Дивак та його Хоббі (частина 2)

Незнайомець в благому дорожньому плащі поволі наближався до дуба Ґрюндевальда. Світле волосся спадало йому на чоло та золотилося на сонці, немов той Золотий Алікорн*. Окрім незвичного для аглорців кольору волосся увагу до мандрівника привертали його очі, кожне з яких мало різний колір – зелений і блакитний.
Вже за десяток саженів** стало зрозуміло – слова Рональда про легку дивакуватість чужинця були брехнею. Це було нічим іншим, як справжнім божевіллям.
- Та він ж розмовляє з собою! — збентежено засичав Тедхг спостерігаючи за розмовою незнайомця з порожнечею. — А ти, здається, казав, що він дивак, а не "зниклий брат" божевільного Джо.
- Ну, він хоча б не сміється з власних слів, як те завжди робить божевільний Джо. — спробував заспокоїти друзів Рональд.
- О-о, так, це неабияк все змінює. — розчаровано видихнув Кеоідхін. — Ми точно не будемо мати справ з божевільним, Роне.
- Дайте йому шанс, друзі. — стишив голос Рональд, бо мандрівник вже був практично поруч. — Я спочатку також так гадав, але в перерві між розмовою з дорожнім вказівником, він говорив якось... коротше, так божевільні не розмовляють.
- Гаразд, — в'яло кивнув Кеоідхін. — Всеодно тут нічим зайнятись.
- Що? — насторожився Тедхг. — Навіщо? Я вважаю...
- Та замовкни вже! — штурхнув під ребра Тедхга Рональд та привітно усміхнувся. — Це і є мої друзі, пане. Знайомтесь, це Тедхг, а ось це Кеоідхін.
Чужинець простягнув зарубцьовану руку та тихо промовив:
- Радий знайомству. Я Лурір Ецудон Пелбуслі Максіаво Арієф. — помітивши розгубленість на обличчях юнаків мандрівник поспішно додав. — Можна просто Лурір. Знаєте, під час цієї не близької дороги Рональд багато розповідав про ваші пригоди. — Лурір ще раз обдарував Кеоідхіна уважним поглядом. — Це ж треба, такий юний і вже герой, а куди ж герой без свого трубадура? — тепер вже і Тедхг отримав порцію незаслуженої уваги. — Хто, як не трубадур вміє підняти бойовий дух?
Рональд нервово реготнув, відчуваючи на собі озлоблені погляди товаришів, і не менш награну привітність у їх глосах.
- Приємно познайомитися...
- Так, дуже приємно...
Зніяковілі від побрехеньок Рональда Кеоідхен і Тедхг по черзі потисли мандрівнику руку.
- Мушу зізнатися, не так я собі уявляв переможців велетенського троля, але мої очікування – мої проблеми, так? — Лурір гучно розсміявся зацікавлено споглядаючи височенний дуб. — А це, я так розумію, і є той самий дуб Ґрюндевальда?
- Він самий, — зобразив усмішку Рональд.
- Тільки ось в ньому немає нічого особливого. —запевнив Кеоідхін. — Байки зробили свою справу. Якщо ви прийшли сюди, щоб почути голос Ґрюндевальда серед тихої ночі, то скажу одразу – марна справа, повірте мені...
- Не слухайте його, пане, ніякі це не байки! 
- Ще й як байки. — закивав Тедхг.
- Гадаю, в такому випадку ви не будете проти якщо я візьму невеличкий шматочок цього дуба?
Лурір запхнув руку в капшук, що висів на поясі та за кілька звучних секунд видобув звідти з пів дюжини*** срібляників****.
- Поділите їх між собою, домовились?
- Звісно! — випалив ощасливлений Рональд простягаючи власні пригорщі*****. — Не думаю, що дуб буде проти, а якщо й буде, то він не має вуст, щоб сказати нам про це.
Рональд очікувально реготнув, однак підтримки товаришів не отримав. Один Лурір, здавалося, щоб не образити, скупо усміхнувся.
