Дивак та його Хоббі (частина 1)

                                            *

Дослідник і мореплавець Вандер Баллібон Фіґґ* для свого часу являвся досить суперечливою особистістю. Врешті решт, таким він і залишився в історії Мапосвіту** та свідомості людей.
Вимова його повного імені вимагали від інших чималих зусиль, тож друзі охрестили мандрівника прізвиськом "Балабол". Що, як виявилося, було не лише жартівливою формою його ж власного середнього імені, а й цілковитою – як гадала переважна більшість. – правдою. Вандер Баллібон Фіґґ навіки закарбував за собою звання дурноляпа – людини, слова якої розходилися з дійсністю. І байдуже, що це було не зовсім так...
Одного рокового вечора, будучи п'яним, Фіґґ пообіцяв перетнути Мапосвіт (від краю до краю) за 80 днів. Позаяк Вандер витратив на вивчення квадрата*** все своє життя, він вважав, що легко виконає свою обіцянку за менше ніж місяць... » 
               |ДАЛІ ВАЖЛИВА ПРИМІТКА|
» (Мапосвіт має два Сонця, а також, що само собою зрозуміле, і два Місяці. До того ж Сонце з Місяцем – одне ціле. Менше з Сонць – Мале Сонце (котре з нагрівання своєї частини Мапосвіту справлялося з перемінним успіхом) розташовувалося у верхній частині Квадрату, інше – Велике Сонце, майже у чотири рази більше – у нижній (тут, звісно, ніяких проблем з нестачею тепла не було, чого не сказати про його надлишок). Кожне з них повільно оберталося на місці, і ось коли вони, синхронно, наче закохана пара в танці, починали повертатися до Мапосвіту своїми "мертвими обличчями" – на всьому Квадраті наставав вечір, а за тим і ніч.
Щоправда, у питанні стосовно того, де саме розташовані низ та верх Мапосвіту, між деякими картографами виникали незначні розбіжності. 
Ці суперечки дійшли до всіх королівств та імперій на кожному з трьох частин єдиного континенту. Ніхто не бажав знаходитися внизу Мапосвіту. Це – запевняли довірені особи правителів – неабияк ображало їх народи, загрожувало їх існуванню, як незалежних утворень. Саме тому почалася підготовка не до чергового марного кровопролиття, і аж ніяк не до розваги для занудьгувавшої знаті, а до тактично-захисної операції за допомогою завчасного нападу.
За всім цим, з неабияким занепокоєнням, спостерігали правителі з серединної частини Мапосвіту. Їм, як не крути Квадрат, було байдуже серединні вони чи осередні. Залишатися в нейтралітеті їм судилося недовго.
Обділені сонячним промінням люди, – землі яких навіки ув'язнили люті морози. – були наділені неабияким холодним розумом (і досі невідомо чи пов'язано це якось з тамтешнім кліматом).
Саме невідомий з серединних земель знайшов вихід з війни, котра, без сумніву, нависала й над ними.
Що ж за ідея прийшла в голову тому генію? Він запропонував робити свої варіанти мап кожній із сторін та на офіційному рівні не визнавати мапи, які не відображали "правильних поглядів". Адже у кожного своя правда, а правда – істина (але тільки якщо у неї відповідний штамп).
Як ви уже зрозуміли, все почалося з картографів, ними все і закінчилося. Підписання пакту картографів поклало кінець розбіжностям.
Висновок тут лише один: не варто мати справ з картографами!)
                     |КІНЕЦЬ ПРИМІТКИ|
»...І потрібно зазначити Вандер Баллібон Фіґґ майже дотримався даної обіцянки. На заваді йому стала власна хвороба – дурість. Маючи в запасі ще вдосталь часу, мандрівник вирішив відсвяткувати перемогу трішки передчасно. Як результат його бездиханне тіло знайшли в просоченій алкоголем кімнаті, яку той винаймав. Фіґґ спромігся заснути в тарілці з червоним супом. Ось так людина, якій навіть Великий океан був по коліно – втопилася у тарілці.
Як би це не було іронічно, та саме після смерті його ім'я не просто запам'ятали, але й почали використовувати, щоб описати якусь напрочуд дивну ситуацію. Ваш сусід "взяв в борг" з вашого обійстя трішки сіна для свого бичка, а під ранок той ним летально поперхнувся? Знайте, бичок потрапив у ситуацію Вандера Баллібона Фіґґа.
Та навіть сам Вандер Баллібон Фіґґ, нога якого була майже скрізь, (за винятком Краєвих гір) оминув увагою невеличке селище Неприступні  млини у самих нетрях колись велично-славетного королівства Аґлорія.
Важко звинувачувати в цьому Вандера, адже сама назва поселення говорила не про її міцні стіни чи нездоланні башти, (цього всього там, до слова, взагалі не було) а про те, що всім було байдуже на ту місцину.
Та, можливо, справа була тільки в часі...
