Не я б'ю – дуб б'є

                                             *

Кров стікала стовбуром додолу, густа та темно-червона, геть як справжнє варення.
Так бачила уява зголоднілого Тедхга, і, можливо, щось в цьому таки було, бо ж мурахи, які звели неподалік дерева власне "королівство" з численними башеньками, сигнальними вежами та постами у ключових напрямках – цілеспрямовано пробиралися крізь високу зелену траву до бажаного їм "дубового нектару".
Для них ціль (шкода, що їх ціль визначала якась набундючена самка-королева) важливіша за власні життя. Світ мурах був іншим, але в то й же час таким подібним до людського. Їх життя – вічна небезпека. І почасти цілком неочевидна. Щось подібне ось-ось мало статися з нашими героями, саме тому мурахи поспішали.
Крик, який не так давно сколихнув відкрите поле, на даний час був ледь чутним та якимось примарним. А ось благальне пищання білки нікуди не зникло.
- Як таке може бути? — все ніяк не міг збагнути Кеоідхін, охопивши голову руками. — Виходить, легенди... зовсім не легенди, а правда?
Лурір й на дещицю не був таким здивованим як решта, і це не могло залишиться непоміченим. Обережно завернувши шматок "дерев'яної шкіри" у чисту тканину він протер лезо ножа від крові та заховав його назад до сагайдака.
- Ви пам'ятаєте свою обіцянку? Ніхто не повинен дізнатися.
- Ви знали, що легенди - правда, так? — Кеоідхін з насторогою поглянув на чужинця, відчувши, що він геть не такий звичайний, яким хотів здаватися.
- Немає різниці, юначе. — холодно відрізав Лурір. — Головне вміти тримати власне слово. Брехун й мідяника не коштує.
- Хто ви такий і навіщо вам кора? — продовжував тиснути Кеоідхін, але увага Луріра передбачливо перемкнулася на домовика.
- Хоббі, звільни білку.
Домовик був помітно не в захваті від такого наказу Луріра, втім, був змушений полишити свою розвагу.
Білка глухо гепнулась в траву і одразу стихла, щоб було про неї не згадали знову. Про це вона могла лише мріяти, Хоббі ніколи не забував тих, хто йому нашкодив. Вже зараз домовик тішив себе мріями про її кончину від подібних "розваг". 
- Г...господаре, — благальний погляд домовика прилип до Луріра, немов той реп'ях. — Хоббі думати, білку буде краще вбити.
- Ні, Хоббі, все, що було мені потрібно – я дістав. Майже все...
- Хто ви!? — повторив Кеоідхін, зрозумівши, що Лурір почав його ігнорувати.
- Мандрівник. — скупо відповів Лурір, але за мить все ж продовжив. — Чи не здається тобі, Кеоідхіне, що про подібне, зазвичай, цікавляться до того, як погоджуватися? Я не зобов'язаний розповідати кожному зустрічному ні про себе, ні про свої мотиви.
- Таж звідки ми могли знати, що це дерево – не просто дерево? — голос Рональда звучав якось сумно, ніби парубок збагнув, що його ошукали на кругленьку суму, і справжнім телепнем виявився він, а не Лурір.
- І я не був певним. — притуливши руку до грудей відповів Лурір. — Ризик на те й ризик. Якби цей дуб виявився звичайним, я не вимагав би назад своїх срібляників. У вас нема причин для хвилювання. Можу запевнити – з деревом все буде гаразд.
- Пес в мішку, — забубонів з-за спини Кеоідхіна Тедхг. — я ж застерігав вас.
Зачувши слова Тедхга, на незворушному обличчі Луріра не ворухнувся жоден м'яз.
-Я нікого не обдурив. Заплатив вам чималу суму. Якщо я не помиляюся, тих монет вистачить не на одну здорову вівцю, а коли ми дістанемось до Пантеону, отримаєте значно більше. На безхмарне життя до самісінького кінця не вистачить, зате вистачить на те, щоб зробити своє життя таким. Відкриєте власну справу - та й заживете собі. Все, як ми домовилися з Рональдом. 