- Можливо, дерево й немає вуст, — дещо затихо застеріг Кеоідхін. — але має злу білку з гострими зубами.
Від згадки зубів білки Тедхг майже непомітно здригнувся.
- Пф-ф, всього-на-всього не варто їсти під цим деревом горіхи і білка вас не кусатиме, вірно, Тедхге?
- Дуже смішно, Роне.
- Білка кажете? — Лурір замислено охопив пальцями підборіддя. — І як давно вона тут з'явилася?
Хлопці запитально перезирнулися між собою.
- Скільки себе знаємо. — знизавши плечима відповів Тедхг. — Але скоріш за все вони, – хоч всі дуже підозріло злі і товсті, – проте просто схожі між собою. Одна білка не може жити понад двадцять років.
- Та-ак, — протягнув Лурір. — мабуть, не живе.
- А я маю свою версію. — з повною серйозністю попів Рональд. — Тут в неї нема конкуренції, і хижаків небагато. Ви ж бачили яка вона товстезна. Ніякого стресу та небезпеки, он і живе так довго. Що? Хочете сказати маячня?
Таку важливу дилему перервало неочікуване звернення Луріра в бік дуба.
Хоббі, — раптом ревнув Лурір аж трійко товаришів здригнулися. — негайно злізай звідти!
Кеоідхін, не розуміючи навіщо адже окрім білки там точно нікого не було, уважно обстежив дуб, а вже потім обережно поцікавився:
- Перепрошую..., до кого ви звертаєтесь?
- Уявний супутник. — припустив Тедхг завбачливо зробивши перед цим кілька кроків назад. — Я читав про таке у книзі "Від самотності до створення власного світу".
Лурір, який здавалося і не чув його слів підійшов до дерева та задерши догори голову почав розмовляти бог зна з ким.
- Саму малість дивакуватий? — саркастично зашипів Тедхг до вкопаного на місці Рональда. — Та він небезпечний. Розмовляє з власним хоббі, а нас навіть не чує. Не здивуюся якщо воно якось пов'язане з підвішуванням людей до дерев.
На цих словах з верхівки дуба, де злюща білка полюбляла спостерігати за всім, що творилося довкола, донісся пронизливий крик.
- А-ай! Вона кусати Хоббі за вушко! — верескнув чийсь високий голос. — Хоббі хотіти допомогти в-володару, хотіти зірвати гілочку з самого вершечка...
- Мені не потрібна гілка, Хоббі, негайно спускайся на землю!
- Так, г-господаре, Хоббі виконувати накази свого г...господаря. — крізь зуби промовляло створіння, яке здавалося на кожному слові "господар" з чималими зусиллями стримувало свій сніданок в собі.
Проклинаючи білку кожної другої миті, щось невідоме почало спускатися. Спочатку між гілля з рідким листям промайнули великі волохаті ступні, потім показалося опересане брудним простирадлом тіло, і нарешті голова небаченого раніше створіння.
Воно було невеличкого зросту – ненабагато вище коліна свого господаря. Мало дивну сірувату шкіру, а ще короткі ручки з довгими та тонкими кігтястими пальцями. На невеличкій людиноподібний голові було трішки волосся мишачого кольору, з якого стирчали довгі загострені вуха, на одному з яких красувалася кілька свіжих дірочок від зубів білки. Обличчям бігала пара вузьких і таких чорнющих очей, що незрозуміло було чи мали вони зіниці, чи ж це були дві дірки і створіння було сліпим. 
- А це хто у нас такий? — з неабияким ентузіазмом поцікавився Рональд.
На відміну від свого товариша, у Тедхга почвара не викликала такого захвату. Його обличчя перекосило від огиди, ніби він щойно був змушений ковтнути слимака.
- В книгах скельних гномів описувалися дещо...приємнішими.
Хоббі почуте аж ніяк не сподобалося. Його невеличке обличчя, яке через тамований гнів зморщилося – стало схоже на чорнослив, а очі аж палахкотіли злістю на образу Тедхга.