                
                                           **
На розлогій галявині майже повністю залитій Малим Сонцем двійко друзів знайшли прихисток у тіні тисячолітнього дуба Ґрюндевальда****. Усередині цього могутнього двадцяти метрового дерева запросто можна було створити невеличке житло.
Час від часу, дивлячись на його здоровенний розлогий стовбур та численні розгалуження гілок, хлопці мріяли про щось подібне, щоб випас отари овець був чимось більшим, ніж марно втраченим днем.
На заваді створення двоповерхового будиночка була одна-єдина загорода – цей дуб був місцевою пам'яткою могутньому чарівнику Ґрюндевальду. (Це все при тому, що на Мапосвіті чарівників не надто то й любили, більше того, люд намагався триматися від них якнайдалі. А в деяких краях, де особливо помстливе населення все ніяк не могло пробачити їх провину, на чарівників й досі велося полювання. На землях же Аглорії все було відносно спокійно. Не сказати, що чарівникам тут жилося добре, але все ж була одна суттєва перевага – не потрібно було щохвилини озиратися довкола, щоб бува хтось не всадив тобі кіл в груди.)
І по цей час у Неприступних млинах батьки розповідають своїм дітям легенду про самого відомого чарівника та дуб названий в його честь. І ось про що там йшлося:
Майже тисяча років тому, на місці де помер Ґрюндевальд (тобто саме там, де сиділи хлопці) – і виріс цей дуб. Поговорювали начебто чарівник й сам був неймовірно давній, бо ж був безсмертний. Смерть не мала над ним влади. Тільки він сам міг вирішити коли йому піти в забуття.
Одного разу, перетинаючи голі та безкраї рівнини, чарівник зрозумів – кращого моменту для вічного спочинку не знайти. За життя він здобув все чого бажав, пережив усіх ворогів та друзів. Життя йому більше не приносило колишнього задоволення. Настав час зробити щось для інших. Ґрюндевальд вирішив померти та переродитися дубом, щоб втомлені люди мали змогу перепочити та перевести дух.
(Краще б поділився секретом безсмертя, еге ж?)
Зараз, коли безтурботність дитинства була далеко позаду, хлопці були певні – ніяка це не легенда, а сама звичайна казка.
Обидва були одягнені у лляні білі сорочки, сіруваті штани з широким поясом, який слугував їм кишенями та поношеними шкіряними черевиками.
В такий спекотний день, за кілька тижнів від початку Сонцепика, цей самотній дуб був єдиним прихистком від пекучого сонця.
Тут і там лунали співи ластівок та щасливе белькотіння овець. Подібна компанія не подобалося одній товстій і напрочуд егоїстичній білці. Час від часу з верхівки дерева до друзів доносилося її незадоволене шурхотіння.
Допоки стрункий юнак на ім'я Кеоідхін "уважно" стежив за отарою, яка паслася неподалік, Тедхг, – власник настільки молодого обличчя, що здавалося, немов до тулуба дорослої людини прилаштували дитячу голову. – як то було завжди замріяно вдивлявся у хмаринки.
Цього разу його напрочуд зацікавила хмара, котра, на його думку, була схожа на велике пухке тістечко з кремовою начинкою.
Кеоідхіна не дивувала здатність одного з ліпших товаришів бачити те, чого не існувало. Не бачив він й у незрозумілої формі хмаринці – тістечко, та ще й з кремовою начинкою.
Нерідко випас овець, коли теми для розмов закінчувалися, ставав приводом для занурення у власні мрії. Так було і зараз.
Водночас з мріями Тедхга про їжу та славу видатного поета чи трубадура, Кеоідхін, скляний погляд якого хоч і був спрямований на овець, проте не бачив перед собою геть нічого, мріяв про куди величніші речі. Його думки були далеко за межами Неприступних млинів. Далеко за межами рідної Аглорії.
- Як гадаєш, Кеоідхіне, — раптом порушив тишу Тедхг. — що приховують небеса? Гадаєш, це справді одне велике вікно до світу богів?
- Ти ж знаєш, я не віру у богів. — байдуже відповів товариш. — Якби вони існували, то не велися би війни. Що там казати про хвороби...
А якщо вони й справді існують, тоді не розумію за що їм всі дякують. Люди просто бояться, тому вірять в те, що навіть не бачили. Як на мене – маячня це все. Пам'ятаєш в чому божевільний Джо запевняв Рона?
Тедхг сумно розсміявся.
- Ніби Мапосвіт замкнений в пляшці та балансує на носі велетенського Космічного пса?
- Саме так.
- Ти ж знаєш, що раніше старий Джо багато подорожував? Уяви скільки всього він бачив... Напевно, якби я був на його місці, і в мене на старості поїхав би дах, то я б і не таке вигадав.
Тепер й обличчям Кеоідхіна промайнула сумна посмішка.
- Так, навіть він, але не ми...