- Так? — дурнувато реготнув Рональд. — Так, так... Звісно, все в силі, просто... Мені потрібно перемовитися з друзями, ми на хвильку, заждіть...
Рональд відволік друзів подалі від зайвих вух та глибоко вдихнуши, даючи собі таким чином ще трішки часу для роздумів, почав тихцем під'юджувати*.
- Я знаю ваші думки, друзі. Та це доля. Він не божевільний. Ви ж цього боялися? Якщо не це має переконати вас вирушити на зустріч пригодам, тоді я не знаю що.
- Роне, — Тедхг наморщив вузьке чоло, і був, м'яко кажучи, сам не свій від чергової витівки товариша. — ти сказав йому, що ми в трьох проведемо його до Пантеону забутих богів? Про що ти взагалі думав!? 
- Пф-ф, — пирснув легковажним сміхцем Рональд. — готовий битися об заклад, кожен знає де знаходиться якийсь там Пантеон забитих божків, Тедхге. Ми легко дізнаємось інформацію з першої ліпшої книги. Я практично певен, що чув щось про це. А знаєте, що це означає? Пантеон має бути зовсім поруч.
- Так, ти чув, Роне. Чув те, що і так всі знають. Пантеон знаходиться десь за Темним лісом. Згадку про нього знайти не складніше, ніж голку в океані з сіна. Можливо, його ніколи і не існувало.
- Чорний ліс... Чорний ліс... — Рональд потирав потилицю, намагаючись згадати хоча б напрямок в якому той знаходився. — Це ж... А де це?
- Це за межами Аґлорії, Роне, далеко за межами Аґлорії. — допоміг товаришу Кеоідхін. — Слухайте, чужинець щось приховує і мені це не подобається.
- О-о, — Тедхг від почутих слів аж розцвів, — Нарешті хоч Кеоідхін зрозумів. Спочатку варто думати, а вже потім робити. Більше того, він не просто приховує щось... — тут Тедхг косо поглянув б бік Луріра та заговорив майже нечутно для самих друзів. — Я певен – він маніяк. Точно в розшуку, кажу вам.
- Але ж ми мріяли з самого дитинства! То он як...— щоки Рональда в мить запашіли. — Я все зрозумів, не було у вас цієї мрії. Ви просто бажали мріяти про щось недосяжне, бо так почувалися краще. Але я мріяв! Не знаю як ви...та я йду.
- Ми також мріяли, Роне. — ображено відповів Кеоідхін, навіть не зрозумівши, що його образило. Чи то слова Рональда, чи то страх їх правди. — Мріяли, але...все виглядає якось дуже дивно. Це дерево...
- Та все буде з ним гаразд, Кеоідхіне! Я шокований побаченим, ти шокований, Тедхг шокований...
- Ні, ні... — Кеоідхін, якому перехопило дар мови, гарячково вказував на дуб. — Дерево...воно рухалося!
Дуб і справді вів себе дивно: рипів, погойдуючи своїм гіллям, немов від подуву неймовірно сильного вітру, якого, до слова, майже не було. Все це, як виявилося, було лише початком, таким собі приведенням до почуття занімілих кінцівок після тисячолітнього сна в одній позі.
Справжній шок опанував друзями, коли дуб зрозумів, що його викрили та почав діяти.
Немов тією клешнею масивна розлога гілка схопила втікаючого Луріра за ногу та підняла високо над землею, погрозливо розмахуючи ним у всі боки.
- Х-ооо-бііі! — заволав Лурір. — Підп-ааа-люй!
Хоббі ж мав власні проблеми, скажімо так, йому пощастило значно менше, одна з гілок влучила по ньому і відправила у далеку подорож полем.
Тим часом розгублені друзі, мов вкопані, продовжували спостерігати за перевтіленням казочки з дитинства в застороги божевільного Джо. В кожного з друзів в голові зринювала його дещо різка манера спілкування:
"Хто нашкодить дубу, той нашкодить собі! Не даремно у нас існує закон про недоторканість цього давнього дерева, малі падлюки!"
Все змінилося, коли Кеоідхін помітив сяйво ножа Луріра серед трави. Голос божевільного Джо зник, натомість з самих глибоких глибин пам'яті винирнула дитяча мрія.