- Не сміти ображати Хоббі, людино! 
- Хоббі, заспокойся. — тихим голосом наказав Лурір. — Він не хотів тебе образити. Не думаю, що хоч хтось з них бачив справжнього домовика.
Промовлені Луріром слова не те, щоб переконали домовика полиши думки про помсту, однак змусили його гордо задерти підборіддя та схрестивши на грудях руки – замовкнути.
- То ви не божевільний! — з полегшенням випалив Кеоідхін.
- Божевільний? — Лурір весело розсміявся. — Звісно, ні. Хоча...я вже звик до подібних слів у свій адрес.
- Пробачте мого товариша за нетактовність. — багатозначний взір Рональда пав на капшук мандрівника, плекаючи невеличку надію на ще кілька монет. — Не кожен здатний бачити більше, ніж дозволяють зрадливі очі. Я ось їм одразу сказав – ви цілком нормальна та поважна людина, а ваш домовик, без сумніву такий ж добрий, як і його господар.
- Я вірою служити своєму г...господарю, бо я добрий домовик,— забурмотів собі під ніс домовик. — а от після служіння Хоббі вбити свого вже не г-господаря...
- Так, так, — ще дужче викривив вуста Тедхг. — бачу він сама безневинність.
- Не варто сприймати його слів за правду, — відмахнувся Лурір. — та й вибачатися також непотрібно. Чи ж я не розумію тих людей... Кеоідхіне? Не помиляюсь? — швидко перевів тему чужинець. — Бачу ти тут лідер. Чи міг би я плекати надію на повну секретність нашої розмови і моїх дійств?
- Ніякий він не лідер! — запротестував Рональд. — Ми рівні. Можете робити з цим деревом все, що Вам забажається.
- Не варто хвилюватися, мені потрібно лише трішки кори цього дерева. Ніхто нічого й не помітить.
Кеоідхін сумирно кивнув.
- Гаразд, нехай буде по вашому.
Лурір вийняв з сагайдака чимало ножа і наклонився біля дуба. Та тільки но він торкнувся лезом до стовбура як на зверху звалилася білка, щосили цапнувши його за руку. Лурір зойкнув струснувши рукою і білка разом з ножем відлетіли на кілька метрів.
- Хоббі, тримай її!
- Хоббі спіймати скажену білку, г-господаре! — з насолодою в голосі відрапортував домовик. —Хоббі виконати побажання г...господаря, г-господаре.
Вражені побаченим друзі витріщилися на ошелешену тваринку. Білкою крутило у повітрі, а домовик висолопивши довгого язика, завязято вертів вказівним пальцем.
- Ти й таке вмієш!? — вражено вигукнув Рональд. — А можеш...скажімо перетворити щось непотрібне не золото? Ні? Шкода...
Наступної миті ніж також злетів у повітря та попрямував прямісінько у долоню Луріру.
- дякую, Хоббі. — мовив Лурір і цього разу під голосне пищання білки таки встромив гострюще лезо у кору дуба.
Вже тоді Кеоідхін зрозумів – щось не так. Вівці, які було повернулися на місця та з цікавістю спостерігали за білкою у повітрі, забекали та розсипалися в різних напрямках.
— Вівці! — штурхнув Тедхга Кеоідхін, готовий бігти услід, але наступної миті завмер.
Спочатку Кеоідхіну лишень здалося немов земля ледь-ледь здригнулася, а потім за його спиною пролунав черговий крик, який змусив стихнути усіх, навіть далеких птахів. Кеоідхін різко повернувся готовий побачити білку, котра знову напала на Луріра, але та все ще гойдалося у повітрі. Тоді Кеоідхін все і збагнув, але не він перший.
- Кеоідхіне, — тремтячим голосом звернувся Тедхг. — Скажи, що мені це лише здається... Дерево ж не може кричати...так? Кеоідхіне?
Та Кеоідхін вже прямував до дуба, там вже стояв близький до втрати свідомості Рональд.
- Ти тільки поглянь, — ледь вимовив він. — це ж справжня кров.