Це? — скрикнув домовик від болю, здіймаючи догори зламану ручку. — Майже не болить... Ви мати більшу проблему, вони не хотіти нам допомагати, г-господаре.
Тужлива трійця друзів тепер не звертали на чарівника жадної уваги. Куди більше їх цікавило видиво у віконці, де таке рідне Мале Сонце слабкою позолотою освітлювало половину Мапосвіту, позаяк інша ще була в тіні його "мертвого обличчя".
Лурір було хотів їм щось сказати, але різко завмер та гарячково закрутися на місці.
- Мій посох!
- Хоббі забрати ваш посох, г-господаре. — гордо промовив домовик. — Хоббі заховати його під ліжко. Хоббі всім домовикам домовик.
- Я мушу в чомусь зізнатися. — неочікувано заговорив Рональд.
Хоч дане звернення, без сумніву, було адресоване Луріру, сам хлопець не спромігся відвести очей від невеличкого круглого віконця, щоб поглянути чарівнику у вічі.
- Я збрехав вам... Про все збрехав: про нас, про наші мандри..., і про все інше. Ми не знаємо де знаходиться Пантеон. Поверніть нас, будь ласка, додому. Всі срібляники я залишив на столику у вітальні. Ай! Гаразд, Тедхге, ну, майже всі, якось забув викласти свої срібляники... Тобто, ваші.
Лурір спокійно нахилився біля ліжка, дістав чарівного костура, після чого сховав його назад до незвіданих глибин свого дорожнього плаща.
- Брехня? — посміхнувся Лурір. — Брехня повинна вводити в оману, а твоїм словам повірив би тільки дурень. Я не на стільки дурний, щоб повірити в те, що герой пастиме овець у невідомому селищі. Запам'ятайте, герої так не виглядають, і тим паче не бояться дерев. А ось стосовно Пантеону — я був приємно здивований. Я вже боявся, що ніколи не знайду того, хто б допоміг. Книги мовчали, люди забули... Звідки ж тоді відомо вам?
- Ми не знаємо де він знаходиться. — нервово протарахкотів Тедхг.
Лурір підступив ближче, не зводячи з парубка своїх "котячих очей", які, здавалося, світилися в темряві.
- Але ти знаєш того, кому це відомо? Очі ніколи не брешуть, хлопче. Ви мусите розуміти одне:
Поки я не можу повернути вас назад. І не запитуйте чому. Та я обіцяю, що ви побачите свої домівки. Ви допоможете мені, а я вам. І монети можете залишити собі. Договір понад усе.
- Ви чули моїх друзів. — нарешті порушив мовчанку Кеоідхін. — Ми нічого не знаємо. Дуб згорів. А ви обіцяли, що з ним все буде гаразд... І непотрібно мені говорити про нещасний збіг обставин. Знаєте, що це означає для наших батьків? Ганьба! А знаєте, що очікує на нас? Суд, а потім в'язниця або вічне вигнання. Велика грошова компенсація могла б все змінити. В такому випадку ми навіть почесними громадянами могли стати, але це вже інше... У нас нема таких коштів. Тому ми б не стали брехати, знаючи, що можемо все виправити.
- З вашим товаришем щось статися. — влучно підмітив домовик. — Здаватися, у нього припадок.
Тедхг і справді поводився дивно. Він то відкривав вуста, то швидко стискав їх та пощіпував себе за руку, щоб бува не ляпнути чогось зайвого.
- Ага, — Рональд з підозрою оглянув симптоми товариша. — цей припадок називається: сумління совісті, Хоббі.
Ще деякий час Тедхг намагався боротися, зважуючи на моральних терезах власне життя та залишки совісті. Такий важкий для нього вибір не був ухвалений ані одностайним рішення уявних присяжних, ані їх переважною більшістю. Всередині вируючої мозкової діяльності Тедхга не знайшлося хоча б єдного голосочка, котрий прагнув ризикувати тим, що вже мав. Від чого прийняте ним рішення загнало мозок в стан справжнього ступору та нерозуміння, загалом, як і самого хлопця.
- Гаразд! Ваша взяла... Якось божевільний Джо промовився мені про білих каптурів з чорного лісу. Все просто, щоб знайти Пантеон, потрібно знайти білих каптурів. Але ось знайти білих каптурів не так й просто. А ще варто не забувати один маленький нюанс – божевільний Джо носить таке прізвисько не просто так.                         Від таких откорвень Рональд не одразу усвідомив, що саме зараз, вперше в його житті, йому випала гарна нагода відчути себе на місці свого вічно повчаючого товариша, чим він невідкладно й скористався. 
- Тедхге, ти розумів усю важкість нашого становища, становища нашої рідні..., і все одно мовчав? 
- Не час для суперечок. — Кеоідхін відійшов від круглого віконця та почав походжати кімнатою.— Ми не знаємо усього. Точніше, ми нічого не знаємо. Від кого ви втікаєте. Чому ви і ваш домовик навідріз відмовляєтесь хоч щось розповідати. Але ми хочемо бути певні, що з нашим селищем все гаразд. Що після Пантеону ви повернете нас додому. Обіцяйте, бо ж слово брехуна і мідяника не коштує, так ви казали?
Лурір усміхнувся, ліве око зрадливо сіпнулося, проте ніхто цього не помітив.
- Ви і різниці не помітите, обіцяю.