- Треба забиратися.  — тремтячим голосом промимрив Тедхг. — Кеоідхіне, ти це чого?
- Залишайтесь тут. — вдавано спокійний тоном промовив Кеоідхін і кинувся до дуба.
- Стій! — Як один випалили Тедхг з Рональдом і побігли услід.
Вібрації поспішних кроків долинули до дуба. Могутнє гілля погрозливо загатило по землі. Раз по раз земля здригалася від все потужніших шмагань, та хіба людину, яка все своє життя мріяла стати героєм, зупинить якесь дерево? Ще й як зупинить! Це те саме, що бігти на зустріч лавині з надією зупинити її. Тому не дивно, що завзяття Кеоідхіна з кожним кроком кудись зникало, аж доки він зовсім не зупинився.
Лурір швидко збагнув – допомоги чекати не варто. Здатність чарівника до швидкого метикування – залог її виживання.
Га? Хіба я не казав вам, що Лурір був чарівником? Лурір був чарівником і далеко не пересічним.
Трійця на землі ще не знала цього і мала певність, що Лурір переймається зовсім не тим, чим варто перейматися людині в такій скрутній ситуації.
Та все було не так, як виглядало. Плащ, котрий, як вирішили знизу, Лурір начебто поправляв – був незвичайним.
Рука Луріра занурилась в нього по лікоть, а коли показалася знову, то в ній вже був костур.
Після чого чужинець – наскільки дозволяли йому умови – прицілився та вигукнув:
- Ignis!  
З кінчика розписного яскравими рунами костура вирвалося полум'я та поцілило неподалік горбатого коріння дерева. Почала займатися пожежа.
Хоч чарівник не поцілив, цього вистачило, щоб переполохане дерево впустило його та взялося гасити вогонь. Щоправда, дуб своїми діями лише більше роздмухував полум'я. 
Куди більше пощастило Луріру. Пізніше чарівник дякуватиме обставинам, адже Кеоідхін Тедхг та Рональд стали його спасінням. Точніше їх тіла на які той, – за щасливих обставин, – звалився. Хоч і це не врятувало його від не надто доброго приземлення, і як результат – втрати свідомості.
Кілька незначних садин – подарованих чарівником, –  не змусили друзів полишити того в біді.
Допоки дуб був зайнятим гасінням трави, трійця тягла непритомного Луріра подалі від пожежі та розлюченого дерева, як раптом за їх спинами залунав вже знайомий голосок:
- Біда, біда! — простогнав домовик, тримаючись за зламану ручку. 
- Так, зливи зараз не завадило б. — спробував пожартувати Рональд, хоч його голос був геть невеселий.
- Ні, ні, ні! — захитав головою Хоббі, та так швидко, що вуха залящали по голові. — Справжня біда! Не пожежа, не моя зламана рука! А БІДА! Ми тікати, разом! Ви знати де Пантеон, г...г-господарю потрібне те місце. Там Хоббі отримати своя воля!
- Ми?
Здивований наглістю домовика Тедхг, полишив тягти чарівника, а саме здивування так і залишилося на його обличчі.
- Що ти з ним зробив? — відсахнувся Кеоідхін від застиглого товариша.
- Поверни назад! — якось непереконливо гримнув Рональд. — І бажано зробити так, щоб він менше повчав.
- Я не шкодити йому.
Хоббі вказав на обличчя Тедхга. Злякані, проте "живі" очі панічно металися в пошуках спасіння.
- Бачити? — продовжив домовик. — Він живий, а тепер ви пробачити Хоббі. Я ще повернутися за вами.
На цих словах домовик спритно схопив Тедхга цілою рукою і вони зникли.
Рональд та Кеоідхіном залишилися вдвох з непритомним чарівником на руках. Дуб знову несамовито верещав від болю. Нічого не було чутно окрім того крику відчаю, що, либонь, дійшов до самих Неприступних млинів. Відчай почали відчувати й Кеоідхін з Рональдом.
- Таки пес в мішку... — незадоволено буркнув Рональд.
- Так...пес в мішку. — не менш незадоволено погодився Кеоідхін.