- Доречі про Рональда, – Тедхг простежив за кучерявим бараном, який нашорошивши вуха глянув в бік протоптаної часом стежини, якою їх сюди пригнали. — Ось і він.
Кеоідхін зацікавлено поглянув на далеку кольорову цятку. Не впізнати Рональда було неможливо, і байдуже про яку відстань йшла мова.
По перше, він був худим та високим, мав великі ступні та довгі ноги, якими, втім, не те, щоб вміло користувався. Але більшою мірою він виділявся яскраво рудим волоссям та ластовинням яким було поцятковане все його тіло. Та й все вище перелічене – ніщо перед головною причиною. Тільки Рональд міг одягатися настільки невміло. Руде волосся ніяк не пасувало до червоності його одягу, повний комплект якого потребував лише червоних черевиків. Цей яскравий одяг Рональд виграв у одного купця, і хоч кольорове вбрання – було ознакою людини далеко не бідної, на Рональду все висіло, наче на чучалі, що ніяк не робило його хоч трішки почесним, скоріш навпаки.
За кілька хвилин Кеоідхен і Тедхг мали змогу помітити підозрілу усмішку на обличчі товариша, а довгі руки, якими той розмахував над головою щось нерозбірливо вигукуючи, неабияк насторожили не тільки його друзів, а й овець, яких той добряче переполошив.
- Я дещо... маю... для нас... всіх. — повідомив Рональд важко відсапуючись, після чого повалився у високу траву біля дуба.
- І що цього разу, Роне? – поцікавився Тедхг з неприхованою підозрою в голосі. – Якась вигідна справа? Чи знову клад захований десь неподалік? Хочу нагадати, так...про всяк випадок, в дитинстві, коли ти запевняв, начебто бачив як скнара Віллі ніс на город мішок повний скарбів та закопує все попід горіхом, виявилося, що ніякі там не скарби, а його старий пес. Ох, і скандал ж тоді був... Ще раз подібної "слави" я не бажаю. 
- Тедхг правий, – погодився Кеоідхін. – твої ідеї...дещо ризиковані.
З обличчя Рональда миттю зникла усмішка, натомість вуста неприємно викривилися та уїдливо промовили:
- І це мені говорить людина, яка мріє стати героєм? 
- Гаразд, кажи. — неохоче погодився Кеоідхін.
Рональд і не моргнув, очікувально втупившись тепер у Тедхга.
- Я вже починаю шкодувати, що нісся сюда стрімголов. А я ж просто хотів зробити нас щасливими.
- Ну, пробач. — все ще з недовірою промимрив Тедхг. — Ми уважно слухаємо Вас, пане щаслива вістка.
- Вже краще. — задоволений собою Рональд широко усміхнувся. — Кеоідхіне, здається, твої молитви таки дійшли до богів.
-  Я не віру в...
- Так, так... — махнув рукою Рональд. — Я знаю. Це ж такий вислів, Кеоідхіне. Так ось. — Рональд вказав в напрямку дороги звідки щойно прибіг. — Бачите, он там бовваніє силует? Це мандрівник, він дещо дивний, але не як божевільний Джо. Так сталася, що я зустрів його у селищі. Він шукав дорогу до цього дурного дуба. А ще людей, які показали б йому де знаходиться Пантеон забутих богів. І він, знаєте, був дуже зацікавлений в нашій допомозі. Я сказав йому, що хочу підготовити вас, тому й прибіг раніше.
Кеодхін з Тедхгом переглянулися.
- Жартуєш? Мандрівник? Не пам'ятаєш коли тут ступала нога останього мандрівника? Та ніколи. Лише купці, і ті в ціллю заробити монет.
- Я не жартую, Тедхге. Ти завжди був скептиком. —Рональд швидко переметнувся на Кеоідхіна.— Ти ж мені віриш, друже?
- Пантеон забутих богів? — здивовано звів брови Кеоідхін. — Ти не казав, що знаєш де він розташований.
- Я і не знаю. — стенув плечима Рональд. — Та не в цьому сенс. Це наш шанс, друзі! Той дурник ще й золота нам чимало відсипе! Ти, Кеоідхіне, зможеш побачити світ, пригоди і все таке, а ти, Тедхге, отримаєш безліч натхнення, вистачить на сотні книг. Ну-у, а мені все золото. 
Тедхг і Кеіодхін тихцем обмінялися косими поглядами.
- Жартую... золото поділимо. Але погодьтеся, моя частка мусить бути трішки більшою, адже я не маю іншого стимулу. Та чого ви!? Гаразд, гаразд, золото ділимо порівну... Погоджуйтесь, друзі!
- Ми ж не будемо приймати не зважених рішень, Кеоідхіне? Це завжди вилазить нам боком. Та й взагалі, якось все досить підозріло... Мішок з дохлим псом, не забувай!
- Ти цілком правий, підозріло. Цього разу все буде інакше, Тедхге... Ми все зважимо, обіцяю.